Зовсім інша країна

«Мене видають в Україні. Це зовсім інша країна!» – міг би сказати вслід за Форестом Гампом відомий російський письменник Володимир Сорокін.
На «Карті світу» видавництва «Фоліо», де раніше побачили світ книжки шведа Стіга Ларссона, угорця Петера Естерхазі, норвежця Ерленда Лу, француженки Маргеріт Дюрас та інших, з’явилася і Росія. Представлена вона двома резонансними книжками скандально-культового письменника: «День опричника» та «Цукровий Кремль». Грантів на їх видання пішло також цілих два: україномовного Сорокіна матеріально підтримали Фонд Михайла Прохорова (програма TRANSCRIPT) та особисто меценат Олександр Савченко. У передмові до двотомника пан Савченко називає вихід цих книжок «подією в культурному житті України». І далі: «Знаковим є час цієї події – 2010 рік – рік закінчення помаранчевої революції та падіння народжених нею політичних кумирів, рік, який знову для однієї половини України ховає надії, а для іншої – народжує нові».
Для якої ж, власне, половини переклали Сорокіна?

Це далеко не єдине запитання, що виникає до цього видання, і всі вони лежать у позалітературній площині. Але спочатку все ж таки про літературу.

Отже, Росія, 2028 рік. Це зовсім інша країна. Нею роз’їжджають у червоних «меринах» із собачими головами на бамперах государеві опричники, гроза внутрішніх ворогів держави – від ворогів зовнішніх вона надійно відрізана Великою Російською стіною. Государ з’являється перед опричниками у вигляді голограми, государиня любить молодих гвардійців, государеві діти розмовляють китайською. Народ живе добре, йому пропонується на вибір чорний та білий хліб, сливове та яблучне повидло і так далі (типовий продуктовий набір), а на Різдво вся країна смокче вежі та стіни цукрового Кремля. Легалізовані хабарі, дозволений кокаїн-«кокоша» та інші наркотики, проте суворо заборонена матірна лайка (тож матюгається лише недобита інтелігенція). Геть усю промисловість та медицину контролюють китайці, і навіть «оновлені» прутні та яйця з підсвіткою в опричників – китайського виробництва. На дозвіллі опричники розважаються спільним кайфом за допомогою китайських золотих рибок-паразитів, що відкладають ікру в мозок, гомосексуальною груповухою-«гусінню» в лазні та свердленням одне одному ніг. Багато цікавенького понавигадував Володимир Сорокін.

Фантасмагоричний світ, змальований у повісті «День опричника» і потім стереоскопічно доповнений із різних точок зору у збірці новел «Цукровий Кремль», можна сприймати як антиутопічне попередження, висвітлення у контрастному збільшенні примарної імперської загрози на шляху, яким увпевнено крокує сьогоднішня Росія. Втім, вірні шанувальники цього письменника – публіка непафосна, вони більше цінують його фантазію без гальм, специфічний гумор, еротику далеко за межею фолу та неповторний сорокінський стиль. Саме з цього табору найгучніше чути закиди: мовляв, Сорокін українською – профанація, перекласти його адекватно неможливо, а отже, не варто було й намагатися.

Сподіваюся, молодий письменник і перекладач Сашко Ушкалов усвідомлював, на що йде, і тепер не надто переймається вигуками у форматі «не читав, проте засуджую». Переклад вийшов  направду гарний, із добре збереженою ритмікою тексту, точними інтонаціями та вивіреним авторським градусом сороміцького хуліганства. Якщо хтось хвилюється за оту заборонену в Державі Російській лексику дисидентів, розслабтеся: усе на місці (тим більш, що традиція сучукрліту дає тут Сорокіну неабияку фору). Проти Комісії з моралі ці книжки, на радість шанувальникам, не мають жодних шансів.
Проте незрозумілу цнотливість перекладач і видавництво таки виявили. У геть несподіваному місці.

«Власть отвратительна, как руки брадобрея» (зірочка, і внизу сторінки: «гидка, як руки голяра»), – це я ще витримала: ну, не піднялася в хлопця рука на Мандельштама, буває. Але згодом виявилося, що цей феєричний принцип: російськомовний текст і за посиланням підрядник, – застосовано щодо всіх віршованих вкраплень у текст, яких багато у «Дні опричника» і трохи є в «Цукровому Кремлі». Сам Сорокін в інтерв’ю був зворушений: це ж треба, яка делікатність! Авжеж. Як влучно запропонувала одна журналістка, можна було б і прозовий текст делікатно дати російською, з підрядником…

Ідеться не про високу поезію, а про дошкульні хуліганські віршики на кшталт «Мы задвижку перекрыли – //Как велел нам государь, //Ну а недруги решили //Газ у нас сосать, как встарь». Або ж «Не спят//Не спят//Чекисты среднего звена». Це в принципі неможливо адекватно й дотепно перекласти українською? Чи, може, немає кому? – не смішіть мої капці, нині, в час розквіту фестів і слемів, коли українські й російські поети, не чекаючи чиєїсь матеріальної підтримки, наввипередки перекладають одне одного! А тут, нагадую, подвійне грантування, дві чималенькі купи грошей. Могли б дозволити собі справжнього профі, скажімо, Олександра Ірванця, який перекладав не кого-небудь, а Григорія Остера. Проте не схотіли. «Разлу-у-ука, разлу-у-ука!» – співають персонажі, а підрядник запопадливо сповіщає: «Розлу-у-уко, розлу-у-уко!». Бо хтось міг і не зрозуміти. Бо ж зовсім інша країна.

І тут ми повертаємося до анонсованого запитання: а хто він, цей хтось? Для кого, власне, видано цей двотомник з фірмовою серійною діркою в обкладинці?

Оповідання про еротичний сон государині з «Цукрового Кремля», тоді видавничої новинки московського АСТ, читав нам на Львівському форумі сам Володимир Сорокін, і було це, якщо не помиляюся, позаторік. «День опричника» побачив світ ще раніше. І хіба є сумніви, що всі, хто відстежує сорокінські новинки, або кому були цікаві саме ці резонансні книжки, давно прочитали, а перед тим купили, роблячи наклади тому-таки АСТ? Бо хоча ми з вами, а «Фоліо» з Сорокіним домовилися про «зовсім іншу країну», не варто зневажати реальність: книжковий ринок у нас із Росією (на відміну від решти країн з «Карти світу») і досі спільний.

Отже, шанувальники Сорокіна відпадають як клас. Любителі сучасної російської прози загалом – переважно теж. Тоді хто?

«Саме за такі культурні шедеври навіть найнаціоналістичніший українець, я не кажу вже про просто культурного українця, любить і буде любить Росію», – стверджує меценат Олександр Савченко. Отже, вимальовується досить екзотична «цільова аудиторія»: культурний українець націоналістичних уподобань, який російськомовну книжку до рук не візьме принципово, але в перекладі згоден долучитися до творів Сорокіна. Багато таких читачів назбирається в країні? – а яка різниця, коли є фонди й меценати. А головне, вкрай шляхетна мета – попередити націю про можливу катастрофу, бо ж «сторінки найближчого майбутнього В.Сорокіна мають для України, чи Сербії, чи навіть Білорусії майже таку саму вірогідність, як і для Росії».

Не буду надто наголошувати, що саме тій частині наших недобитих інтелігентів, які навіть Сорокіна воліли б читати лише українською, менш за все треба розповідати про імперську небезпеку. Адже говорити взагалі про бодай якийсь вплив книжки накладом у дві тисячі примірників на соціально-політичні процеси в країні – безмежний жовторотий ідеалізм. Інша річ, що видання книжки з настільки глобальними й далекосяжними мотиваціями – це жест. А на жести (на відміну від просто літератури) у нашій, «зовсім іншій країні», завжди знаходиться відповідне фінансування.

Натомість резонанс у літературно-видавничих колах двотомнику Сорокіна гарантований. І, на жаль, неважко прогнозувати, який саме резонанс.

Напередодні кризи в українському книговиданні переклад із російської вже став звичним ділом: широко й без особливої помпи перекладали і наших, і російських письменників – і то був нормальний процес здорового ринку. Сьогодні в українському перекладі виходять поодинокі російськомовні книжки, скажімо, Марина і Сергій Дяченки чи Віктор Єрофеєв. Володимир Сорокін – письменник комерційно успішний (хоч і не настільки популярний у нас, як на батьківщині), і якби йшлося про переклад його новинки з грамотною промоційною підтримкою, це міг би бути нормальний, не обтяжений грантами і навіть прибутковий видавничий проект.

Натомість це видання створює химерне враження, ніби перекладати українською з російської, по-перше, дуже дорого (два гранти!), по-друге, вкрай важко (вірші з підрядником!), і по-третє… нікому не потрібно.

А Сорокін прикольний, і переклав його Ушкалов добре. Ось наприклад: «Хлопчиком я бачив зовсім іншу Красну площу – сувору, строгу, жахаючу, із гранітним одоробалом, у якому лежав труп зачинателя Червоної Смути. А поруч тоді тулився цвинтар поплічників його. Похмура картина. Та Государів батечко одоробало гранітне зніс, труп баламута косоокого в землю закопав, цвинтар ліквідував. Потім стіни кремлівські побілити наказав. І стала головна площа країни по-справжньому Красною, красивою. І слава Богу».

Впізнаєте? Правильно. Зовсім інша країна.