Вступ до літературної географії

Навколишній краєвид, назва, вигляд вулиці та населеного пункту за вікном, особливості рельєфу чи характеру тутешніх мешканців – усі ці речі є неодмінним елементом літератури. І хоча всі пам’ятають про те, що красне письменство цікавиться передусім людиною, а все зовнішнє найчастіше лише відображає її внутрішній світ, усе ж недаремно Майк Йогансен застерігав (хай і жартома), що коли бувають пригоди живих персонажів в умовних краєвидах, то чому б не бути й навпаки, пригодам живих краєвидів на тлі „картонних” героїв?

Зображення умовних географічних реалій завжди певною мірою свідчить про бачення світу, певні соціальні погляди письменників того чи іншого часу, літературного напряму тощо. Логічно припустити, що й література нашого часу може сказати нам щось про себе і про нас через свої географічні й навкологеографічні текстові побудови. Застерігаю: годі чекати від цього огляду науково точного аналізу й далекосяжних висновків. Це радше спроба звести докупи враження від того, якою постає сучасна українська література (головно у виконанні молодших авторів, але й не без творів їхніх старших колег) у сфері географічної картини світу. І що, за її посередництва, читач зможе побачити довкола себе.

1
Одним із найбільш традиційних географічних питань української літератури віддавна було співвідношення села і міста. Часто ці взаємини складалися на сторінках книжок не дуже гармонійно. То міське життя більш або менш відверто „таврувалося” як недостатньо природне, моральне, автентичне – вбиває, мовляв, своїм гамором усе людське в людині. То навпаки, село виявлялось осердям застарілої гнилизни, спертого духу, в якому геть неможливо дихати кожній людині, яку хоч трохи тягне до свободи чи сучасності. Іншим разом місто з його способом життя поставало як об’єкт підкорення з боку колишніх селян. Одне слово, персонажі Миколи Хвильового, які гострим багнетом і словом роздирали тумани „куркульського дискурсу”, змінювалися ліричним героєм Василя Симоненка, котрий не менш бадьорим кроком приходив із села до міста, щоб узяти його в руки та переробити під себе.

Чи й варто казати, що література, як і суспільне життя, сумлінним відбиттям котрого вона тут виступала, провокувала в такій ситуації певні комплекси та стереотипи. Або підтримувала вже наявні. Невдалі, хворобливі й смішні лінтюхи-„городські”, грубі й наївні „селюки” і так далі.

Не знаю, може, я перебуваю в полоні однієї з класичних ілюзій переломних моментів, але, як на мене, саме в сьогоднішній літературі конфліктність на лінії „місто-село” переважно вичерпалась. Можливо, через те, що урбанізація стала менш активною, і тому міський і сільський способи життя тепер менше зіштовхуються між собою, а більше консервуються в нинішньому змішаному вигляді.

Отже, село в багатьох творах української літератури сьогодні вже не є об’єктом ідеалізації чи знущань, а явищем чужим і екзотичним. Сприяє, звісно, цій тенденції не в останню чергу те, що з кожним умовним літературним поколінням відсоток авторів, народжених у місті, рішуче зростає. Для них кури, городи, хати, походи за N кілометрів через ліс до школи – вже речі якщо й знайомі, то не рідні.

Сільська місцевість, таким чином, набуває ознак незвичності, незнаності, а то й загадковості (й ця тенденція, зрештою, не конче прив’язана до походження автора). Згадати, до прикладу, прозу Тані Малярчук: одна з причин, чому її творчість часом визначають як „магічний реалізм”, це не зовсім лінійні логічні зв’язки між подіями, вчинками, твердженнями. Так от, у деяких текстах (хоч би й із книжки „Згори вниз”) ця непрозорість логіки має в собі ще й присмак „місцевої незрозумілості”, тобто селянської. Що й додає такої собі монументальної непередбачуваності.

Не чужа тенденції відчуження й авторка зовсім іншого покоління, котра, однак, помітно активізувалась останнім часом, – Ліна Костенко. Остання її гучна, очікувана й поки що малодоступна книжка „Записки українського самашедшого” загалом, звичайно, присвячена не перипетіям співіснування сільського та міського світів. Але певний образ села присутній і тут. І він виразно є таким-що-катастрофічно-віддаляється. Теща головного героя – селянка, котра після Чорнобильської катастрофи була вимушена переїхати в місто до дітей. Символічно, що Чорнобиль відсунув село не лише від молодшого покоління, а й від самої уродженки тих країв. Зі смертю тещі в родині зникає більша частина її рустикальної культури, навіть на гробки в закинуте село герої, схоже, перестають їздити, і воно залишається тільки загадковим, незрозумілим, страшнуватим, спорожнілим місцем, цвинтарем людей, порядків, звичаїв і обрядів.

2
Є, втім, і менш драматичний підхід. Не в усіх новітніх книжках селяни постають як вимираючі інопланетяни чи мешканці Атлантиди, що прощально махають з-під води міській більшості.

У тому, мабуть, одна з безперечних переваг літератури: різні, такі, що не корелюють між собою, картини реальності спокійно в ній співіснують, не викликаючи цим фактом аж такого подиву й невіри, як то буває у житті. Так і поряд із катастрофічно-екзотичними образами села в сучасному українському письменстві віднаходимо таку візію, що, відповідно до неї, село і місто настільки зблизилися, що в більшості істотних випадків чи тенденцій, не надто відрізняються та не потребують особливих власних дискурсів. „Соціологічною базою” такого письма є величезний відсоток колишніх селян у міському населенні (властиво, абсолютне домінування змішаних родин), практично однаковий культурний рівень більшості населення, загальна глобалізація інформаційних просторів.

„Східні” за своєю внутрішньою напругою та зовнішнім лаконізмом, цікаві й образні поезія та коротка проза Артема Антонюка геть не потребують перемикання сільського й міського регістрів. Гарні метафоричні картини світять над абсурдом побутової метушні мешканця будь-якого населеного пункту кожної країни. Приблизно те саме можна сказати про вірші Богдана-Олега Горобчука. Чи йдеться про віддалений бандикуватий міський район, чи про колишні колгоспні сади або літній ставок, Горобчук однаково методично виловлює певні ситуації, сполучення людей, слова, думки, відчуття та з радісною усмішкою наколює їх на світлі дощечки віршів (“переді мною Господь прив’язаний вниз головою до яблуні / (…) я люблю Тебе Господи! / я так люблю Тебе! / в моїх ще часто дитинних думках / Ти ловиш рибу щоб відразу ж її відпустити / Ти створюєш в лісі нові грибниці / Ти гасиш пожежі в найвбогіших кварталах / Мехіко і Бомбею”).

Здається, аналогічні тенденції демонструє і творчість Ростислава Мельниківа. Сільська й міська місцевості для цих авторів (та й для багатьох інших) – лише варіанти мальовничості, варіанти фонових візерунків.

3
Відповідно, й місто в таких обставинах уже рідше може виглядати абстрактним бажаним ідеалом чи переможним панцерником класової боротьби. Це, сказати б, „післяджойсівське” місто. Наприклад, із огляду на поезії Остапа Сливинського, сучасне місто видається мені цікавим багатогранним умістилищем просторових, а надто ментальних лабіринтів. Простором, який миттєво може змінювати свою конфігурацію. Чимось так само неоднозначним, але й затишним, як людина. “Усі ми вийдемо звідси, ніби з кінотеатру, / В гарячий порожній двір, де нема ні душі, / Тільки cонце й підрізане коротко гілля дерев. / Наберемо в легені / гаряче порожнє повітря. / А Він догорятиме там, на померклій сцені, / Як смолоскип на площі, де розбіглися демонстранти, / Під дощем, на вітрі придуманих Ним морів. / Буде стояти і вказувати нікому на двері, / Які назавжди відчинились”.

Продовжує якоюсь мірою цю лінію поезія і проза Юлії Стахівської та Павла Коробчука. Їхнє місто навіть уже не стільки лабіринт, скільки така собі виставка образів, галерея тропів та алюзій – “міста такі ж живі / як рип дверей / як смужка світла насупроти / скуті квартали / з маховими колесами перехресть / хто тільки не нашпорювався / на їх зубці / сквери з алеями / що хтиво розходяться / врізнобіч” (Стахівська). Причому, в Коробчука ця галерея видається більш видовженою і лункою, такою, що залишає чималий простір для самотності. Або такою: “час розбирає тебе, ніби зламаний будильник, на деталі, / або розбиває об стіни високої, як кохання, багатоповерхівки. / те, як ти житимеш далі, / залежить від ціни, за яку ти придбаєш свою кіноплівку.”

А, приміром, у двох авторів абсурдної прози, Олега Шинкаренка й Олега Романенка, знову бачимо цілковито лабіринтне в широкому значенні місто, місце, де весь час блукаєш, плутаєшся, губишся, робиш не те, що хотів.

Місто, відтак, виглядає близьким і рідним простором, який, однак, потребує постійного дослідження і трактування. Властиво, життєвим середовищем, що його авангардні кути давно втратили свій епатажний пафос, набувши, натомість, мальовничості.

А ось подібне самодостатнє трактування села, як, наприклад, „власного космосу” нині трапляється переважно в творах старших авторів, зокрема — Івана Малковича або Костя Москальця.

4
Окреме цікаве питання – взаємини великих міст і провінції (тобто не села, а малих міст). Отут конфліктність якраз, здається, ще зовсім не вичерпана. На одному полюсі перебуває, до прикладу, „Музей покинутих секретів” Оксани Забужко, де як автор, так і герої виразно і затишно закорінені у великому місті. На другому – „Рай.Центр” Люко Дашвар із помітною лінією на те, що життя провінції дискримінується мегаполісами. А, наприклад, у творчості прозаїків Валерія Шевчука, Володимира Лиса чи поетки Олени Степаненко знаходимо мотиви обмеженості, скутості, закомплексованості й затисненості провінційного простору, хоч у формі містечок, хоч окремих вулиць і районів, хоч електричок. Яскравий приклад — вірш Олени Степаненко “Останній світ. Бахмач” із такими рядками: “вагони… вагони… “ТРАМБУЙТЕСЯЗЛАЗЬТЕ!” / асфальтова мантра ґаздинь перону / коктейль із шкарпеток та деодорантів — / міцний депілятор для зайвих звивин / зальопані привиди екс-окупантів / шикують вокзали псевдоампірні”.

5
Одна з умовно географічних особливостей літературного письма – це його закоріненість у так званих першій, другій чи третій природі. Тобто, якщо бути точним, лише перший випадок, зрозуміло, має відношення до тієї географічності, про яку тут ідеться.

Інакше кажучи, питання в тому, наскільки активно наші письменники „демонструють любов до природи рідного краю”. Не треба проводити контент-аналіз, аби зрозуміти: „першої природи” в українській літературі останнім часом виразно поменшало. Про ліси, степи, гори, моря й садки пишуть не так багато, як колись, бо з’явилося чимало інших маркерів сучасності, та й пересічний українець значно скоротив обсяги свого спілкування з природою. Можна, однак, припустити можливість у майбутньому (хтозна, раптом і в недалекому?) зростання актуальності образів природи через екзотизм або й моду на екологічні питання.

Та поки що легше назвати тих виразніших авторів, котрі культивують єдність із природою, аніж перелічувати сотні тих, у кого ця образність і тематика трапляються геть епізодично.

Найяскравішими в цьому сенсі мені видаються Тарас Прохасько й Галина Ткачук. В обох природа відіграє важливу роль. Але звернімо увагу – обидва автори послідовно і з задоволенням час від часу навантажують її чарівними, архетипічними, загадковими, екзотичними та іншими подібними конотаціями. Можливо, інтуїція чи розум підказують їм, що саме такий підхід найплідніший у зображенні природи в сучасній літературі.

6
Але не Галиною Ткачук і Тарасом Прохаськом єдиними. Так чи інакше, природа виникає й на сторінках книжок інших письменників. Цікаво, коли повернутися до питань суто географічних, — які саме природні простори як висвітлюються.

Здається, найвиразніше та найяскравіше в сучасній літературі виписано гори. Маються на увазі, звичайно, Карпати. Чого варті лише сповнені діалектизмів, топоніміки та характерного культурного колориту вірші Петра Мідянки. Специфічна лексика, географічно прив’язана міфологія, певна природна ізольованість – саме подібні штуки й вирізняють літературні Карпати. Можна тут згадати і Василя Герасим’юка, й Івана Андрусяка. І, приміром, молодого поета Василя Карп’юка – “А я неквапно близився / До жовтавої галявини / Накритої шовковим коцом / Відмерлої псєнки що ялила / З-за стряпатих смерекових стовбурів / І вже минав останню смереку / Як та нежданно лапнула мене за плече / І тихо проказала: / “Напиши про мене пісню…”.

Доволі буденно постає в книжках чи не найбільша частина України – лісостеп. Вона частіш за все просто природне тло, без потужних культурних амбіцій. Приємний краєвид, одне з можливих підґрунть художньої динаміки, як, наприклад, у деяких віршах Дмитра Лазуткіна: („ці сині поля біля синіх садів / це впевнене світло ці хмари мов жалюзі / висока вода ми йдемо по воді / сліди – залишаються”) чи в прозі Костя Москальця.

Степ, натомість, явно позбувся свого давнього (і таки досить заяложеного) літературного колориту. І в цьому сенсі чогось нового та цікавого я не бачив, хіба можна згадати досить відсторонені степові краєвиди Сергія Жадана. Доволі символічно, що в останньому числі „Кур’єра Кривбасу” вірші Дмитра Кременя, поета, який мешкає в Миколаєві, змальовують переважно північноукраїнські краєвиди басейну Десни. Хоча й лісова частина країни зараз зовсім не у фаворі письменників… Зате в особі Антона Санченка знайшла свого відданого лицаря морська стихія. На відміну від одних авторів, він не відвертається гидливо від русифікованих причорноморських регіонів, на відміну від інших – не боїться, що закачає на кораблі під час шторму. Отож, колишній моряк у своїх творах (особливо це стосується книжок „Баркароли” та „Нариси бурси”) активно, цікаво і весело зображує моря, великі річки та інші судноплавні водойми.

Що ж, цей епізодичний і трохи хаотичний погляд на певні елементи географічної тематики сучасної української літератури, попри всю свою умовність, у підсумку все ж дає можливість побачити якусь подобу узагальненої картинки. Географія новітньої вітчизняної книжки найчастіше така: велике або не дуже велике, але самодостатнє місто, зорієнтоване в середину себе, своїх центральних і маргінальних зон, ба навіть анонімних постмодерних просторів. Але вже не ізольоване! Це місто досить зверхнє щодо навколишньої провінційної території, але перебуває в сновидно спокійному або екзотично зачудованому зв’язку з сільською місцевістю. Зрідка до цієї умовно-усередненої книжки також потрапляють насичені природні краєвиди, або теж як екзотика, або як звичайнісіньке тло.

Очевидними є резерви для врізноманітнення тематики й образності письма. Очевидне і те, чому ці лакуни не надто поспішають заповнювати – багатство, строкатість і всеохопність сучасного міського життя та потреба відшукати нову мову для „забутих” і „екзотизованих” просторів. А відтак – будемо чекати нової мови та нової географії у невичерпних вимірах літератури.