…В «інституціях» імператора Юстиніана (VI століття) визначено: «Коли ми кажемо «поет», не додаючи ім’я, то з греків у такому випадку треба розуміти преславного Гомера, а у нас (римлян. – М.С.) Вергілія». Відтак вплив автора славетної «Енеїди» на пізнішу літературу величезний. Данте обрав Вергілія провідником колами пекла. За тим – не лише політична (Данте, як і Вергілій, «державник»), а й естетична позиція. У першій пісні поеми великого флорентійського вигнанця натрапляємо на терцини 79-87:
«То ти — Вергілій, мови повносила
криниця, що потік живи́ть широкий?» —
його я запитав зніяковіло.
«Поетів інших світоче високий,
навчання довге і любов правдива
збагнуть дали твоїх томів уроки.
Ти — мій учитель, розуму пожива;
від тебе тільки я дістав у спадок
той добрий стиль, що хвалять шанобливо».
(переклад мій. — М.С.)
У них стисло подано секрет Вергілієвого поетичного чару: добрий стиль, що й через століття залишається взірцем шляхетної мовної ощадливості, здатної небагатьма словами дати на диво рельєфну картину.
Ось маленька, на 122 лишень рядки поема «Сніданок» (її переклав був ще Іван Франко, який вважав поему найдосконалішим твором не лише Вергілія, а й усієї римської літератури). Вона – ніби ні про що. Селянин Сімул прокидається вдосвіта, меле жорнами зерно, вимішує коржа й несе його до вогню пектися, а тим часом робить до коржа приправу з сиру й вирваних на городі часника, селери й коріандра. Прихопивши спеченого коржа й «збиванець», рушає до роботи. Голод йому вже не страшний…
Але в рядках гекзаметра цей буденний епізод звучить як по-справжньому велика поезія:
Пальцями потім двома обвівши черево ступки,
Все вигортає відтіль, збиває-припліскує в кулю –
«Збиванцем» місиво те, саламаху густу, називають.
Тут і хлібину запечену вже виймає служниця,
Й Сімул до рук її радо бере: цього дня вже напевно
Голод йому не грозить. Наголінники припасувавши,
Щоб було добре ногам, насуває на голову кучму,
Пару бичків бере під ярмо, накида на них шлеї –
Й ну до роботи! Нову борозну леміш починає…
(переклад Андрія Содомори).
Кажу «велика поезія», бо ці прості рядки перемогли час, через два тисячоліття пронісши пам’ять про селянина Сімула, його діла й турботи.
Звичайно, в історії літератури Вергілій – насамперед автор «Енеїди», поеми, згідно із задумом самого автора, покликаної стати епосом римлян, що переживали пору найвищого піднесення. Недарма ця поема породила стільки наслідувань – аж до «Енеїди» Івана Котляревського, яка поклала початок новій українській літературі живою народною мовою. І недарма, аби піднести цю ще вчора «мужичу» мову до стану найвиробленіших європейських мов, лідер неокласиків Микола Зеров звертається до Вергілія: до його «Енеїди», «Буколік» та «Георгік».
Бо Вергілій – це не лише «Енеїда» (залишився переказ, що сам поет перед своєю ранньою смертю просив спалити не до кінця опрацьовану поему, але Август, який побачив у її рядках потвердження власних державних концепцій, зберіг її для майбутнього). Це ще й десять еклог «пастуших» «Буколік» (найвідоміша – четверта, де в середньовіччі бачили пророцтво про народження Христа), чотири книги «землеробських» «Георгік» і ще низка «малих поем» (серед яких і вже згадуваний «Сніданок»).
«Енеїди» (не травестовані, а саме перекладені) маємо наразі дві: неповну Зеровську (більшу частину завершеного чи майже завершеного тексту навіки поглинули Соловки) і повну, але далеко не таку досконалу з погляду стилю версію львівського перекладача Михайла Білика (перші 6 пісень надруковано 1931 року в Стрию, ґрунтовно відредагований повний текст – 1972 року в Києві).
Іншим творам великого мантуанця щастило в нас досі не більше, хоча ще за два десятиліття до появи «малоросійської Енеїди» І.Котляревського травестувати «Буколіки» народною українською мовою брався виходець зі старшинської родини з Чернігівщини, вихованець Києво-Могилянської академії Опанас Лобисевич. Знаємо про це з листа Лобисевича до знаменитого Георгія Кониського, що містив приписку: «посылаю при сем Виргилиевых пастухов, мною в малороссийский кобеняк переодетых». Цей переспів довший час вважали втраченим, аж поки Михайло Москаленко ідентифікував із ним (і вельми переконливо!) текст із назвою «Діалога, ілі Разговор Пастырей», опублікований одним із перших дослідників історії української літератури професором Миколою Петровим ще 1866 року. Потому «Георгіки» переспівав сільський парох Осип Шухевич (в історії українського народознавства лишив слід його син, видатний етнограф Володимир Шухевич, автор фундаментальної праці «Гуцульщина»), але надруковано його працю (з передмовою Івана Франка) було лише посмертно. Першу й четверту еклоги «Буколік» та уривки з «Георгік» переклав Микола Зеров; ці інтерпретації по праву ввійшли до золотої скарбниці українського перекладу – насамперед, вишуканістю мови й бездоганністю стилю. По одній еклозі з «Буколік» переклали Мирон Борецький (третю), Андрій Цісик (п’яту) й Віталій Маслюк (восьму).
І ось тепер, завдяки Андрієві Содоморі, маємо нарешті повний корпус усіх збережених творів Вергілія українською мовою.
Андрій Содомора давно вже є знаковою для української літератури постаттю. Майбутній перекладач, письменник і науковець народився 1 грудня 1937 року в с. Вирів теперішнього Кам’янко-Бузького району Львівської області в родині священика. Ця обставина не раз позначалася за радянських часів на кар’єрі Содомори, але для української літератури парадоксальним чином виявилася щасливою. Адже, коли сина священика не прийняли на «ідеологічний» історичний факультет Львівського університету, він змушений був податися на непопулярний серед тодішніх абітурієнтів відділ класичної філології, де, однак, зберігалися блискучі академічні традиції (про своїх учителів Содомора згодом розповість у яскравих, із любов’ю написаних спогадах «Під чужою тінню» (2000) та «Лініями долі» (2003)).
Перекладацький дебют Андрія Содомори відбувся 1962 року. Наприкінці 1950-х у пісках Єгипту було знайдено майже неушкоджений папірус з комедією Менандра «Відлюдник». За наполяганням професора Соломона Лур’є студент-старшокурсник Содомора робить віршований переклад комедії – перший у тодішньому СРСР, що випередив появу російського перекладу (цікаво, що на цей переклад «Відлюдника» відгукнувся друкованою рецензією інший визначний український перекладач, неформальний лідер школи перекладу 1960-80-х років Григорій Кочур, давши молодому перекладачеві низку неоціненних фахових порад).
Професор Лур’є вірив, що його студента очікує аспірантура, але замість наукової роботи в університеті Содоморі з його «соціально ворожим походженням» довелося довгі роки пропрацювати архівістом, аж поки пощастило влаштуватися викладати латину медикам… До Львівського університету імені Івана Франка кандидата філологічних наук Андрія Содомору буквально силою перетягнув ректор Іван Вакарчук (на щастя, цей фізик-теоретик розуміє значення латини для підвалин будь-якої освіченості, не лишень гуманітарної!) уже за часів незалежності.
На той час письменник і науковець був уже автором цілого грона перекладів: із давньогрецької – окрім уже згаданого «Відлюдника» Менандра, ще й комедій Арістофана, трагедій Софокла, Есхіла та Евріпіда; з латинської – повного корпусу «Од» Горація, «Метаморфоз» та елегій Овідія, філософської поеми «Про природу речей» Лукреція, «Моральних листів до Луцилія» Сенеки. Варто згадати про важливу рису Содомори-перекладача: супроводжувати свої переклади вичерпними коментарями й науковими розвідками про перекладених авторів та їх добу. 2009 року друком з’явився ошатний том «Римська елегія», у якому зібрано повний корпус елегій Галла, Тібулла, Проперція та знаменитого Овідія – знов-таки з ґрунтовною науковою передмовою перекладача.
Перу Андрія Содомори належить і чимало власних творів. Окрім названих спогадів, це книга для молоді «Жива античність» (свого часу саме вона навчила автора глибше розуміти античну поезію), книги есеїстики та літературознавчих нарисів «Наодинці зі словом», «Сивий вітер», «Студії одного вірша», поетична збірка «Наодинці зі Львовом». Професор Андрій Содомора — лауреат премії імені М. Рильського, премії Антоновичів та перший лауреат перекладацької премії Григорія Кочура, вперше присудженої торік.
Оглядаючи новий спільний проект перекладача і львівського видавництва «Літопис», що побачив світ завдяки підтримці НТШ в Америці, слід відзначити, насамперед, бездоганну культуру видання. Під однією обкладинкою зібрано не лише власні переклади Андрія Содомори, а й усі раніші версії, починаючи від травестійної «Діалоги» Лобисевича. Звісно, всі переклади Содомори ним же докладно й вичерпно прокоментовано, а відкриває книжку (вже за доброю традицією!) блискуча перекладачева-таки передмова. Вона не просто подає набір хрестоматійних фактів із життя великого римлянина, а є просто-таки освідченням у любові до латинської поезії.
Андрій Содомора готовий розтлумачувати сучасному читачеві чар кожного Вергілієвого рядка, не приховуючи й тих місць, де йому самому не пощастило до кінця відтворити його ритмомелодику: «Втрати неминучі передусім там, де зображальним засобом виступає сам час (античне віршування – кількісночасове, побудоване на чергуванні довгих і коротких складів): Urbem quam dicunt Romam, Meliboee, putavi / Stultus ego huic nostra similem… У підряднику: «Місто, яке називають Римом, Мелібею, я, дурень, мислив подібним до ось цього нашого…» Такий самий (лише ритмізований) підрядник, фактично, бачимо й у перекладах. У М.Зерова: «Місто те дивне, гадав я, подібне до наших містечок…» У пропонованому: «Місто, що Римом його називають усі, Мелібею, / Дурень, я з нашим рівняв…» В оригіналі ж – образ: початок гекзаметра ( Urbem quam dicunt Romam) звучить не в одноманітних дактилях, а у спондеях (–/–/–/-); у тій протяжності – велич Риму, слухач малював її для себе, як умів – був співтворцем».
Ця, можливо, трохи задовга цитата дає уявлення про передмову загалом. Звісно, її написано для «просунутого» читача, який повинен знати: віршування греків і римлян було квантитативне, тобто базоване не на чергуванні наголошених і ненаголошених складів (як у нас, англійців чи німців), а на чергуванні складів довгих і коротких (нові мови здатність розрізняти довгі й короткі склади втратили), а спондей – це стопа з двох довгих (у нас – наголошених) складів. Але тут таки хочеться посперечатися з Содоморою – за Содомору: так, справді, його рядок гекзаметру містить «правильні» дактилі, а не спондеї, але зміст і дух оригіналу відтворено з максимально можливою точністю і водночас природністю (на той час коли навіть Зеров його тут суттєво «згладив»).
Такий цілком природний із погляду мови переклад Содомори майже скрізь. Слід відзначити: якщо раннім працям перекладача (навіть Горацієвим «Одам», за які його було вшановано перекладацькою премією імені М.Рильського) часом притаманні певні силувані звороти, зумовлені намаганням якнайточніше відтворити рідкісні античні метри, то майже цілком «гекзаметричний» Вергілій звучить по-українськи бездоганно вишукано й легко для сприйняття навіть тими, хто не надто знається на тонкощах античного віршування. І навіть «ризикована» друга еклога «Буколік» (у ній ліричний герой нарікає на байдужість вродливого хлопчика Алексіса – у примітці перекладач чесно відзначає автобіографічність цього мотиву для самого Вергілія; утім, таке почуття за канонами тієї доби сприймалося як цілком природне) звучить щиро й зворушливо:
«Так ти пісням моїм рад, жорстокий Алексісе? Так от
Ти співчуваєш мені?.. Зведеш мене, врешті, зо світу!
Таж і худібка в жарінь охолоди, тіні шукає,
Таж навіть ящірку ту тернина кілка прихистила.»
(Окрему прошу читача звернути увагу на блискучий звукопис цього уривка! Пильна увага до звукопису є ще однією сильною стороною перекладів Содомори).
Справжньою окрасою книги є й розділ «Крилаті вислови з творів Вергілія» (до розгляду тут береться й «Енеїда»). Кожен з цих висловів подано в оригіналі (напр. Sunt lacrimae rerum et mentem mortalia tangunt), у перекладі самого Андрія Содомори (Є-таки сльози речей, і що смертне – торкається серця), і його супроводжено вичерпним коментарем (а цей «один з найзнаменитіших Вергілієвих гекзаметрів, який має особливу «біографію» в духовному просторі Європи» — невеличкою розвідкою).
Нарешті, варто відзначити й бездоганне поліграфічне оформлення книжки – добрий папір, чіткі шрифти, лаконічні заставки до розділів. Що ж до побажань, то в майбутніх перевиданнях варто, певно, подати інформацію про авторів усіх дотеперішніх перекладів, вміщених у «Додатках». Адже, коли І.Франко та М.Зеров є постатями загальновідомими, про О.Лобисевича та О.Шухевича згадано в передмові, то М.Борецький, А.Цісик, В.Маслюк абсолютній більшості потенційних читачів незнані.
На завершення хотілося б помріяти. Вже нині теоретично можна говорити про видання «повного» Вергілія українською мовою. Проте проблема виникне саме з «Енеїдою». Адже переклад М.Зерова, як уже говорилося, неповний. Натомість переклад М.Білика, навіть зредагований Борисом Теном, за рівнем відчутно поступається зразкам Вергілієвих гекзаметрів, які подав Андрій Содомора в рецензованій книзі. То ж чи не візьметься перекладач довершити й цю титанічну працю? Адже будьмо відверті: якщо цього не станеться, то повної й гідної за звучанням великого латинського першотвору «Енеїди» ми в осяжному майбутньому вже не матимемо.
