Пізньої осінньої пори, коли в Марамороських горах смеркає швидко не лише від короткого дня, а й від довжелезних тіней навколишніх шпилів і дерев, можна спостерігати десятки або й сотні тремтливих і мерехтливих огників – це горять свічки на могилах предків, близьких і зовсім-зовсім далеких…
Чомусь закарпатська ортодоксальна традиція це робить не в загальноприйнятний європейською спільнотою час, а саме після Дмитрівської задушної суботи. Тим, хто читав новелу Івана Чендея «Задушна субота», добре відомі приноси й пожертви. У радянські часи цей твір кваліфікували як атеїстичний, бо та, що не дала власній дитині попоїсти яєць, потому бачила, як попадя годувала яйцями курчат. Але вибудовування «споминка» чомусь нагадує мені ті споминні грамоти, що залишилася в архівах Марія-Повчанського монастиря як єдині докази руської причетности в угорськомовному морі в околицях містечок Матесалка й Нірбатор.
Натуральний церковний податок у Закарпатті називався «коблиною» (від «кобел» — відро), яким відмірювали ячмінь, пшеницю. Коблина закарпатським селянам була остогидлою, але її рудименти залишилися досі.
Отож у суботу перед святом Димитрія Солунського на столах і біля столів марамороських ортодоксальних церков і монастирів можна бачити цілі продуктові виставки з того, що дозволено приносити до храму.
У різні часи приносили різне: колись — маленькі мисочки з пшеничною чи кукурудзяною мукою й трьома яйцями посередині, між яких умощували свічку-вощанку. Нині – цитрусові та іспанський виноград, цукерки чеської фірми «Оріон», біля яких туляться грецькі й ліщинові горіхи, зрідка ряба квасоля. Останню воліє ігнорувати церковний паламар, бо важка для шлунку.
Але справа не в русинських приносах, а в тому, що існує пам’ять цілих генерацій. Діти за батьків, дідів, прадідів. Я бачу, як на нашому закритому вже сільському кладовищі вісімдесятитрирічний псаломник запалює тонку свічку своєму татові. Лиця батька й сина генетичні й ідентичні. Я бачу цілі величезні родини біля могил рідних, біля тих, що прикрашені дорогими пам’ятниками, й тих, де давно попадали й зогнили дерв’яні хрести.
Цілі снопи свічок горять і чадять біля головного цвинтарного хреста: тут прийнято палити тим, хто не пам’ятає поховань, або ж за «убогих»…
Неподалік нашого будинку міститься старе єврейське кладовище. Я вже сам не затямив тужливий нінгун. Але старші переказували, що на дорозі до цвинтаря земля млакувата, а хтось зі сільських сміхованців забирався на церковну турню й бамкав ув опришківські дзвони, тобто уфундовані родоначалієм Широкого Лугу. Ті клали ноші з тілом на землю й злилися. А загалом жили мирно. Тільки тесане каміння в непролазному чагарнику зі семисвічниками та зорею Давида може промовити тямущому про приїзд головного рабина Марамороша із Сигота у мале на той час під полонинське село.
Дмитря в горах у старовину вважалося суто вівчарським святом. Тоді розлучали овець з отари. Господарі їх приганяли до власних обійсть. Але поминання були. Поряд із єврейським цвинтарем через струмок був християнський теметів — кладовище. Одного разу не на жарт мене малого налякала мама розповідями про бачені нею опівночі різнокольорові світила: либонь фосфорували кістяки. Проста селянка навряд чи знала про це явище й страшила нас із братом нечистою силою, щоб ми не тинялися темними осінніми ночами по двору. Хати ще освітлювали гасовими лампами.
Коли я ходив на цвинтар із батьками, то мало кого з похованих пам’ятав. Нині там спочивають усі знайомі, родичі, сусіди. Букові ліси довкола охристі. На березах і модринах тримається листя й хвоя, що є асонансом до дмитрівських поминальних свічок. De mortius aut bene aut nihil. Небесного їм усім горожанства.
