Пам′яті моїх батьків – Віри і Василя
1
…Я лише злегка перефразовую назву п′єси Бернарда Шоу. Далі – не про політичні фантасмагорії і гротеск, а про інше. Хоча політичні фантасмагорії таки відіграли важливу роль у житті мого батька і нашого дому…
…Я народився на Львівщині. Але цього дому не пам′ятаю. Хіба що спалах або сон – колиска, схилене наді мною лице бабусі Ганни…
…Коли мені було два роки, мама з бабусею і зі мною переїхали до батька на Івано-Франківщину. Але це ще був не дім. Там тато, після відбуття п′ятирічного терміну політичного ув′язнення в мордовських концтаборах, знайшов роботу скромного обліковця у карпатських горах. З того часу вже збереглися деякі світлини…
…Найпам′ятніша для мене – я, тато і мама. Я – маленький, на руках у тата. Мама і тато – молоді і сміються. Це було надто нетипово для їхньої долі – усмішки і радість. Але такими вони могли стати. Такими вони, вже обоє покійні, застигли на цій фотографії, що зупинила мить. І це фото я не можу забути. Бо тато і мама любили одне одного, були спаяні тривким симбіозом, і тут, разом із своїм сином, були, принаймні, якусь хвилю, по-справжньому щасливі. Перед видивом цієї світлини, що має на мене магнетичну і трохи паралітичну дію, я завжди прокручую минуле, розуміючи, що це даремне заняття, і роздумуючи над вузлами і зигзагами сімейної долі своїх батьків…
… Потім я «випросив» сестричку Оксану. Двоє молодших братів померли у райцентрі Надвірна. Ігоркові було три місяці, а Тарасикові, що помер на кілька років пізніше, тиждень. На тій світлині, де мої батьки сміються, вони ще нічого не знають про цю майбутню подвійну трагедію…
… Тато робив усе, щоб збудувати власний будинок у селі Камінна, де він народився. Село розміщене за 18 кілометрів від Івано-Франківська….
… Але той будинок будувався нелегко, бо батько (це я розумію вже тепер) мав важкий, але по-своєму ідеалістичний і романтичний характер. Мама була трохи меланхолійною і надто рефлексивною, із делікатною витонченою душею. А з такими характерами будувати будинки завжди важко…
… Нарешті у 1973-ому році ми переїхали. Мій дідо Михайло, тоді вже самотній, жив поруч. Будинок був, як на тодішні неписані сільські «дрес-коди», якщо і не шикарний, то добротний.
…Народилася сестра Оксана. Я тоді ходив до четвертого класу. Це вже був дім, а не винайняте державне помешкання (як у попередньому гірському селі Бистриця). Тоді у мене вперше зародилося відчуття дому, із його приватністю та відокремленістю, химерною енергетикою, що асоціюється із параболою, із своїми скупенькими радощами і тихими драмами, завмерлими у цих стінах, як застиглі сльози….
… Отже, нас було п′ятеро. Мама Віра, тато Василь, бабуся Ганна, мамина мама, сестра Оксана і я. Поруч жив татів батько – дідусь Михайло. Тобто, нас було ніби п′ятеро, але фактично шестеро….
… Не місце тут деталізувати і писати все, що я знаю чи навіть хотів би сказати про життя нашої родини і нашого будинку. Все одно людська пам′ять із часом розпадається на фраґменти – і ми бачимо те, що хочемо або те, що можемо бачити. Проте я не маю ні мужності, ні сили зазирати у цьому нарисі, писаному у роковини татової смерті, настільки далеко, як міг би…
… Я часто бігав до дідової хатинки, ховаючись то від татового гніву, то просто спішачи послухати химерні історії життя мого діда. Якби не рятівний вплив його генетики, не знаю, чи зміг би я бути саме таким, яким є зараз…
… Коли я із сестрою були змушені ревізувати все, що залишилося у батьківській хаті після їхньої смерті, кожна річ мене ранила і викликала фонтан спогадів, здавалося би, вже вибулих у реєстри археології приватної пам′яті… Ось мамине пальто, у якому вона ще ходила на роботу до школи… Ось безлік старих пігулок, про які вже всі забули… ось лубковий зліпок козака і його дівчини… я часто на нього дивився, коли приїжджав до батьків, будучи студентом… присвоював цьому невибагливому виробу магічні властивості, роблячи його своїм оберегом… але він залишався лише шматком матеріалу, припалого порохом, неухильно відкидаючи мої наївні замовляння… таких речей були десятки і сотні…
…втім, хтозна, чи це були шматки різних матеріалів, чи у них була часточка енергетики нашого дому, наших душ і наших мрій… принаймні, я схиляюся до другого припущення…
… Наш дім був оточений яблуневим садом. Поруч – кілька добрих шматків землі. А зверху – галицьке небо. Коли це небо ставало ясним, здавалося, що я вчився читати лінії своєї долі на тлі його синьої непроникності і нескінченності. І ще дуже любив самотньо рефлексувати у саду пізньої осені. Навколо – перезріла краса, але ще не передзимовий занепад, ця тонка невловна мить природнього переходу із її світлотінями, що хвилювали чимось незбагненним, якоюсь недосяжною для мене істиною…
… А ще любив вилізати на горище, особливо школярем. Його ми всі називали «стрих». Там я прочитав першу частину пенталогії Лепкого «Мотря», там порпався у старих книжках, адже у домі був культ книги, які жили всюди. Там, на самоті, я думав про власне майбутнє і шкодував, що не вмію літати. Серед перестарілих і занедбаних речей, палітурок раритетних книжкових видань, навіть із старослов′янськими буквами, серед поношеного одягу я почувався навдивовижу приємно. Можливо, це були перші несвідомі спроби археологічного занурення у царство в′янення. Я хотів бачити і розуміти, як і що там відбувається, адже про печаль і відмирання у домі говорилося не раз, лише переважно у побутових або дещо гротескних формах. Тим паче, я знав, що завжди можу покинути горище як місце своєї малоусвідомленої ритуалізації і першої доступної класифікації життя…
… А ще було дуже гарно, коли всі разом збиралися за столом на великі релігійні свята або дні народження. Тоді багато залежало від батькового настрою. Пригадується напружений лик матері, стоїчний спокій бабуні Ганни, епікурійська розважливість діда Михайла, великі здивовані очі молодшої сестри Оксани. Але все ж ці спільні трапези, із їхніми часточками урочистості і святковості, із моїми романтичними очікуваннями дива, із короткочасною реставрацією Райського Дому робили ці події персонально значимими і великими….
… Назагал очікування дива і якоїсь строгої ієрархічної урочистості довкола сформувалися у моєму дитинстві і є одним із наріжних каменів навіть дорослого світосприйняття. Без цього сподівання великого приходу душевного свята життя мені часто виглядало би прісним і рутинним…
2
… Сьогодні – перша річниця батькової смерті. Вже рік, як у домі ніхто не живе. Сьогодні – одна із форм тризни моєї пам′яті…
… Так, поки що у домі ніхто не живе. Ні… я помилився. Там живуть наші сімейні реліквії – книги, альбоми із світлинами, татове посвідчення реабілітованого, залишки маминого одягу. Там живе фото моєї бабуні Ганни. Там живуть світлини моєї сестри, із зворушливим личком вічної школярки молодших класів. Там живе моя фотографія – наївного 21-літнього хлопця. Так мусить бути. Вона повинна там жити, адже десь у тому віці я, закінчивши вуз, покинув дім, виїхавши до місця роботи на Черкащину.
… Там постійно повинні жити світлини батьків. На них – вони молоді і богонатхненні. Така вродлива пара на тих світлинах, щоправда, із печаттю тривоги на лиці, особливо батьковому!.. Для мене втрата цієї реліквії означала би крах добрих незримих домовиків і амнезію пам′яті…
…Ось така фрагментарна історія дому частини мого дитинства і юності, дому моїх батьків і сестри… дому, де розбивалися і плакали наші серця… дому, де наші серця набиралися сили для шляху вперед….
…Нехай той шлях кожна людина долає наосліп, але коли із-за її плечей виринають лиця і долі ії родини, аура її першого закорінення, добра усмішка її матері і вперта незламність – у найголовнішому – її батька, то тим шляхом наосліп, тобто нашим життям, буде легше йти і легше вірити…
30.01. 2011 р.
