Ялта.UA

Поділитися
Tweet on twitter
Хмари над Ялтою
Хмари над Ялтою

Як і багато інших українців, я більше чув про Ялту, ніж у ній бував. І хоч років до вісімнадцяти щоліта майже безальтернативно відпочивав у Криму, Ялта залишалася для мене тільки пунктом пересадки в дорозі з Сімферополя, наприклад, до Алупки чи Гурзуфа. Або в нечисленних випадках – об’єктом короткої екскурсії-вилазки на півдня, з тим, щоб по змозі виїхати звідси не пізно і встигнути скупатись у згаданих Алупці-Гурзуфі, бо ж „у Ялті купатися неможливо”.

Поїздки такі мало що додавали до того, що й так усі знають про Ялту. Хіба те, що я тепер усвідомлював: Ялта – не лише „курорт, де пальми ростуть просто на вулицях, і там дорого, пафосно та багато людей”, а що тут є набережна, кілька гарних вулиць, кілька церков і канатна дорога (краще знана, правду кажучи, навіть не з власного досвіду, а з фільму „Асса”). Відповідно, й літературний образ Ялти не дуже далеко „запливав за буйки” уявлень про те, що „героїня „Дами з собаючкою” Чехова ходила цією набережною”. Не кажучи вже про український літературний образ.

Ялта з боку Ластів'ячого гнізда
Ялта з боку Ластів'ячого гнізда

Минулого літа мені пощастило побути в цьому місті пару тижнів. Час достатній, щоб бодай спробувати пізнати його глибше.

Леся Українка в амфітеатрі
Рельєф, у якому перебуває Ялта, доволі метафорично зветься „амфітеатром”: місто півколом спускається з гір до моря, а набережна, вічно переповнена урочисто налаштованими людьми, справді чимось нагадує сцену. Та недарма розквіт Ялти припав на вже не класичний культурно рубіж ХІХ і ХХ століть. Як і театр тодішній уже міг дозволити собі дію не лише на сцені, а й поза нею, так і в ялтинському амфітеатрі найцікавіше, здається, не на сцені-набережній, а в глибині, на плутаних вуличках, серед пахкої рослинності та гарних сецесійних вілл. Там, де під пальмами й кипарисами сплять коти й де ніколи не вгадаєш, що побачиш за наступним поворотом – татарський будиночок, лютеранську церкву, всередині якої порожньо й тільки органістка вправляється на міні-органчику, чи, до прикладу, музей Лесі Українки.

Музей розташований на вулиці Катерининській у гарному будинку в стилі модерн. Тут Леся Українка винаймала житло в Євдокії Лещинської, бо ялтинський клімат був корисним для її здоров’я. Фінансові обставини в письменниці, як відомо, були не завжди сприятливими, але жити в дуже навіть пристойному помешканні, і то не тиждень чи два, як більшість сьогоднішніх туристів, вона собі дозволити змогла. До речі, заради справедливості треба зазначити, що й тепер, як з’ясувалось, у Ялті можна жити порівняно недорого. Якщо, звісно, в скромних умовах і не в серпні.

Музей Лесі Українки
Музей Лесі Українки

Перед музеєм стоїть пам’ятник, а сам музей, схоже, відіграє роль своєрідного українського культурного центру. Співробітники тут непогано говорять українською, можна побачити афіші, купити якусь літературу тощо. Зроблю ще один „ліричний” відступ задля спростування стереотипів. На відміну від деяких інших місцевостей Криму, в Ялті ви практично не зіткнетеся з характерною „побутовою українофобією”. Можливо, причина в абсолютній залежності міста від туризму, а тепер серед туристів цілковито домінують українці та є дуже помітний відсоток україномовних. Тож більшість ялтинців явно налаштована толерантно, а агресивна меншість мусить стримувати свої емоції заради економічного виживання. Що, звісно, не скасовує певної відчуженості, природної для тутешньої півострівної ментальності, замішаної на антагоністичних середземноморських та радянських традиціях.

Експозиція музею Лесі Українки досить вдала, вона цікаво показує як атмосферу курортного побуту сторічної давнини, так і побут письменниці: автографи та публікації деяких творів, рояль, друкарська машинка, фотографії з кримських поїздок та з Єгипту, фаянсовий скарабей із тієї ж країни, фотоапарат Лесиного брата… Є в цьому музеї й не сказати, щоб аж надто доречна саме тут виставка рушників, бандур, інших елементів архаїчної народної культури. Мабуть, така еклектика є наслідком або відсутності інших помітних українських центрів у місті, або браку уявлень про модерну українську культуру.

Краєвид із будинку, в якому мешкала Леся Українка
Краєвид із будинку, в якому мешкала Леся Українка

Ялта в творчості Лесі Українки лишила помітний слід. Це — і цикл “Кримські відгуки”, і, наприклад, “Весна зимова”, де –
…Тіні різкі вирізняють балкони, тонкі балюстради,
А кипариси між ними здаються високими вежами замків;
Листя широке магнолій важке, нерухоме
Кованим сріблом здається…

Тут було створено й “Іфігенію в Тавріді”, “Руфіна і Прісціллу”, “Айшу і Мохаммеда”, “Місячну легенду”, оповідання “Над морем”, а також вірш “Надсонова домівка в Ялті”.

Save Old Yalta

Не лише Леся Українка їздила до Ялти через погане здоров’я. У ті роки, як згадують мемуаристи, південний берег Криму взагалі був заповнений людьми не просто хворими, а й безнадійними. Поширеним явищем було прогулятися сьогодні з людиною берегом моря, а завтра її вже не зустріти, бо вона померла. Серед тих, хто скінчив свої дні у Ялті, був і Степан Руданський, що не тільки лікувався в Ялті, а й сам працював лікарем. Його могила – на меморіальному цвинтарі біля церкви Іоана Золотоуста, яка збудована в мавританському дусі, стоїть на пагорбі та нагадує маяк.

Більш веселе пам’ятне місце – готель „Таврида” (стара назва – готель „Росія”). Тут мешкали Старицький, Кропивницький, Карпенко-Карий. Цікаво, що будівництво цієї вже пам’ятки архітектури свого часу супроводжувалось обуренням городян і курортників – адже задля спорудження готелю вирубували сад.

Пам'ятник Лесі Українці
Пам'ятник Лесі Українці

Українські літтуристи
Справжнім натовпом українські письменники поїхали до Ялти (особливо якщо говорити про весь регіон „Великої Ялти” від Фороса до Гурзуфа) у двадцяті роки. Тоді ж місто перестало бути курортом „для аристократії”. З однаковим задоволенням морем і кліматом насолоджувалися всі, від авангардистів до неокласиків. Валер’ян Поліщук у своїх верлібрах розмірковував над виглядом моря, Микола Хвильовий згадував про тихих ялтинських татар – „нащаків лихої татарви” (а от тепер татар у Ялті зовсім небагато, після повернення з депортації їм тяжко знайти собі місце на Південному березі). А Олекса Влизько весело іронізував із традиційного туристичного дискурсу, в тому числі й літературного:
Товариші
з Куру
пру
дозвольте
взяти
ай
(ой?)
петрі
петру
в носі
по
ко
ви
рять!
ять
і точка!
(Курупр – курортне управління)

Або так:
На заздрість
родичам і знайомим
треба
зробити
історичний вчинок
знятися
в трусиках
на пляжі
з краєвидом гір
за плечима
щоб потім
Вас
відшукавши у шухляді
Центрарху літ-критичної босоти
хтось би довів що ми вміли чіплятись
на гори й писали під впливом екзотик
і що за таким доведеним фактом
нічого дивного ніхто не вистриг
з того що ми любили трактор
і звалися пекельно футуристами
(…)
і шашлик
в Криму
такий же специфічний
як у Харкові
малоросійський борщ
Чом і досі
Раднаркомом Криму
проти
туристів (…)
не видано декрет

Колишній готель "Росія". Його будівництво колись викликало таке ж обурення, як і сьогоднішні спорудження багатоповерхівок у парках
Колишній готель "Росія". Його будівництво колись викликало таке ж обурення, як і сьогоднішні спорудження багатоповерхівок у парках

На жаль, про візити тодішніх та й пізніших письменників до Ялти сьогодні вам тут нічого не розкажуть і нічого не покажуть. Це не дивно, зважаючи на те, як повільно повертаються вони навіть на „материкову” Україну. Спасибі й на тому, що в деяких ялтинських книгарнях взагалі є українські книжки, правда, в дуже маленькому і дивакуватому асортименті, який часом переносить нас у книжкові дев’яності…

Чому кримська влада не вжила заходів проти туристів, Влизько, певно, і сам здогадувався (хоча сьогоднішнє культивування радянського ненав’язливого сервісу, дерибан заповідних земель та регулярні політичні провокації напередодні курортних сезонів цілком можна віднести до антитуристичних заходів). А ось характерний туристично-екзотичний підхід до „ялтинського тексту” в українській літературі, обстьобаний поетом, успішно зберігся й дотепер. Наші письменники й далі зображують місто переважно з нічим не прихованого погляду туриста, і то такого, що завітав сюди зовсім не надовго.

Нічого поганого в такому підході нема, тим паче й справді, м’яко кажучи, не в кожному місті нашої країни пальми, кипариси та всілякі квіти з назвами, які відразу забуваєш, ростуть просто на вулицях і дворах, а море та гори в Ялті й справді гарні, і клімат особливий, і дощ по-особливому стікає з пальмового листя. Але хотілось би прочитати й іншу Ялту. Зумів же, наприклад, Сергій Соловйов двадцять із чимось років тому зняти її не екзотичною, але особливою, індивідуальною і живою, показати мальовничу структуру двориків, парків, генделиків, моря і готелів у вже згаданому фільмі „Асса”!

Олег Коцарев

Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".