Сагайдачний літературний

Написати цей матеріал мене надихнула Яна Дубинянська, повідомивши в статті «Андрухович – не наш президент, або Нотатки після кримських канікул», що її славні земляки іменують встановлений у Криму пам’ятник Сагайдачному не інакше, як «танцующій пєдік». Цитата ця звучить таким чином: мовляв, українська (ющенківська!) влада для бідних кримчан «встановлювала незрозумілі пам’ятники на кшталт гетьмана Сагайдачного (в народі, перепрошую, «Танцующий педик»)…»

Не бачу сенсу дискутувати з пані Яною на історичні теми. Але поміркувати на теми літературні — таки варто. Конкретно – про Сагайдачного як літературного героя. Адже ця історія, направду, цікава… І той, хто її знає, не назве пам’ятник Сагайдачному «танцующім пєдіком» (навіть про людське око).

Сагайдачний бароковий
Сагайдачний належав до тих небагатьох військових діячів, чий образ з’явився ще в давній українській літературі. Маються на увазі «Вірші на жалісливий погреб Петра Конашевича-Сагайдачного». Ці «Вірші…» належали Касіяну Саковичу (1578?-1647) – одному з найцікавіших (ба, навіть найавантюрніших) і водночас малопоцінованих українських авторів XVII ст. Однак не будемо про К.Саковича, конфесійні переходи якого змушують українських дослідників дуже обережно ставитися до цієї особи. Звернемося до його «Віршів…».

Написані вони були в 1622 р. – незадовго після смерті Сагайдачного. У той час К.Сакович був ректором Київської братської школи і, напевно, особисто знав героя свого твору. Адже Сагайдачний багато доброго зробив і для Київського братства, і для його школи. Основна частина тексту «Віршів…» – роздуми про життя й смерть, сенс людського існування. Власне, це було характерним для багатьох барокових творів. Тут поєднувалося ренесансне розуміння безсмертя, яке досягається з допомогою славетних справ, із розумінням християнським.

Однак у «Віршах…» зустрічаємося з міркуваннями, написаними на «злобу дня». Це фактично перший поетичний твір в українській літературі, де маємо апологію запорізького козацтва. Тут, як і в «Протестації…» Іова Борецького, козаки називаються захисниками вітчизни, християнства, навіть порівнюються з давньоруськими князями, зокрема князем Олегом.

Відповідно змальовується і Сагайдачний — як козацький ватажок, славний лицар, який визволяє українців з турецької неволі, здійснює походи на бусурманські землі. Водночас це й захисник православного благочестя, людина, завдячуючи якій була відновлена православна ієрархія на Русі (в Україні та Білорусії) в 1620-1621 рр. Це також і меценат, який дбає про братства та їхні школи.

Немає сумніву, що образ Сагайдачного, створений у «Віршах…», загалом відповідав історичним реаліям. Потім цей образ перейшов у козацьке літописання та почав сприйматися як історично достовірний. Самі ж «Вірші…» стали хрестоматійними й розглядалися як джерело біографічної інформації про цього видатного козацького полководця.

Сагайдачний романтичний
Водночас Сагайдачний став популярним фольклорним персонажем. Не дивно, що на нього звертали увагу письменники-романтики. Одному з них, Данилу Мордовцю (Мордовцеву) (1830-1905) належить повість «Сагайдачний» (1882). Як відомо, Д.Мордовець походив зі старовинного козацького роду. Однак практично все життя його пройшло за межами України, працював він чиновником. У своїх творах часто звертався до історичних сюжетів, широко використовуючи український фольклор, який добре знав.

Показовою в цьому плані є повість «Сагайдачний». Герой її зображений у романтичному дусі. Це – сміливий козацький лицар, який уміло поборює ворогів. Не маючи достатнього біографічного матеріалу про Сагайдачного, Д.Мордовець вдається до цікавого прийому – намагається вписати козацькі думи в історичний контекст, подати їх як своєрідний історичний матеріал. Водночас широко використовує доступний йому історичний фактаж. Правда, з останнім поводиться вільно, дозволяє собі зміщувати хронологію подій.

Твір Д.Мордовця можна сприймати як мікс різнорідного історичного фактажу й фольклорного матеріалу. Такий собі «постмодернізм» кінця ХІХ ст. Навіть сьогодні цей твір читається з інтересом. Тим більше, що автор непогано володів словом.

Сагайдачний народницький
Однією з «точок біфуркації» української історії варто вважати Хотинську битву 1621 р., героєм якої був Сагайдачний. Хто знає, як би розвивалися події, коли б турецькі війська під Хотином отримали перемогу. Розвалилася б Річ Посполита? Українські землі стали частиною Порти? Але не будемо гадати…

На жаль, українці не дуже люблять оспівувати свої перемоги. Ліпше їм співається про поразки.

І все ж в українській літературі є твір, де автор з допомогою красного слова спробував зобразити перемогу польсько-українського війська під Хотином. Маю на увазі історичну повість Осипа Маковея  (1867-1925) «Ярошенко», що побачила світ у 1905 р. Цього автора І.Франко охарактеризував як «талановитого новеліста і поета». І цей талант значною мірою виявився у згаданій повісті. Не дивно, що твір неодноразово перевидавався.

Повість написана в притаманній для української літератури початку ХХ ст. реалістичній, «народницькій» манері. Головним героєм твору є простолюдин Микула Ярошенко, який, завдячуючи обставинам, став мимовільним учасником Хотинської битви. Через твір проходить думка, що народ часто стає заручником гри можновладців із різних ворожих таборів. Ось на такому тлі розгортаються події Хотинської битви. Автор використав доступні йому історичні джерела, зокрема «Історію Хотинського походу» Якова Собеського. Власне, ця художньо проінтерпретована «Історія…» й стала історичною основою для повісті. Дійовими персонажами твору, поряд із вигаданими простолюдинами, є відомі історичні особи – Іов Борецький, Яцко Бородавка, Михайло Дорошенко, Петро Могила, Ян-Кароль Ходкевич, турецький султан Осман ІІ… І, звісно, Сагайдачний. Образ останнього О.Маковей вимальовує, максимально використовуючи згадану «Історію Хотинського походу». У ній козацький гетьман зображений позитивно. Таке ж позитивне зображення, до того ж підсилене популярною в той час серед українців козацькою міфологією, маємо в повісті «Ярошенко». Сагайдачний тут постає як талановитий полководець, котрий розуміє козацькі (ширше – народні) маси й загалом діє на їхню користь.

Сагайдачний націоналістичний
Досі відносно популярним лишається роман Андрія Чайковського (1857-1935) «Сагайдачний». Видавався він і за часів Австрії, і за Польщі, і за радянських часів. Навіть у незалежній Україні дочекався перевидання.

Життя автора цього твору пройшло на Галичині – тут він народився, навчався, працював. Заробляв на хліб юридичною практикою. Література для нього була, радше, хобі чи засобом підробітку. Зрештою, як і для Д.Мордовця.

Та все ж А.Чайковський відомий як автор численних прозових творів. Серед них поважне місце займають історичні твори на козацьку тематику – «Козацька помста» (1910), «Віддячився» (1913), «За сестрою» (1914), «На уходах» (1921), «З татарської неволі» (1921), «Олексій Корнієнко» (1926-1929), «Богданко» (1934), «Полковник Михайло Кричевський» (1935) та інші. Письменник сумлінно ставився до написання таких творів. Не будучи істориком, скрупульозно збирав матеріал, навіть спеціально консультувався з М.Грушевським. Однак, на жаль, у творах письменника зустрічаємо примітивізацію історичної дійсності, наліт ідеалізації.

А.Чайковського можна вважати активним пропагандистом козацького міфу. Без сумніву, цей міф відіграв позитивну роль у націотворчих процесах українців протягом ХVIII-XX ст. Поширився він навіть у тих регіонах, які не знали козацтва, у т.ч. на Галичині. Козацький міф у «Сагайдачному» представлений на повну силу. А.Чайковський прагнув створити велике епічне полотно, де би не просто викладалася біографія видатного козацького полководця, а й розповідалося про Запорізьку Січ. У творі чимало антипольських моментів. І це зрозуміло, адже автор був свідком численних українсько-польських конфліктів, що їх він свідомо чи несвідомо «переносив» у свій твір. У 1929 р. А.Чайковського навіть притягнули до судової відповідальності за цей роман, інкримінуючи заклик до непокори польській владі.

«Сагайдачний» виявився багатостраждальним твором. Над ним автор працював більше двадцяти років. У часи воєнного лихоліття губилися рукописи (вони все таки горять!). Доводилося твір переписувати заново. А ще й та судова тяганина…

Роман у повному обсязі так і не побачив світ. Вийшло лише три його частини (відповідно у 1918, 1929, 1932 роках). Щодо останніх двох частин, то вони не були опубліковані і їх не вдалося знайти.

Загалом досить типова ситуація для українського письменства.

Сагайдачний «соцреалістичний»
Як на мене, то найбільш вартісним твором про Сагайдачного в українській літературі є роман «Людолови» Зінаїди Тулуб (1890-1964) – людини трагічної долі, для котрої, як і для А.Чайковського, роман про славного козацького гетьмана став «справою життя». Не буду детально зупинятися на біографії письменниці. Зазначу лише, що вона у молоді роки збиралася робити кар’єру науковця. Однак Перша світова, революція, «громадянська» все перекроїли. На початку 20-их рр. З.Тулуб працювала в різних радянських установах, з 1926 р. – на творчій роботі. Близько десяти років присвятила праці над романом «Людолови», перша частина якого вийшла в 1934 р., друга – в 1937 р. Після цього письменниця отримала серйозний «гонорар» від радянської влади: у 1937 р. її арештували, звинувативши в антирадянській діяльності. Пройшла тюрми, Колиму, заслання в Казахстані… Звільнена була лише в 1956 р. Останні роки прожила в Києві, де написала роман про життя Т.Шевченка на засланні «В степу безкраїм за Уралом», де своєрідно виклала свій «зауральський» досвід.

Звісно, в романі «Людолови» є чимало соцреалістичних елементів – «класовий підхід», ідеалізація простолюду, тенденційне, часто негативне зображення представників елітарних верств, далекі від життя сюжети про «дружбу народів», зокрема простих українців і татар. Без цього роман не опублікували б. Можна закинути письменниці й сумнівну «love story» – опис стосунків між Сагайдачним та Настею (Гюль-Хуррем), яка стала дружиною турецького султана Османа ІІ.

І все ж, «Людолови» написано на базі значного історичного матеріалу. Треба віддати належне З.Тулуб: їй вдалося створити по-своєму переконливу картину українського життя початку XVII ст. Те саме варто сказати й про образ Сагайдачного. Письменниця написала високохудожній твір, продовживши кращі традиції європейської історичної белетристики кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Роман «Людолови» неодноразово перевидавався в радянській Україні і скажемо (без пафосу) служив українській справі, творячи український символічний світ.

До речі, у моїй бібліотеці є видання «Людоловів», що вийшло 1973 р. у сімферопольському (!) видавництві «Таврія» і було надруковане в друкарні Кримського обкому КПУ (!). Та ще й накладом 100 000 примірників! Чи не фантастика в теперішніх українських реаліях? Зараз це, певно, назвали б «насильственной украинизацией», як і встановлення пам’ятника Сагайдачному в Криму.

Замість епілогу
Один письменник-політик сказав, що українську історію не можна читати без брому – така вона трагічна. Але хіба менше трагічності було в історії наших сусідів — росіян, поляків чи хоча б кримських татар? Інша річ, як сприймати історію, на чому концентрувати увагу – на трагедіях чи перемогах. Образ Сагайдачного – це якраз і є символ блискучих перемог українців. Тому просто хочеться подякувати вищезгаданим українським письменникам, які спробували донести до співвітчизників розуміння цих перемог. Не завжди то було вдячною справою. Навіть доводилося за це гірко платити. Однак письменники робили свою справу. І не звертали увагу на зело мудрих критиків. Таких на нашу голову завжди вистачало.