Увага до перекладу книги сучасної французької письменниці Мюріель Барбері, а особливо до її заголовку свідчить про те, що світовий бестселер читають і в Україні. І, хоча на прилавках українських книгарень є й російська версія («Элегантность ежика»), українську «Елегантну їжачиху» купують і читають, і іноді здається, що в просторі українського перекладу наших днів, де, буває, з’являються книжки, які мають дуже віддалене відношення до оригіналу (щоправда, це книжки з гуманітаристики, а не з белетристики), головною проблемою є відтворення статі їжака засобами української мови. Тож оскільки українська назва книги Мюріель Барбері сприймається читацькою публікою аж так неоднозначно, почнемо з того, що переклад назви твору є неоднозначним мало не завжди. Якщо тільки назва не є такою категоричною, як «Мартин Іден» або «Джен Ейр», то варіанти будуть завжди. В кожного своє відчуття символіки, яке ніколи не є універсальним. Зрештою, ближча до оригіналу «елегантність» не є тим словом, яке найкраще передає суть назви. Якби йшлося про особливий стиль, доречнішим було б слово «вишуканість», але чи не викликала б іще інтенсивніших звинувачень в неелегантності й немилозвучності ця «Вишуканість їжака»?
Точний переклад нерідко буває найнезграбнішим. Хоча, з іншого боку, немає такої математично визначеної якості, як зграбність чи милозвучність тексту, яку можна виміряти в якихось одиницях (освіта в перекладачки математична). І тому діалог перекладача з будь-яким несимпатиком перекладу ніколи не вийде в річище конструктивного пошуку істини, кожен завжди матиме об’єктивні підстави гнути свою лінію. Так само й з русизмами чи французизмами (клошар/безхатько), тут так само справа в тому, свідомо чи несвідомо перекладач або письменник послуговується тими чи іншими словами, бо ж перекладач прози так само є співавтором, як і перекладач поезії. Пам’ятаю, як у моєму оригінальному тексті редакторка виправила сухофрукти на питомі українські сушениці, а я все одно повернула в текст «зросійщені» сухофрукти.
Але не бажання відстоювати свого лінію перекладу змусило мене написати цей текст. Йдеться про сенс книги, який відкрився мені, бо ж ніхто не прочитує іноземний текст так, як його перекладач. Кожен має право на своє бачення, але, оскільки ніхто не наблизився до того, що відкрилося перекладачці, то й виникло бажання поділитися своїм баченням смислу популярної книги.
Отже, консьєржка-інтелектуалка, яка найбільш боїться, щоб хтось не здогадався, що вона читає не Нору Робертс, а Льва Толстого. І чого б то цього боятися? Рене Мішель на належному рівні виконує свої службові обов’язки, кому яке діло до її читання Гусерля, — аби тільки старовинні мідні ручки на дверях сяяли, як нові. Але вона боїться, боїться протягом мало не всієї книги, і це мимоволі дратує. Чого ти боїшся? Нікому немає діла до твого таємного щоденника, якого, здається й не існує в реальності, — лише в переляканій голові консьєржки.
Але найстрашніші страхи, саме ті, ірраціональні, причину яких не пояснити навіть собі. Якщо хтось збагне, що Рене читає не масову, а класичну літературу, станеться щось страшне. Що саме? Її виженуть з двірницької по вулиці Гренель? Чи сильні світу цього таємно влаштують їй автомобільну катастрофу? Рене навмисне тупцює, як стара баба, хоча й цілком здатна на елегантну ходу. Чому воно так? Це навіть не сприймається як інтрига роману? Здається, розгадка причин цього дивного страху так і не відбудеться на сторінках цієї книги. Як, зрештою, не зрозуміло, чому з таким гострим розумом, з таким бажанням дошукуватися істини Рене Мішель не пішла вчитися й не вирвалася зі свого середовища, що цілком було можливо у Франції другої половини ХХ сторіччя. Одначе, вона віддала перевагу таємним бенкетам іронічного розуму і замітанню елітного під’їзду. Смерть сестри, сюжет такий поширений, такий тривіальний, можна навіть сказати, кітчевий, виникає лише в кінці книги й дещо пояснює. В Рене було мало не все її життя, щоб подолати цю травму. Але несвідоме тримає міцно. Критика мешканців елітного будинку з боку консьєржки Рене є вбивчо яскравою. Але чому, чому вона так ненавидить їх? Якби замість Гусерля розумна, вдумлива, і сильна духом Рене почитала б Юнга – чи допомогло б це їй? Чи вже тут був би потрібен не книжковий, а живий Друг. Саме Друг з великої літери.
Доля Рене – це прорив із зони кітчу в простір античної трагедії, коли глибока, розумна і нібито внутрішньо розкута людина не в змозі подолати не обставини життя, ні, — вона не може належним чином роздмухати свою Божу іскру, яка тільки й спроможна відігнати загадкових і темних Мойр. Там, де писалися античні драми, цих богинь долі долати не вміли. Це й зараз мало хто вміє, і наша Рене цього не змогла, зовнішнім виявом чого стає її фізична загибель саме тоді, коли події почали складатися так сприятливо. Історія людини, яка піднялася з соціальних низів на визнані інтелектуальні вершини, подолавши безліч перешкод, ризикує стати банальною. Зазирати туди, де перебувають ті, хто й не починав цього шляху, вважається нецікавим. Мюріель Барбері туди зазирнула, і це виявилося вельми цікавим.
В книзі є ще одна героїня. Це Палома, дочка одного з мешканців того будинку, де Рене Мішель є консьєржкою. Палома – це також елегантна їжачиха, колюча й чарівна, розумна й беззахисна. Не треба бути дуже уважним читачем, щоб помітити: рефлексії Рене про ті чи інші події навколишнього світу та щоденникові записи Паломи є суголосними, вони майже про те саме. Дівчинка із заможної родини так само гостро сприймає красу світу й так само їдко критикує свій клас. Але не зворушлива дружба між консьєржкою і панночкою є сутністю цієї історії. Навпаки, ця дружба є профанним виміром книги, тим, що подобається так званим «пересічним читачам», хоча я страшенно не люблю цього штампу. Зрештою, якщо людина в цьому світі – читає, то в ній вже є ресурс одного дня стати непересічною.
Тож перечитаємо останній монолог Рене на порозі небуття, який, залежно від особистого досвіду читача, комусь видається противною мелодрамою, в когось викличе щирі сльози, а в когось – шок від зустрічі із космосом і хаосом нездоланної долі. Цей монолог є квінтесенцією книги, кодом до її розуміння. Останнім видінням Рене на цьому світі є згорблена спина її батька, неграмотного селянина, який копає землю. Темне походження так і не відпустило розумну, дотепну, душевно багату Рене в інший світ і зараз забирає її в землю.
А Палома є останньою, до кого подумки звертається Рене: «Паломо, моя доню». Такі слова із вуст бездітної жінки в екстремальну хвилину важать дуже багато. «Я благаю долю, щоб твоє життя відбулося на найвищій межі усіх сподівань».
І це не просто матеріалістична передача сенсу життя від того, хто вмирає, тому хто лишається жити. Якщо життя справді «відбулося на найвищій межі усіх сподівань», то це вже крок до перемоги над долею. Крок, якого не змогла, та й не прагла зробити Рене і який, можливо, зуміє зробити Палома. Високе (в класовому сенсі) походження – такий самий тягар, як і низьке. Можливо, неординарній Паломі судилося ще тяжче випробування, ніж неординарній Рене. Але зустріч із Рене може допомогти Паломі в її особистісному зростанні.
Я нічого не кажу про Какуро Одзу, цього чарівного й заможного японця. Для мене це не людина, а символ, хоча для багатьох читачів це живий, не кітчевий персонаж. У граничній зоні високого сенсу цієї книги він виступає і для Рене, і для Паломи провідником в інший світ. У світ, де розумні люди ще більше можуть зрозуміти, зокрема, й тому, що більше прощають. Рене не змогла скористатися тим шансом, який їй давав Какуро, бо занадто довго була сам на сам зі своїм несвідомим. Можливо, дружбою з Какуро зможе скористатися Палома, яка зуміє інтегрувати досвід Рене у свій особистий досвід.
Якщо доля Рене – це справжня антична трагедія високого духу, то в майбутній долі Паломи наявна можливість подолання цієї величної й темної сутності. Той, хто ціною надзусиль зуміє перемогти Мойр, той зможе зустрітися з Богом. Не з богами, а саме з Богом. І чи не є прорив зі сфери, де панує хаотична доля (яка в контексті ХХ сторіччя все частіше одягає шати неподоланих особистих комплексів), у сферу, де доля вже над нами не владна, основним сенсом земного життя? Недарма Палома, міркуючи про майбутнє своїх однокласників, пише в щоденнику, що життєвий шлях більшості написаний на їхніх обличчях, і тільки в одиниць його вгадати неможливо, бо ті одиниці є якщо не господарями, то співтворцями своїх доль.
Наявність сакрального смислу в людській історії, яка розгортається в будинку номер сім по вулиці Гренель в Парижі наших днів, робить «Елегантну їжачиху» загадковою й принадною і для читачів, які просто читають, не переймаючись божественними сутностями (дуже не хочеться знову вживати конструкцію «пересічний читач»). Так, фантастичні наклади й переклади багатьма мовами – це наслідок промоції, але книга Мюріель Барбері містить в собі ресурс для неординарного, некітчевого твору, яких у літературній цивілізації наших днів небагато. У книги багато несимпатиків, досить ознайомитися із масивом відгуків на російське видання. І це також природно, бо промоція втягує в читання велику кількість читачів, а некітчевий виріб за визначенням не може подобатися всім; усіх можуть задовільнити (на тому чи іншому рівні сприйняття) лише готові кліше.
Поєднання нетривіальної історії (десь зворушливої, десь саркастичної) з можливістю багатозначних інтерпретацій є вищим пілотажем організації тексту, який продемонструвала Мюріель Барбері. Не знаю, чи діяла авторка свідомо, чи при створенні «Елегантної їжачихи» її вів неусвідомлений дар, але це не має аж такого великого значення.
Євгенія Кононенко,
письменниця,
перекладачка «Елегантної їжачихи»
