«Діти юродиві»

Мотив національного відступництва – один із центральних у поезії Тараса Шевченка. З’явившись уперше в його вірші 1843 року «Розрита могила», він ще не раз «виринатиме» і в пізніші часи, навіть за кілька місяців до смерті поета («Бували войни й войськовії свари…»).

Зупинюся на двох епізодах, пов’язаних із темою відступництва.

Перший – вірш «Розрита могила», написаний Березані 9 жовтня 1843 р. Появі його передувала небувало велика пауза у творчості Т.Шевченка. Хронологічно вірш «Розрита могила» розміщується між поемою «Гамалія» (лютий 1843 р.) і присвяченою Варварі Рєпніній поемою «Тризна» (листопад 1843 р.). Затяжна — дев’ятимісячна — творча пауза між лютим і жовтнем 1843 року увібрала в себе чимало подій, калейдоскоп знайомств і переміщень у просторі. Шевченко нарешті потрапив на Україну. Качанівка, Убіжище, Мойсівка, Березова Рудка з її спокусами, Яготин – ось неповний перелік місць, де побував поет, перш ніж потрапив до Березані, в гості до Платона Лукашевича.

«Розрита могила» — це плач над сплюндрованою Україною, яка постає тут в образі матері, скривдженої власними дітьми. Вражений поет розмовляє з нею, і у відповідь на свої перейняті стражданням запитання чує монолог матері-України, — монолог, що складає основну частину вірша.

У «Розритій могилі» Тарас Шевченко вперше виставив рахунок Богданові Хмельницькому, — звісно ж, за Переяславську угоду 1654 року. Історичні порахунки з гетьманом висловлено вустами самої України:
Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.

І далі звучать слова матері, що нагадують національний апокаліпсис:
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває.

(Ці рядки, до речі, варто було б пам’ятати директорові «Фоліо» О.Красовицькому, який прискіпався до В.Шкляра за точнісінько такі ж слова, звинувативши автора «Чорного Ворона» у… ксенофобії! ).

Найбільше гіркоти в тих словах матері, що стосуються перевертнів, відступників:
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати.

Проте поет усе ж не залишає своїх читачів (слухачів) наодинці з безнадією. Він завершує вірш натяком на захований «старими батьками» скарб, який так і не знайшли ті, хто розривав могилу. Загубили його слід і діти матері України, — проте, може, колись-таки відшукають:
Ех, якби-то,
Якби-то найшли те, що там схоронили,
Не плакали б діти, мати не журилась.

Скарб – це символ долі, сподіваної волі. Національні мріяння про інше – вільне – життя рано чи пізно збудуться, каже нам поет, і його слова звучать як навіювання, викликання надії.

Мотив захованого скарбу, що його належить відшукати українцям, згодом з’явиться у кіносценарії уродженця Будищ, Звенигородщини Юрка Тютюнника «Звенигора». Ол. Довженко, знімаючи фільм, апелював до Шевченкових «Гайдамаків»: перша частина переробленого Довженком сценарію має назву «Гупалівщина»; задум режисера цілком очевидно полягав у тому, щоб наголосити на зв’язкові часів, на ідеї спадкоємності поколінь і радості віднайдення скарбу.

Другий епізод: поема «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» (14 грудня 1845 р., В’юнище – село біля Переяслава, пізніше затоплене Київським морем).

Неминуче постає запитання про адресата послання. Хто вони – оті мертві, живі і ненарожденні земляки, до яких звертається поет і яким адресовано стільки його саркастичних слів? Очевидно, що йдеться про тих, хто мав би бути національною елітою. Себто — «своє» панство, українці-перекиньчики, «інтелектуали» ХІХ ст., чий потенціал реалізується на користь чужого, а не свого.

Спрямовані в їх бік Шевченкові Єреміїади містять болючі докори, що межують із прокляттями. Причому, поетові докори весь час обертаються довкола двох основних тем: соціальні кривди і національне відступництво. Ці два мотиви так тісно переплетені, що їх не варто й розводити по різні боки, адже творці обох кривд – одні й ті ж!

Отож, кривди соціальні. З них і починається це дивне послання, причому слова знайдено такі, що важко сказати, де закінчується біль і починається лють до «оглухлого» панства, не здатного почути лихо тих, кого воно визискує:
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І Господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма…

Нагадування про Господа в Шевченковому посланні звучать як рефрен. Поет постійно нагадує про Божий суд, про те, що примноження зла на землі рівнозначне зневазі до Господа. Він і в інших творах не раз апелюватиме до християнської свідомості тих, кому адресувалися його слова. Авторитет Бога, його заповідей видавався йому найголовнішим, найсильнішим, може навіть останнім аргументом у полеміці з тими, хто чинить зло. Щоправда, не забував Шевченко й про суд земний, прозоро натякаючи на помсту посполитого люду, доведеного до межі відчаю, що його слід було б назвати екзистенційним:
Орють лихо,
Лихом засівають.
А що вродить? Побачите,
Які будуть жнива!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!

І ось тут починається чи не найбільше диво Шевченкового послання: від люті й гніву він раптом блискавично переходить до зовсім іншої інтонації, в якій домінує замилування:
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся,
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя правда,
І сила, і воля.

Поетові інвективи набувають нових значень, ключовою стає різка опозиція «своє – чуже». Тарас Шевченко із просто-таки апостольською одержимістю скликає блудних синів України, то проклинаючи їх, то заклинаючи, то погрожуючи знову страшним судом, що вершитиметься вже й не на небесах, а на землі:
Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших…

Подібні візії згодом зринатимуть у поезії Лесі Українки: «Великий буде жах, велике й визволення, Тоді впадуть всесвітні її окови…»

Шевченко не шукає меж для свого лютого сарказму – він віщує страшний пароксизм помсти «немудрого» й «невченого» простолюду, криваву стихію, апокаліпсис, який неминуче настане, якщо «діти юродиві» не схаменуться. Тільки ж річ у тім, що всі ці страхіття не є, сказати б, безальтернативними! Про Шевченкові альтернативи я скажу трохи далі, тому що перед тим важливо не пропустити блискучий портрет малоросійської квазі-еліти, ураженої вірусом національного відступництва.

Передусім, вона, ця квазі-еліта, безлика. Криза ідентичності, асимільованість, втікання від свого національного «Я» і запобігання перед чужинцями неминуче призводять до моральних хвороб, що починаються із втрати елементарної гідності. Запитання «хто ви?» — фатальне для малоросійської свідомості. Відповіді на нього немає – все залежить від того, що скаже німець (німець у Т.Шевченка – не обов’язково власне німець; це слово він уживає в ширшому значенні, як маркер чужості, чужинності). Може, моголи. Може, слов’яни. Одне слово – ніхто.

Але Шевченко на цій осудливій ноті не зупиняється: він чудово знає, що безликій квазі-еліті потрібні якісь психологічні компенсатори; що національна безликість, виявляється, легко уживається з малоросійською чваньковитістю, пихою, самомилуванням, квасним патріотизмом! Ідеться ж бо, не забуваймо, про перелицьованих у російських дворян нащадків козацької старшини, а то й гетьманів. Про Галаганів, Кочубеїв, Скоропадських І половини ХІХ ст., які, як відомо, тішилися своєю родовитістю, часом зберігали в маєтках сімейні реліквії, що нагадували їм про славну старовину, предків…

Центральна частина Шевченкового послання – це полеміка про історію. Її можна було б назвати зриванням масок: поет рішуче прощається з романтичними уявленнями про героїчну козацьку минувшину, про Гетьманщину, — тепер, у 1845 р., йому відкрилися нові, значно гіркіші істини.
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? Яких батьків?
Ким? За що закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!

Уявімо на мить, що читач цих рядків — хтось із власників Тростянця (рід Скоропадських), або Сокиринців чи Дігтярів (Галагани), або Згурівки (Кочубеї)… Шевченко не залишав їм (і не тільки, звичайно, саме цим конкретним адресатам, а й іншим «прадідів великих правнукам поганим») жодних ілюзій. Це їм він кинув слова, що згодом повторюватимуться безліч разів як заклинання: «І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь, Бо хто матір забуває, того Бог Карає, Того діти цураються, В хату не пускають».

Здавалося б, гнів поета щойно дійшов вищої точки кипіння, — проте ні: Шевченко не обмежиться інвективами й сарказмом. Він не забуде, що альтернатива для блудних синів — попри все — існує. Як на мене, головний авторський месидж полягає все ж не в тому, щоб осудити заблуканих, а в тому, щоб дати їм шанс. Квазі-еліті пропонується стати національною елітою. Поет кличе блудних синів повернутися до «великої руїни», вийти на дорогу любові до «своєї хати», і освячує це майбутнє навернення до України як праведне діяння, як шлях «своєї мудрості».

Апостольський тон і апостольська лексика в нього вільні від натуги стилізації, оскільки «І мертвим, і живим» – це не тільки послання, зверне до інших; це, якщо хочете, ще й поетова тиха молитва за порозуміння «братів» заради матері. Диво-дивне, розпочавши послання з моторошної картини соціальних кривд, Шевченко закінчив його ідеалом національного порозуміння БРАТІВ на грунті любові до матері! Порозуміння, яке не залежить від соціальних ніш, що їх займають такі різні «брати». Послання мало нагадати про те, що є значно вищим за соціальні ролі й зумовлені ними протиріччя: Бог і Україна. Йшлося, по суті, про узалежнення любові до Бога – і любові до брата заради України. Такі авторські смисли послання підкреслено епіграфом із соборного послання Іоанна: «Якщо хтось каже, що любить Бога, а брата свого ненавидить, — лож є».

І звісно, Шевченко не був би Шевченком, якби наприкінці — знову ж таки, цілком по-апостольськи, проте й дуже по-людськи водночас — не відхилив завісу перед майбутнім, тим майбутнім, у якому збуваються найдивовижніші національні мріяння:
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата-
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечірній
Тихо засіяє…

Що це – як не втілена українська мрія, вистраждана, така жадана ідилія, в якій усе продиктоване любов’ю? Не забутий тут і «найменший брат», той самий, чиє «невчене око», казав поет, може заглянути панам «в саму душу Глибоко! Глибоко!», якщо вони не схаменуться. Соціальне порозуміння можливе на грунті вищих національних пріоритетів, — думалося Тарасові Шевченку. Він вірив, що мрія досяжна, якщо різноликою українською спільнотою рухатиме головний, єдиномислимий імператив: Бог і Україна.