Він таки мав колись повернутись. І він повертається. Поволі. Шматочками. Хорошого потрошку, – скаже хтось. Йому треба доброго видавця, який би забезпечив гідне кількатомне видання, – скажу я. – Видання, котре явить українському читачеві Степана Риндика в усій його творчій повноті й розмаїтості. Бо городоцьке, що побачило світ зовсім недавно, – то тільки вершечок айсберга, вершечок завбільшки як з’їдений на сатирі зуб середньостатистичного українського гумориста. Зрозуміло, що ні задовольнити широкого кола читачів, ні стати основою для введення Степана Риндика у, знов-таки, широкий науковий обіг воно не зможе. Тож поки що мусимо посипати голову попелом імперій.
Хто ж він такий, цей Степан Риндик (1887 – 1972)? Біографічно – подолянин (народився в Дунаївцях на Хмельниччині), інженер-технолог (закінчив Київський політехнічний), працював на залізниці. Після поразки національно-визвольних змагань 1920 року виїхав спершу до Польщі, тоді – до Чехії, відтак були Німеччина й США. У вимірі творчому – поет, прозаїк, есеїст і блискучий гуморист. Крім того, автор підручників «Міцність матеріалів» (1924), «Елементи машин» (1943) та один із перших укладачів українських словників із технічних дисциплін. Його мовознавчі статті мають неабияк зацікавити сучасних лексикографів та інших лінґвістів. А поки що спадщину цього діаспорного універсала досліджує і пропагує головно його далекий родич – київський письменник і перекладач Сергій Феодосьєв (він і є упорядником та автором передмови до «Дідової романтики»).
У першому наближенні до творчості Степана Риндика (до її поетичної частини) я побачив дидактично-сердитого діаспорного діда, байкаря і памфлетиста, яких свого часу перечитав до нетравлення мозку. Тому другого наближення боявся. А коли воно таки відбулось, я відкрив для себе іскрометного, кусючого, дотепного, а разом з тим і романтичного прозаїка, чий стиль мене буквально прицвяхував до місця, бо нічого подібного я (ще) не бачив. Принаймні, поблукавши закамарками свого захаращеного всіляким сміттям мозку, не знайшов ніяких аналогів творчості цього автора. Степана Риндика пойменували «Остапом Вишнею української еміграції» (Сергій Феодосьєв), «щасливим спадкоємцем, продовжувачем і збагачувачем школи досі самотнього і досі вповні недооціненого Самійленка» (Євген Маланюк), проте це настільки приблизні аналогії, що з таким само успіхом Риндика можна було б порівняти і з С.Заяїцьким, і з М.Зощенком, і… і… і…
Свою 32-сторінкову книжечку 1931 року такий собі Ол. Ян назвав «Зелені осли. Ґротескні оповідання». «Ґротескними» автор уважав такі побутові ситуації, коли, наприклад, люди б’ються в магазині за іржаві оселедці, аж поки діжка падає і все вихлюпується під ноги в пилюку. Було в ті часи багато подібних книжкових «метеликів», які в літературі й жили вік метелика. Дехто з тим навіть увійшов до хрестоматії (наприклад, Василь Чечвянський, – угадайте, чий він брат). Нехрестоматійний Степан Риндик той-таки побут людини доби міжвоєння, куди примудрились упхатися більшовицький переворот 1917 року й наступна громадянська війна, описує без усіляких «ґротескних ослів». Чому ж багатьох літераторів того часу, які писали фактично про те саме, читаєш байдуже і зразу ж забуваєш, а образи, створені Риндиком, стоять перед очима як живі? Бо вони і є живі, – напрошується (авто)логічна відповідь. Однак, як свідчать вибрані оповідання, вміщені в книжці «Дідова романтика», річ тут іще й у тому, що Степан Риндик завжди дивився на ту чи ту описувану ситуацію очима свого персонажа. Під час створення оповідання Риндик був у його шкурі, був ним. А отже, зміг уникнути непотрібної патетики, дидактики й зайвої описовості. В кількох місцях його розповідачі, між іншим, заявляють: «Тільки я не виявляв великого захоплення справою, бо не бачив тієї дівчини, а описи Яші чи Юзя впливали на мене не більше, ніж ті красномовні тиради, що їх часом читаємо в літературних творах» («Амазонка»); «Тим більше, що в хлоп’ячих літах, пані добродійко, я не придивлявся до очей. Я навчився пізніше, коли почав читати всякі історії з коханням і очима» («Лиса»). І вже від себе автор в етнографічних спогадах («Дідова романтика») коментує народну пісню: «У кількох коротких реченнях зумів український геній висловити велику епопею, що відбулася коло Бобової криниці. А скільки гекзаметрів наскандував би тут Гомер?» Динамізм дії, стислість опису і влучність вислову – ось ті три кити, на яких тримається проза Риндика. Черепахою його прози, якщо вже дотримуватися цієї міфомоделі, є блискуча мова, втім, про це нижче.
Улюблений персонаж Степана Риндика – це чоловік, який потрапив на жорна епохи змін, став жертвою подій, про які потім писатимуть у підручниках (писатимуть кому як заманеться), але про майбутні підручники він думає найменше, бо в нього інші проблеми: де дістати взуванку, чим прогодуватися, до якої партії «з соціялістичних» пристати, як не влипнути в герої революції, бо він не прагне бути героєм, він хоче спокійно і просто жити: ходити на службу, створити сім’ю… Розгубленим і дещо наївним оком свого персонажа Степан Риндик дивиться на невиглибний абсурд доби, в якій випало жити, й робить нібито серйозні (а таки цілком іронічні, бо ж ні автор, ні його персонажі – не дУрні) умовиводи на зразок отакого: «До революції, коли була шкура, кожний швець робив за двох дурних, нахилившись над копитом. І цей факт добре зафіксувала народна приповідка «у шевця нема лиця, тільки потилиця». А сталася революція і не стало шкури, всі шевці зробилися езопами і великими філософами. […] Здається, кожна філософія, не тільки шевська, постає з якогось нечев’я: одному бракує шкури, другому клепки, третьому олії, четвертому ще чогось, – і так народжуються різні філософічні системи: монофантастичні і поліфантастичні». Зауважте, як тонко автор підвів до браку шкури брак клепки й олії (двох останніх, згадаймо усталені вислови, бракує в голові).
Цілком у серйозному тоні, не сарказмуючи й не вивищуючись над персонажами, автор показує, як управитель радить учителеві залагодити справу з його розпарованими (чи пак – неспарованими) черевиками: «гострий ніс обрубати або тупий загострити»; виводить науковий шлях доктора Холєви, який, уже в поважному віці складаючи іспит на атестат зрілості, на прохання екзаменатора назвати який-небудь газ відповідає, шаріючись: «Сморід»; зображує захист іншого подібного доктора, котрий у дисертації на тему: «Соціальна структура України в координатах статистики» розписав усі верстви населення у відсотках, які в сумі дали 134%… А то так само без тіні усмішки (а тим більше – насмішки!) пояснює, чому звичайна морква краща за лікаря-окуліста. Чим Степан Риндик вигідно вирізняється з-між багатьох інших гумористів, то це зокрема тим, що в нього немає злості. Риса, погодьтеся, рідкісна і симпатична. Заздрю…
Відомий діаспорний літературознавець Григорій Костюк про мову творів Степана Риндика писав: «Його мова позначена багатющою лексикою, барвистими подільськими локалізмами, а часто цікавими і мовно виправданими новотворами». «За безпомилкове, місцями блискуче оперування тією мовою і просодичними засобами треба б назвати Риндика віртуозом», – доповнював Євген Маланюк. Мова тут і справді смачна. Як прийнято писати у підручниках, – живонародна. Прості люди в Риндика розмовляють своєю мовою, польські вояки – своєю, російські – своєю… Не вивчаючи вступу до літературознавства, ані теорії літератури, математик за фахом і лінґвіст за покликом серця, він таки знав, що мовлення персонажа – це один із найефективніших засобів творення образу. Натомість у книжках деяких наших високочолих та облавреачених літераторів і зеки, й академіки розмовляють однією мовою – тією, якою розмовляє з читачем сам високочолий лавреат.
Незрідка Степан Риндик ховається за розповідача: деякі його твори мають підзаголовок – оповідання А.Д. чи оповідання А.З. А що розповідають вони свої історії з «барвистими подільськими локалізмами», то ці історії не читаєш, а п’єш. І незрідка захлинаєшся – від сміху. «Ці чобітки носили ще мої небіжчик татуньо. […] Вони були начальником поштової контори і не хотіли чути за якусь нову моду. Вони були трохи шеверногі. І тому, бачите, закаблуки стерлися від середини і викривилися надвір. А це якраз добре, бо ви трохи каракаті і будете стирати знадвору, тож за якийсь час закаблуки стануть по своїй мірі». Як це перекласти іноземною мовою? Як передати цей колорит, цей смак, який буквально відчуваєш у роті, коли промовляєш подібні фрагменти вголос?
Тут на думку спадає проза малознаного в нас чорногорського письменника Новака Килибарди. Його оповідки – це теж розповіді з вуст того чи того персонажа, історії, пропущені крізь призму його, персонажевого, досвіду, в тому числі – досвіду мовного. Ці оповідки Новак Килибарда писав народною говіркою своїх рідних Банян. І здається, що найвдалішою рамкою перекладу його прози могла би бути якраз мова подолянина Степана Риндика. Але спершу ми мусимо мати «всього Риндика» – в ошатному кількатомовику. Фахово зробленому для читача і пильно прочитаному фахівцями.
Олександр Стусенко народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині – Вінницька область). Закінчив літературне відділення Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Автор чотирьох книжок. Лавреат літературної премії «Благовіст». Член Національної спілки письменників України. Виступає у пресі як поет, прозаїк та критик.
