2011 року виповнюється 150 років від дня народження Євгена Чикаленка (9 грудня 1861, Перешори – 20 червня 1929, Прага, Чехія). Повернувши собі змогу вільно читати власну історію, ми відкриваємо в цій людині одного з тих діячів, які найсуттєвіше вплинули на розвій української історії. Можна не сумніватися, що загальний інтерес до постаті Є. Чикаленка, до його життя і праці у нашому часі буде тільки зростати.
х х х
Читаючи ІІІ розділ «Спогадів» Є. Чикаленка, отримуємо уявлення, як навчався малий Євген в одеському пансіоні Рандаля.
Пансіон містився у трьох будинках, у четвертому – комора для зерна. Будинки формували двір із виходом на вул. Херсонську (нині – вул. Пастера). Двір – «навкоси від університету», тобто навскіс через вулицю навпроти головного корпусу теперішнього Одеського національного університету. Знайти легко. Також легко зрозуміти, що колись ця місцина виглядала значно просторіше, мала чіткіші форми. Тепер будинок № 52 по вул. Пастера обліплений торговими будками та ятками, тротуар зайнятий ними ж. Ворота у двір надійно замкнені.
У «Спогадах» читаємо, що в свої перші години перебування в пансіоні дев’ятирічний Євген Чикаленко пережив значне нервове потрясіння. Справа була вечірня, учні роздягалися біля ліжок, і він запитав у наглядача: «Дядьку, а де я буду спати?». Той спочатку не зрозумів української, але коли учні пояснили, що цікавить новачка, то наглядач «показав на велику круглу грубу, що стояла посеред дортуару». Малий жарту не зрозумів і залився слізьми, бо не уявляв, як буде спати на тій грубі. Старший брат Євгена Іван уже навчався в пансіоні, він саме відлучився, щоб попросити занести ліжко для брата, а коли повернувся, то побачив малого в сльозах. Синки польських аристократів з одного кутка гукали: «Мужик, гадюка!». Іван умить зрозумів, що Євген порушив його настанови й заговорив «мужичою мовою». І замість того, щоб заспокоїти, він також накинувся на нього з доріканням, що коли той і надалі демонструватиме своє селюцтво, то він і признаватися до нього не буде.
Мені вже довелося якось писати («Кому б найперше поставити пам’ятники»), що двох рідних братів Чикаленків виховували по-різному. Старший слухав маму з її поводженням повітової пані, російською мовою, пересипаною французькими словами, і погордою до всього «мужичого». Батько ж господарював у великому маєтку в селі Перешори (нині – Котовського р-ну на Одещині) — він пропах коморами й овечими кошарами, від яких «пані» морщила носа.
Отож батько жив у селі, двоє синів і дочка – разом із ним, мати – у містечку Ананьєві. Для ведення дому і нагляду за дітьми запросили батькову сестру Євгенію Іванівну Бачій, дружину озівського козака, яка саме розлучилася з чоловіком (до речі, офіційно). Отже, до появи в Одесі Євгенко знав свою «головну маму» тітку Євгенію, грався з її дочкою Настею, дружив із чабанами та підпасичами, мав до конкретних послуг «камердинера» Павлушу, сільського парубка, ази грамотності викладав йому перешорський священик о. Василь. Усі з ним спілкувалися українською — тому пансіон виглядав різким контрастом із цією україномовною стихією.
Малий спочатку волів тут узагалі рота без потреби не розкривати, бігав до брата запитувати, як те чи те буде по-французьки, і так-сяк спілкувався з педагогами та іншими учнями. «Але з великою насолодою, – читаємо у «Спогадах», – при всякій можливості бігав на чорний двір до стайні і там розмовляв “по-нашому” з двірником Іваном, що нещодавно прибув з села і ще не омосковився. Він мені нагадував наших перешорських людей, а тому був милий моєму серцеві; там же я дихав у стайні від корів та сіна сільським духом, там я грався з гарним чорним водолазом Муцом, що нагадував мені собак, із якими я раз у раз грався в Перешорах».
Однієї шкільної осені до Одеси приїхав батько братів Чикаленків — на лікування, оселився в готелі на вул. Італійський (нині Пушкінській). Щосуботи після завершення навчання за Євгеном та Іваном приходив Павлуша й відводив до батька, який, проте, не тримав хлопців при собі, а відпускав гуляти. Іноді ходили до Преображенського собору дивитися на паради військових, на замерзле біля берега море й непорушні в гавані пароплави. Проте невдовзі батько помер — на 42-му році життя. Брати їздили на похорон до Перешор. Тісним після міста видався Євгенові батьківський дім. На роки навчання в англійця Рандаля випало чомусь більше сумного, ніж відрадного… Та горе треба було якось долати. Аби не примножувати конфліктів і несприйняття, учень Чикаленко перейшов на спілкування російською.
На літні вакації брати Чикаленки поверталися до села. Маєтком порядкував дядько, неодружений чоловік. Він охоче брав із собою Євгена в поле та на різноманітні навколишні ярмарки. Враження в хлопця були такі яскраві й глибокі, що геть витискали зі свідомості місто. Та після Спаса двоє братів, сестра Галя (її влаштували до Одеського дівочого інституту), кузина Настя (навчалася в пансіоні Матео) поверталися до Одеси — місто знову брало їх у свої діткливі шори.
Після трьох років навчання Євгена в пансіоні розпочалися зміни: Рандаль повернувся до Англії, а пансіон купив Е. Соколовський, назвавши його реальною прогімназією, яку перевів на Італійську вулицю до будинку Раллі. Дихати стало вільніше. А навчатися — значно цікавіше. Цьому, насамперед, посприяли нові вчителі, яких запросив Соколовський. Російську мову викладав Олександр Андрієвський, історію – Леонід Смоленський, географію – Петро Ніщинський. Є.Чикаленко у «Спогадах» зазначає, що перші два згодом стануть відомими членами одеської Української Громади, третій – перекладачем «Антігони» та «Одіссеї», відомим композитором, який напише музику до «Вечорниць», зокрема, хоровий спів «Закувала та сива зозуля». Чикаленко переповідає відомі тодішнім одеситам анекдоти про Смоленського як блискучого лектора, який, повчившись у Києві та пізнавши науку Володимира Антоновича, став переконаним захисником прав українців.
Ці факти він, звичайно, добре знав, пишучи «Спогади» у 20-х роках ХХ ст. в Австрії, але їх не міг відати 13-річний учень прогімназії. І тому цікаво знаходити в тексті живі хлоп’ячі враження Євгена від нових учителів. Про П. Ніщинського: «Тоді це вже був старий чоловік із зовсім білою головою та такою ж гостренькою борідкою; після снідання він приходив на лекції трохи підпилий і тоді був веселий та балакучий». Про Л. Смоленського: «Але найвидатнішим учителем був всіма поважаний і любимий учитель історії Леонід Анастасійович Смоленський, відомий педагог на всю Одесу. Коли він заходив у клясу, то все затихало, наче завмирало, і на його лекції раз у раз приходили інші учителі, а часто сам директор та його жінка і сідали на задніх партах слухати, як Смоленський оповідає задане на будучу лекцію учням 3-4 кляси. Ми, учні, завжди, було, й незчуємось, як мине година і дзвінок, на наш жаль, переб’є інтересне оповідання Смоленського. Це був середнього зросту, широкий в плечах, трохи сутулий, із завжди нахиленою задуманою головою чоловік. Широке чоло, короткий ніс та борода робили обличчя його дуже подібним до Сократового, хоч сам Смоленський, оповідаючи про гунів, уміхаючись, казав, що вони обличчям подібні до нього; але з гунами у нього було спільне хіба тільки обрідне волосся на бороді та вусах, очі ж були не вузенькі монгольські, а великі карі і такі привабливі, що не хотілось відривати від них своїх очей». У словах уже літнього Євгена Чикаленка проступає колишній захват учня від свого вчителя.
В Одесі навчалися всі Чикаленки й Настя Бачій. Щоправда, Івана, який у невдалих іграх побив ногу, згодом возили по лиманах та лікарнях, тому серед одеських гімназистів його якийсь час не було видно. Але інші троє навчалися справно, тому мали б на вакації та свята їздити до Перешор, проте не їздили. Автор «Споминів» називає причину: у селі, крім тітки та управителя, нікого не залишилося, тому «зоставалися на свята у своїх школах». І далі: «Пані Соколовська, жінка директора, була родом з Ананьєва, навіть приятелька моєї матері, до мене вона ставилась дуже добре, як рідна, часто давала мені цукерки та ріжні ласощі, а всі святки я проводив у їх родині і тільки ночувати ходив у нашу гуртову спальню». Тобто 13-річний Євген став своїм у господі Соколовських. Сходилися там по вечорах вчителі, знайомі господарів, студенти університету. Серед останніх – ще нікому не відомий студент Желябов – «високий, із довгою ясно-каштановою бородою, дуже гарний чоловік, який усе впадав коло не менш гарної пані Соколовської»… Зауваження «не менш гарної» можна потрактувати так, учень Чикаленко, як і багато інших, був по-дитячому закоханий у пані директорову. Вона, звичайно, про все здогадувалася, що було ще однією причиною її сердечного ставлення до маломовного учня… «Одного вечора, – пригадує Чикаленко, – коли я сидів в гостинній директора і розглядав ілюстрації, зібрались його звичайні гості. Ніщинський грав на роялі, а потім почали співати гуртом; заспівував своїм невеликим, але чулим приємним голосом Смоленський, а решта підхоплювали. Коли я прислухався до слів, то почув, що співають незнайому мені пісню:
А вже літ як двісті, як козак в неволі,
Понад Дніпром ходить, викликає долі…
На мене пісня зробила незвичайне вражіння, не мелодією, не змістом, а тим, що Смоленський, цей бог, якому всі поклонялися, співає мовою, за яку мене карали, ганьбили, перекривляли; мовою, якої я почав соромитись, хоч у душі любив, бо нею почав говорити, нею розмовляв з милими моєму серцеві перешорськими хлопчиками-пастушками. Щось підкотилось мені під горло, і раптом я розплакався, голосно схлипуючи. Пісня увірвалась, і перелякана пані Соколовська, а за нею й Смоленський кинулись до мене і почали розпитувати – що і де в мене болить. Я сказав, захлипуючись, що у мене нічого не болить, але не міг пояснити плачу. Тоді Соколовська, пошептавшись зі Смоленським, принесла мені крапель, почала голубити, цілувати, і я, заспокоївшись, пішов спати. Наступного дня Соколовська, очевидно, за порадою Смоленського, дала мені читати Гоголя на московській мові “Вечори на хуторі коло Диканьки”».
Потім дружина директора вручила хлопцеві кілька книжок «Основи», оповідання Марка Вовчка, «Тараса Бульбу» М.Гоголя, вірші Т.Шевченка — прочитане настільки вразило хлопця, що він не міг більше ні про що думати, окрім козаків із «оселедцями» на головах та способи організації нової Запорозької Січі.
Невдовзі кузина Настя розповіла Євгену Чикаленку, що довідалася від учителя Смоленського, начебто «батько її, Бачій, теж українець, що озівські козаки – це нащадки запорожців, які у 30-х роках вернулися з Наддунайської Січі… Вона певна, що батько її був свідомим українцем, бо в його речах по його смерті вона знайшла збірники українських пісень Лукашевича… З того часу, не знаю, з чиєї ініціативи, ми почали з нею розмовляти, як і в дитячі роки, українською мовою, якої я вже перестав соромитися, бо знав, що й Смоленський (уроки він провадив російською, інакше й бути не могло. – М. С.) вважає її за свою рідну».
Відтоді українська стежка вже не вислизала з-під ніг Євгена Чикаленка. 14-літнім він поїхав до Єлисаветграда навчатися у Вищому земському реальному училищі, і та стежка поступово переходила у широкий шлях.
…Мені ж кортить повернутися до будинку на вул. Пастера, 52. На ньому нині є дві меморіальні дошки, проте жодна з них не має стосунку до імені Є. Чикаленка. Одна свідчить, що в будинку проживав Іван Митрофанович Луценко, відомий член одеської «Просвіти» і Української Центральної Ради. Друга – що в будинку мешкали Іван та Юрій Липи.
Інформація на другій дошці – неправдива, але одеські просвітяни і колись, і нині твердять, що прилаштувати дошку тут вимагали поважні обставини. Насправді Іван Липа з родиною жив у районі Близькі Млини. Проте років із десять тому попередня міська рада внаслідок неодноразових звертань «Просвіти» присвоїла назву «Вулиця Івана та Юрія Лип» колишній вулиці Єфімова. Вона ж, міськрада, згодилася на встановлення дошки. На церемонію встановлення запросили зі Львова дочку Юрія пані Марту Липу-Гуменецьку. Тавиявилося, що квартал на Близьких Млинах, де міститься квартира-аптека Івана Липи, надто захаращений, не відремонтований. Тому було запропоновано ТИМЧАСОВО встановити дошку на будинку, у якому часто бували батько та син Липи, приходячи на зібрання тодішніх просвітян у помешканні І. Луценка. Однак установлювачі домовилися, що коли проведуть ремонт на Близьких Млинах, обов’язково перенесуть дошку на будинок-аптеку (до речі, аптека, яку ще до Першої світової війни відкрив І. Липа, працює за цією адресою на одеських Близьких Млинах і досі). Пані Марта Липа погодилася на цей план.
Історія має сумне продовження. Нова міська адміністрація на чолі з українофобом Олексієм Костусєвим прийняла рішення про скасування назви вулиці Івана та Юрія Лип. Газета «Чорноморські новини» надрукувала протест одеської інтелігенції з багатьма підписами. Що ж до перенесення пам’ятної дошки Лип, то це можна було б нарешті виконати, але нині в цьому питанні проявляється загальна напружена ситуація. Нинішня одеська «Просвіта» заклопотана справами, далекими від перенесення дошки Лип з центру міста на околицю. І дошка залишається там, де її колись надійно пригвинтили.
Комусь ця історія може нагадувати одеський анекдот, але українцям Одеси зовсім не смішно. Одеса Костусєва стала за духом ще більш схожою на олександрівську Одесу часів навчання тут Є. Чикаленка. Людини, яка – не забуваймо! – також заслуговує на пам’ятну дошку на буд. 52 по вул. Пастера. Як мінімум.
Микола Суховецький народився 15 січня 1947 року в селі Писарівці Волочиського району Хмельницької області. Навчався на філологічному факультеті Одеського університету, вчителював, працював редактором художньої літератури в Одеському міжобласному видавництві «Маяк», в одеських газетах. Член Національної спілки письменників України. Є автором книжок оповідань і повістей «Три кілометри від станції» (1977), «Хоро» (з життя болгар півдня Одещини, 1981), «З коханих рук» (1985), «Кімната для ігор» (1989), «Мистецтво копати картоплю» (2009), роману «Розигри» (2004); збірки віршів «Зустрічі нашої світло» (2001); дитячої книжки «Вірші для Христинки» (2005).