Два роки тому не стало Джона Апдайка, відомого романіста, новеліста, дворазового лауреата Пулітцерівської премії.
Молодого Джона Апдайка критика проголосила свого часу найбільш репрезентативним письменником БАСП (білий англо-сакс протестант) свого покоління. Уже цим була визначена його приналежність мейнстриму в культурі Америки, започаткованої батьками-пуританами. Нині дуже немодно належати до головної течії американської літератури, буквально пройнятої всіма різновидами мультикультуралізму. Проте коли 27 січня 2009 року Джон Апдайк помер, респектабельний журнал «Нью-Йоркер», з яким видатний письменник співпрацював понад п’ятдесят років, присвятив улюбленому авторові багато сторінок, вмістивши, крім традиційних некрологів і спогадів, ще й дуже промовисту розгорнуту «експозицію» фрагментів із різних творів письменника, розташувавши їх у хронологічному порядку. Читачеві надали можливість «реконструювати» творчий шлях видатного майстра сучасної літератури США.
Вже у ранньому оповіданні «Політ» (1959, збірка «Ті ж двері») заявлено і тональність, і головну тему апдайківської прози. На вершині Пенсільванського пагорбу, з якого відкривалися простори і далеч довкілля, мати казала хлопчику про те, що земля ця рідна і вічна, і що саме з неї він має злетіти у неозору життєву далечінь. Відтоді американськість – органічна відданість американській ідеї та реальності – стає суттю і сутністю творчості Апдайка. Він «освоює» Америку поступово і поетапно. Більше півстоліття письменник проходить із своєю країною, переймаючись її проблемами, уловлюючи її суспільні настрої як «чутливий барометр американської температури».
Патріотичний запал Апдайк зберігає за всіх обставин, хоча й належить не до апологетів усього американського, а до естетів-аналітиків життя рідної країни. Він сам визначав як предмет власної творчості “трагедію буденного життя” пересічного американця. Причому наполягав, що у його “книжках про будні звичайних людей значно більше зв’язку з сучасною історією, аніж у підручниках і спеціальних дослідженнях з даного предмету”. Письменник і сам є невід’ємною частиною цього світу як за походженням, вихованням, так і за переконаннями.
Його предки-нiмцi зiйшли на американську землю 300 рокiв тому, його дитинство пройшло у маленькому пенсiльванському мiстi Шiллiнгтон (“Нью-Йорк був на вiдстанi семи доларiв – ми тодi вимiрювали доларом усе, i простiр, i час”, – згадує дорослий Апдайк) пiд знаком депресiї i Другої свiтової вiйни. Ще у дитинствi Джон визнавав одну нацiю – американську. Дiти, народженi в iнших краях, здавалися йому майже вигаданими, нереальними, i, звiсно, дуже нещасними. Мабуть, це почуття залишилося в нього на все життя, бо на засiданнi Пен-клубу в Нью-Йорку вже наприкінці вісімдесятих років він (чи не єдиний серед присутнiх) пристрасно захищав американський спосiб життя. Така відданість Апдайка Америці була зафіксована вже першими рецензентами.
Щоправда, в критичних оцінках Апдайкової творчості не було одностайності. Всі відзначали високий рівень професійної майстерності письменника, але не могли точно визначити, про що саме він пише. Апдайк ображався, відповідаючи: “А мені здавалося, що я маю розповісти надто багато: що таке Шіллінгтон, Пенсільванія, вся ця маса людей, що втратила орієнтири, не здатна виразити себе, від чогось потерпає і поневіряється, – все це і є Америка” .
Першим твором Апдайка, що викликав значний розголос, був роман “Кролику, біжи” (1960). Як з’ясувалося з часом, цим твором було започатковано тетралогію, де висвітлено еволюцію пересічного американця. Упродовж чотирьох романів головний персонаж Гаррі Енгстром проходить шлях від сина робітника, зірки шкільної баскетбольної команди (звідси його прізвисько «Кролик»), юнака здорового, чистого, доброго (правда, не перейнятого мрією про необхідність досягти багатства і зробити кар’єру, але також не обтяженого ні відповідальністю, ні філософськими проблемами), такого собі «невинного Адама», який прагне простого людського щастя, до пересічного хазяїна невеликої крамниці, чиї статки дають можливість насолоджуватися всіма принадами консумеризму. Відтак – від інстинктивного нонконформізму, інстинктивного протесту проти безбарвності, стандартизації навколишнього життя, яке у колишнього спортсмена Гаррі виявляється у намаганні фізично втекти від проблем, до повного прийняття рідної країни та її реальності, що завершується духовною і моральною нерухомістю, спокоєм смерті.
Цикл про Кролика приніс автору високі літературні нагороди США. Одержуючи першу з них, Апдайк виголосив промову: “В наш час, — зазначив він, — коли значно легше нарікати і впадати в розпач від ознак кризи, ніж підтримувати прагнення до миру й порядку, я розчулений тим, що завдяки цій премії стало загальновизнаним буденне нормальне існування мого героя — людини середнього віку, звичайного і “пересічного” настільки, наскільки ці поняття можна поширити на всю Америку” .
У наступних романах Апдайк звертається до героїв інтелектуальних, людей інтелігентних професій, творчої праці (“Подружні пари”, 1968). Саме вони, колишні мешканці Головної вулиці (лікарі, адвокати, інженери), населяють тепер так звані “саберби”, зелені приміські зони для забезпечених і відносно привілейованих. Але тепер і вони стають складовою частиною масового суспільства, найманцями, просто чиновниками, чиї зусилля й таланти беззастережно служать споживацькій індустрії. Єдиною сферою вияву індивідуального (хоч як це не парадоксально) для них залишається інтимне, особисте.
Апдайк зауважує з цього приводу: “Секс, звiсно, не складає всього змiсту “Пар”. Секс тут зображено як новiтню релiгiю, як єдине, що залишається. Я не представляю героїв книжки як зграю злочинцiв. Я бачу їх людьми, якi живуть у певний iсторичний момент – момент, що, до речi, вже минув. У книжцi люди iснують у суспiльствi, проте вони не мають жодного бажання перебудовувати його…” Сама їхня аполiтичнiсть стає знаменням часу, а провінційне містечко Тарбокс можна розглядати як мiкрокосм Америки. Герої, зiбравшись разом, утворюють “магiчне коло, що розганяє темряву ночi”. Та “магiчне коло” – тимчасове. Залишивши його, кожен з них на тиждень знов має стати знеособленим роботом – бiржевим маклером, дантистом, iнженером, хатньою господаркою… навiть не гостем, а тiльки привидом у свiтi.
Близькi до “Пар” за характером і предметом зображення ще кiлька романiв: “Мiсяць вiдпустки” (1975), “Давай одружимося” (1976). Критики відзначають, що в цих романах із життя середнього класу (як взагалі у Апдайка) багато уваги приділяється сексу. На що письменник зауважує, що секс повинен бути присутнім у літературі настільки деталізовано, наскільки це потрібно і відповідає його місцю у реальному житті, у соціальних і психологічних взаєминах. «Давайте виведемо коїтус з клозету й спустимо з олтаря і поставимо його у континуум людської поведінки», – закликав Апдайк в інтерв’ю.
Життя середнього класу у сучасному соціумі залишається постійною темою письменника, проте навряд чи можна погодитись з тими критиками, які ідентифікували Апдайка з його героєм. В iнтерв’ю, яке Джон Апдайк дав журналiсту з “Нью-Йорк Таймс” 1.III.1999 р., вiн пропонує досить оригiнальну метафору сучасного письменника: “бути письменником – то вже певною мiрою почуватися євреєм, тобто, вiдчуженим та обраним, приреченим жити зі своєю мудрiстю…” .
Необхідність очуження, відсторонення від “матеріалу”, що, як правило, включає факти автобіографії, Апдайк відчуває і в ранній період своєї творчості, шукаючи різних естетичних можливостей для його здійснення. Певною мірою цю функцію виконує міфологія в одному з найяскравіших творів Апдайка — романі “Кентавр” (1964, українське видання – Дж.Апдайк. Кентавр. Ферма. Переклад М.Габлевич. Передмова – «Пересічна Америка Джона Апдайка» Т.Денисової. К., «Дніпро», 1988). Реальний світ роману позначено точно: два зимових дні 1947 року у маленькому східному містечку (улюблені апдайківські краї – Пенсільванія або Массачусетс), атмосфера холодної війни, ще жива пам’ять про Велику Депресію, пригоди шкільного учителя та його сина-підлітка. У пізніших спогадах сина, художника-абстракціоніста, цей світ проектується на епізоди античної історії.
Кентавр Хірон і весь світ небожителів та героїв є казковою версією, героїзованим варіантом давньої людської історії. У цей героїзований світ автор вводить завдяки міфологічному паралелізму і шкільного вчителя, підносячи тим самим його образ на рівень вічних. А весь роман у різних площинах немовби ставить і висвітлює головне питання про сенс життя — кентавра Хірона, вчителя Колдуела, пересічної людини, кожного з нас. Як пояснює Апдайк, зробивши Колдуела кентавром, він хотів показати, “що людина мисляча, така, що розмірковує про духовний бік життя в цьому суто матеріалістичному світі, вже напівбог. Образ напівлюдини-напівконя допомагає мені протиставити світові бруду, споживацтва, присмерку вищий світ натхнення і добра”. Саме це робить людину героєм, безсмертною, зв’язує і цементує епохи і часи.
У подальшій творчості Апдайка його відданість американській реальності зберігається, але тексти набувають більшої філософічності. Даються взнаки не тільки художня обдарованість письменника, який постійно виступає з рецензіями і оглядами художніх виставок, мистецьких феноменів, але й його напружене інтелектуальне життя, глибока зануреність у світ естетики, художньої творчості. Це сприяє оригінальним стратегіям у власній прозі.
Роман «Місяць відпустки», в якому розповідається про позацерковне життя священика, разом з двома іншими творами («Версія Роджерса» (1986) та «S» (1988), складають трилогію, яку можна інтерпретувати як дуже своєрідну варіацію «Червоної літери» Н.Готорна. Перший роман – пригоди сучасного пастора, такого собі Артура Дімсдейла, який, опинившись у відпустці, віддається плотським утіхам. Другий варіює історію Роджера Чілінгворта, вченого чоловіка занапащеної жінки. Третій – то феміністська версія самої Гестер Прін. Звичайно, «літературні проекції» «Червоної літери» досить умовні, хоча органічний зв’язок між текстами прочитується досить легко. Але безумовним є спорідненість авторської настанови сучасного письменника щодо відтворення сьогоденної духовної атмосфери Америки із цілеспрямованістю Н.Готорна на глибоке дослідження пуританської ментальності та породженого нею суспільного клімату.
“Версія Роджерса”, зберігаючи іронічну відстороненість, характерну для Апдайка сексуальність, по суті — твір філософський, навіть теологічний. Автор зосереджується на технології та християнстві, що посідають велике місце у житті країни цього часу. Молодий богослов-комп’ютерник просить університетську громаду надати йому грант, аби він міг створити програму, що оприявнить існування Бога. А старший колега, який обстоює неканонічне християнство, переконаний у необхідності роздуму і сумнівів у ствердженні справжньої віри – абсолютно в дусі «діалектичної теології» Карла Барта, прихильником якого був Апдайк.
Роман “Коли розквітають лілії” (1998) задуманий і реалізований як твір підсумковий, як “великий американський роман”, оскільки через історію родини передано рух американської свідомості через ХХ століття. Найважливішими векторами у цьому русі виступають релігія і … кіно.
Одноповерхова Америка Ш.Андерсона чи С.Льюїса (змальована м’якше, з апдайківською іронією, без сарказму) — таке тло першої частини. Герой цієї частини — типовий американець, преподобний пресвітеріанський пастор Кларенс Вілмот. Начитавшись дарвіністів і фройдистів, він втрачає віру в Бога, зрікається сану, починає вчащати до кіно.
З плином часу саме ілюзорний світ кіно набуває для дітей Кларенса статусу своєрідної релігії, замінюючи віру, прагнення до трансцендентних висот, добра і любові віртуальними симулякрами. Видатною зіркою кіно стає Естер, онука пастора.
Остання частина, що переносить читача в кінець ХХ ст., пов’язана з сином Естер Кларенсом. Фактично випадково Кларенс, що виріс в тіні матері-зірки, опиняється в дивній екстремальній ситуації. Він стає мудрим героєм, взявши участь у… релігійній війні. Прийнявши Бога, він змінює ім’я Кларенс на Ісайю, грає свою роль (або стає самим собою) до останнього, приймаючи смерть. Так «реабілітується» водночас релігія і кіно, мрія та її симулякр, які в американській ментальності зв’язані нерозривно.
До знакових, обумовлених як реальністю, так і літературно-культурною атмосферою, належить і «серіал» про письменника Генрі Бека: “Бек: книга” (1970), “Бек повертається” (1982), “Бек у гавані” (1999). Цей «серіал» нiби змонтовано з пародiй на широко вiдомi явища тогочасного американського лiтературного життя i багато в чому вони є полемiкою з його визнаними корифеями. Образ зрiлого письменника Генрi Бека – це пародiя на героїв “iнтелектуальних бестселерiв”, зокрема, і самого Джона Апдайка. Найпоказовішим текстом можна вважати завершальну новелу цього циклу «Бек і щедроти шведів». Відомому письменнику, що вже давно в усьому зневірився, нарешті присудили Нобелівську премію, яка була мрією усього його життя (мабуть, і Апдайка також). Але вісімдесятилітній Генрі, змушений опікуватися тільки-но народженою власною дитиною, настільки вже вичерпав себе, що не здатен написати навіть нобелянтську промову. Її замінює голосний дитячий плач. Такий фінал водночас ніби свідчить і про вичерпаність і про всемогутність літератури, про її смерть і безсмертя…
Ще один постійний мотив Апдайка – з’єднанiсть людини з природою. Безумовно, цей мотив – один із провiдних у романi «Іствікські відьми» (1989). Хроносом роману стає повний природний цикл. Жiноче “community”, в яке чоловiки не допускаються, утворює усталену конструкцiю, основу свiту – рiвнобiчний трикутник. Головна його героїня Олександра, що, як Господь Бог, вилiплює з глини маленькi людськi статуетки, затишно почувається i в дощ, i в бурю, а той, хто виконує функцiю диявола, хiмiк ван Горн, читає прочанам проповiдь про єднiсть живої i неживої матерiї.
Написана через 20 років друга частина дилогії «Іствікські вдови» значно поступається першій в енергетиці, у динаміці, у колориті. Втім, це не прорахунки, а задум автора, який змальовує згасання своїх героїнь, останній етап їхнього життя.
Ближче до кінця життя з’являються книжки, дія яких відбувається далеко від США і будується на творчому використанні літературних претекстів. Це великою мірою «Бразилія», герої якої – сучасні латиноамериканські Трістан і Ізольда; «Гертруда і Клавдій» – своєрідна літературна проекція «Гамлета» Шекспіра. І нарешті, останній роман, зовсім несподіваний для БАСП – «Терорист», в якому зроблено спробу водночас і героїзувати чистого юнака-араба, якого готують до терористичного акту, і довести повну абсурдність і неприйнятність самої ідеї тероризму.
Джон (Хойєр) Апдайк (1932-2009) нагороджений всіма почесними вітчизняними преміями (дві Пулітцерівські, Національна книжкова та інші), в тому числі і найпочеснішою — медаллю Гоуелса, яка присуджується раз на п’ять років за найкращі прозові твори. Він залишив 23 надрукованих романи, більше десятка новелістичних збірників, низку поетичних книжок, величезний обшир есеїстики. Його творчий доробок користується великим попитом у читачів і чекає на дослідників.
