«Так ніхто не кохав…», «О панно Інно…», «Сміються, плачуть солов’ї…», «Вас так ніхто не любить. Я один…» – прекрасні й безсмертні зразки інтимної лірики. Вони здатні захоплювати так, як захоплює кохання з першого погляду. Однак, як свідчать життєвий досвід і словникові статті, любов (як, зрештою, чи не все в цьому чорно-білому світі) не така вже й однозначна. У ній можуть бути присутні не лише благородність, аскетизм, ніжність, щедрість, гармонія, а й егоїзм, брутальність, розпач. Тож оспівана у віршах Сосюри, Тичини, Олеся, Вінграновського любов як найвища цінність не завжди такою виявляється (промовистий літературний приклад – цикл «Зів’яле листя» Івана Франка), а отже, можна вважати, що ті прекрасні ліричні зразки подають ідеалізовану картину світу.
ХХ століття, особливо його друга половина, було часом зняття табу з певних тем. Ролан Барт писав про історичний переворот, унаслідок якого непристойним уже є не сексуальне, а сентиментальне. І цей процес, хоч би як як ми до нього ставилися, під кінець століття докотився й до наших теренів.
В українській поезії цей переворот відтворено в текстах таких авторів, як Віктор Неборак, Олександр Ірванець, Юрко Позаяк та інших. Одна з причин популярності цих поетів – саме відкриття табуйованих раніше тем. У контексті проблематики цієї статті дозволю собі зацитувати один із віршів Позаяка – «Люблю»:
Я роздуваю червону соплю –
Я закоханий, наче індик,
Я тебе кожен день по-новому люблю –
Як пацюк, як пантера, як бик.
Ось я підлітаю – я гордий орел,
За мить – я дурний носоріг,
В найбільш потаємний, інтимний момент
Я ніжний, немов восьминіг.
І не лякайсь, як крізь спів солов’я
Прорветься горилячий рик:
Адже лише той, хто кохає, як я,
Кохає, як справжній мужик.
Ніби така собі римована дурничка, а все ж. Звернімо увагу, яких трансформацій зазнає закоханий ліричний герой – він набуває рис різних тварин: від індика до бика, від пацюка до орла і т. д. Пропоную ще раз звернутися до присвяченої темі кохання книжки Ролана Барта «Фрагменти мови закоханого». У цій книжці, сама назва якої натякає на нецілісність процесу кохання, мовиться про певну театральність, ознаки внутрішнього роздвоєння, властиві ролі закоханого, – «я беру собі роль», «я сам собі театр», «у мені ніби два співрозмовники». Закоханий намагається присвоїти собі кохану людину й, водночас, розуміючи це, «приймає рішення відмовитися … від усякого бажання-володіти», «накладає на себе аскетичну поведінку», вірить, що знає кохану особу краще за інших і водночас визнає, що вона незбагненна, невловна. Отже, кохання для Барта сповнене суперечностей, воно мінливе й фрагментарне.
І, треба сказати, французький мислитель був далеко не першим, хто це помітив. Кохання сприймалося досить неоднозначно ще за античних часів – «як найбільше бажання й одночасно як небезпека, як загроза втратити себе і захворіти» (цитую з «Історії европейської ментальности» за редакцією П. Дінцельбахера). Про ідеалізацію кохання в європейській поезії читач може (ді)знати(ся) з таких праць, як «Любов і західна культура» Дені де Ружмона чи «Критика цинічного розуму» Петера Слотердайка. Українська ж поезія, головними чеснотами якої, за спостереженнями професора Володимира Моренця, традиційно були щирість, відвертість, допінґована сповідальність, і в якій домінував та ще й далі тримається ідеалістичний підхід, тут чи не попереду європейської. Звичайно, сповідальність, ідеалізація тощо – це те, що емоційно підкуповує, але, може, варто подивитися на любов критичнішим оком, принаймні прислухатися до Шевченкової поради бути трохи раціональнішими: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…».
Іронічний (самоіронічний) тон, що його внесли в українську любовну лірику Позаяк, Неборак, Ірванець, – це, власне, і був спосіб переступити зачароване коло сентименталізму, допінґованої сповідальності й ідеалізації. Не заперечуватиму, що зацитований Позаяків твір не такий досконалий, як Тичинине «О панно Інно…», але якщо сенс поетичного не тільки у шліфуванні вже досягнутого, а в усесторонньому розкритті теми, то і Позаякові «шедеври» (так називалася його збірка) в контексті літпроцесу мають значення.
У 1990-х ініціативу поетів «Бу-Ба-Бу» і «Пропалої грамоти» підхопили молодші, зокрема Сергій Жадан. Його «Переваги окупаційного режиму», звідки пригадаю лише останню строфу, – це філігранне зривання цнотливої маски з класиків епохи СРСР:
І лиш зоря над містом пролягла,
юнак змахне краплини із чола,
і молодечо усмішкою блисне.
Бо попри те, дала чи не дала,
у щастя людського два рівних є крила:
троянди й виноград – красиве і корисне.
Покоління, яке прийшло в літературу після 2000-го року і яке умовно називають двотисячниками, певною мірою успадкувало й розвиває новаторство своїх найближчих попередників. Це стосується і численних поетичних творів, написаних на любовну тематику. У них немало гри, стьобу, епатажу й відвертости. Часом помітно ознаки наслідування (що є типовою рисою молодих), але багато шукань, і тому творів цікавих, що заслуговують на увагу не лише в межах молодіжної тусовки, є доволі. Важливо, що навіть коли художній рівень текстів сумнівний, вони випромінюють непідробне відчуття внутрішньої свободи. Серед авторів, чия інтимна лірика справляє добре враження на шанувальників поезії, назву імена Дмитра Лазуткіна, Олега Коцарева, Павла Коробчука, Андрія Любки.
Оригінальність висвітлення любовної тематики у творчості «двотисячників» можна продемонструвати на прикладі вірша Коцарева. Твори цього поета розповідні й нерідко зачіпають соціальні проблеми, в їх тональності є трохи ліризму й трохи іронії. І вірш із не надто інтимною назвою «Енгельс в одну річку» – не виняток. На перший погляд може видатися, що той розповідний текст взагалі невідомо про що: Енгельс, Маркс, поняття «структура», кафе в Карпатах, попсова пісня, якої ніяк позбутися, знову Енгельс і… скасований автобус. Енгельс та автобус – це обрамлення центрального епізоду твору, в якому зображено українське кафе з дуже обмеженим музичним асортиментом. І було б нічого, коли б того асортименту не складала пісня з приспівом: «Двічі в одну річку не ввійдеш, не благай мене, І зі мною щастя не знайдеш, не руйнуй, що є, Вибач, зрозумій, я розлюбила». Знаменитий Гераклітів афоризм, уведений у контекст цієї пісні, говорить, що любов не може тривати, і нав’язливе повторювання цього гіта в кафешці натякає на постійну непостійність любові. А до чого тут Енгельс? Коцарев стверджує, що саме цей чоловік колись дав визначення поняття «структура», хоча самого визначення поет не наводить. Річ не в тому, щό написав Енгельс, бо сама структура масової свідомості давніша за будь-яке можливе визначення. Очевидно, що структура – це те, що пов’язує окремі елементи у цілість, а любов – це те, що поєднує людей, незалежно від того, чи ці люди гуцули, чи комуністи, і ясно, що вона примхлива й не піддається жодним визначенням, але її не скасуєш, як той нібито недоречно згаданий наостанок вірша автобус.
… Любов ходить хвилями структур
Навіть найтонших суспільних формацій
І їй до всього байдуже!
Насамкінець хотів би зазначити, що останнім часом майже не видається збірок інтимної лірики окремих сучасних поетів, остання з відомих мені таких книжок – «Дванадцять ню» (2005 р.) Василя Слапчука. Зате видаються антології. У 2010-му році з’явилася антологія «Березневі коти» (вона містить не тільки поезію), в 2008-му – антологія інтимної лірики ХХ століття «Сяйво білого тіла» та хронологічно ширша (від кінця ХІХ до початку ХХІ століття) і значно об’ємніша за неї «Літургія кохання».
Літературний критик, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту Івана Франка НАН України. Автор монографії «Екзистенційний вимір людини в поезії Юрія Тарнавського» (2009) та літературно-критичної збірки «Про перетворення тіла на слово» (2019), співавтор збірника «Критика прози» (2011)
