Барбара Відеманн: «Ще будучи школяркою, я багато займалася німецькою повоєнною лірикою …»

Розмова чернівецького літературознавця й перекладача проф. Петра Рихла з відомою німецькою дослідницею й популяризаторкою творчості Пауля Целана доктором Барбарою Відеманн.

— Пані Відеманн, у європейських германістичних колах Ви вважаєтеся сьогодні одним із найавторитетніших знавців творчості Пауля Целана. Ще в далекому 1985 році у тюбінґенському видавництві «Niemeyer Verlag» з’явилася Ваша перша велика публікація про Пауля Целана з назвою «Анчель Пауль – Пауль Целан. Студії ранньої творчості», що базувалася на Вашій докторській дисертації. Того ж року ця книга отримала премію наукового Товариства Південно-Східної Європи в Мюнхені. Відтоді поезія Пауля Целана визначає Ваші дослідницькі інтереси, вона стала, так би мовити, віссю Вашої наукової й едиційної діяльності, про що свідчать численні подальші публікації, присвячені творчості поета. Чи можете Ви пригадати, коли і за яких обставин Ви вперше почули ім’я поета?
— Так, можу, причому з великою точністю! В одинадцятому класі, це було, здається, 1970-го року, наш учитель німецької – він був уже на межі пенсійного віку, до того ж учасник війни – прочитав нам «Фугу смерті», відтак закрив книгу й мовив: «Але ж це й справді неможливо зрозуміти!» Його вже немає серед живих, однак я думаю, що своїми працями я змогла б довести йому протилежне.

— Що саме в поезії Целана справило на Вас особливе враження? Чому Ви обрали об’єктом свого дослідження саме цього поета?
— Ще будучи школяркою, я багато займалася німецькою повоєнною лірикою. Коли в рамках своїх романістичних студій (це моя друга основна спеціальність, перша — германістика) я обрала собі серед обов’язкових романських мов, попри французьку, ще й румунську, то зацікавлення ранньою творчістю Целана прийшло мовби саме собою. Відтоді я буквально «вросла» в його поезію, поступово занурювалася в неї дедалі глибше. Нині мене особливо заворожує пізня творчість поета, а перекладознавчі студії віддавна є одним з основних напрямів моєї дослідницької роботи.

— Наприкінці 1970-х років ви працювали лектором ДААД (Німецька академічна служба обміну) в Румунії. Відомо, що рання фаза поетичної творчості Целана розгорталася спершу в румунських Чернівцях, а згодом у повоєнному Бухаресті. Чи сприяло якимось чином Ваше перебування у румунських Яссах зацікавленості раннім Целаном? Чи мали Ви змогу тоді, в часи режиму Чаушеску, поїхати, скажімо, до Бухареста й попрацювати там у румунських архівах (наприклад, у знаменитому фонді Альфреда Марґул-Шпербера, що зберігається в Національному літературному музеї)?
— Ще до свого приїзду в Румунію я написала наукову роботу, що мала стати для мене своєрідною рекомендацією на право дослідження ранньої творчості Целана, яку я потім значно доповнила у своїй дисертації. Час, проведений у 1978/79 рр. у Яссах, я використала передусім для того, щоб розширити свої знання про літературне оточення, в якому жив молодий Пауль Анчель: у тамтешній університетській бібліотеці я змогла опрацювати важливі, опубліковані ще до 1940 року, збірки віршів німецькомовних буковинських поетів, а також повоєнні книги тих авторів, яким вдалося пережити ті лихі часи. Крім того, я ознайомилася з румунською лірикою того періоду. В архіві Шпербера я працювала вже значно пізніше.

— Ви патронували видання кількох томів із літературного спадку Целана: «Ранні твори», «Поетична спадщина», «Прозова спадщина», а також упорядкували й зразково прокоментували величезний том (справжній «мамонт» обсягом 1000 сторінок!) «Пауль Целан. Поезії. Коментоване повне зібрання». Тим самим рамки целанівської творчості були значно розширені, в ній відкрилися зовсім нові, незвідані грані. Чи маєте Ви відчуття, що Ваша едиційна діяльність відкрила також нові літературознавчі горизонти досліджень Целана загалом?
— Безперечно, адже без первинних текстів немає літературознавства! Кожен заново віднайдений вірш несе нові аспекти, кожне листування демонструє нові грані творчості поета, допомагає по-новому розуміти його вірші. Велику роль тут відіграє – про це не слід забувати – також праця коментатора, без якої жоден твір зі спадщини, жодне листування не могли б стати надбанням читацької спільноти – згадаймо тут чудову пошукову роботу французького літературознавця Бертрана Бадью, яку він провів, готуючи листування Пауля Целана й Жизель Целан-Лестранж! Але я б хотіла звернути тут увагу на один особливий момент. У підготовленому мною «Коментованому повному зібранні віршів» мені вдалося довести, що для поезій, які виникли передусім після 1965 року, головною базою слугували враження від лектури, а саме – і це було абсолютно новим – ті враження, які черпалися зі щоденної преси, з точними реаліями й датами. Це, звичайно, породило чимало запитань, що стосувалися целанівських вимог до читача й уможливили новий погляд на всю його творчість, – запитань, що їх чимало критиків цього видання не бажали собі навіть ставити: поет, який начебто живе у вежі зі слонової кістки, який лише оплакує свою гірку долю – і раптом цей поет черпає матеріал для своїх віршів із преси, причому ще й із преси політичної!

— Що спонукало Вас упорядкувати й видати матеріали так званої «афери Клер Ґолль»? Ви прагнули ще раз розставити в цій «довгій, незбагненній, гірко-правдивій історії», як називав її сам Целан, правильні історико-літературні акценти чи, можливо, розглядали свою роботу як певне моральне зобов’язання?
— Як перше, так і друге. І я смію Вас запевнити, що то була дуже виснажлива робота, яку я б за жодних обставин не хотіла робити вдруге! Закулісні пружини цієї афери – яка спершу була, як відомо, наклепницькою кампанією, і лише згодом перетворилася на аферу з плагіатом, але плагіатом Клер Ґолль стосовно Целана! – є вирішальними для розуміння творчості й особистості поета. Тут дуже важливо зрозуміти не тільки той факт, що хтось, хто стверджував, буцімто такі вірші, як «Фуга смерті», Целан у когось переписав, хто заперечував життєвий шлях і намагався перекреслити долю поета, прагнув таким чином позбавити його ґрунту під ногами. Але й те, що апогей цієї афери, який припав на 1960/61 рр., відбувався в атмосфері відродження неонацистських настроїв, що було тоді притаманним не тільки для Західної Німеччини, а тому її слід відповідно класифікувати: Клер Ґолль, яка з часу смерті Івана Голля дбала насамперед про те, аби обох поетів неможливо було ідентифікувати за їхніми біографіями як євреїв, користувалася у своїх випадах проти Целана стандартними кліше про жадібного до грошей, позбавленого таланту, бездарного єврея, який прагне викликати співчуття своєю трагічною долею. Свого часу я взялася за цю роботу за бажанням Еріка Целана, сина поета, який після смерті своєї матері віднайшов у родинному архіві весь цей матеріал. Обоє ми були єдині в тому, що публікація всіх цих документів не зашкодить Целанові, а, навпаки, лише їх масштабне коментоване оприлюднення змусить, зрештою, замовкнути всіх прихильників подібних звинувачень і відмести всі подальші підозри.

— Упродовж свого життя Целан листувався, як відомо, з багатьма особистостями. Нині чимало його листів уже з’явилися у формі книг. Ви самі впорядкували й видали листування з Неллі Закс, Францем Вурмом, Ханною і Германом Ленцами, Інґеборґ Бахманн. А зараз під Вашою едиційною орудою виходить листування з другом юності поета Ґуставом Хомедом. Яке значення мала для Целана ця кореспонденція?
— Це невеличке за обсягом листування є кореспонденцією з найширшим хронологічним діапазоном з усіх відомих мені. Перший лист, лист Целана із французького міста Тур, був написаний 1938 року, останній, лист Хомеда, датований початком квітня 1970 року. Тут перед нами постає зовсім незнаний студент Пауль Анчель, який захоплений величною архітектурою французьких церков, але, водночас, і хитра, сповнена лукавства гра пізніших кореспондентів з анонімним радянським цензором, якого вони намагаються переконати у вигаданих, але тим тісніших родинних зв’язках, щоб у такий спосіб стимулювати запрошення Хомеда до Парижа… Хомед був одним із найближчих друзів Целана чернівецьких часів, це відчувається і в ранньому листі, і в знову відновленій кореспонденції після 1962 року, позначеній трагічною печаттю афери Клер Ґолль. З іншого боку, це відновлення контактів було надзвичайно важливим для Хомеда: адже він, радянський підданий, який жив у радянських Чернівцях і не мав більше змоги розмовляти німецькою навіть у своїй родині, сприймав німецьке листування як неабияке духовне звільнення, до того ж листування з Целаном!

— На початку вересня цього року Ви приїдете до Чернівців як гість Міжнародного поетичного фестивалю «Meridian Czernowitz», щоб презентувати тут Вашу нову книжку. Чи доводилося Вам раніше бувати в Україні? Які українські топоси Вам уже відомі?
— У 2008 році я провела два тижні в Одесі, на курсах російської мови; це була доволі важка й виснажлива, зате дуже ефективна робота – тільки я і моя вчителька, віч-на-віч! Зате вечорами й у вихідні дні я намагалася знайомитися з приморським містом, що зберегло в собі сліди інтенсивного єврейського життя з його мовним та релігійним розмаїттям, але й насолоджувалася ним. Минулої осені я вперше побувала в Чернівцях. Я розумію, звичайно, що Чернівців Пауля Целана вже немає, тому що людей, які там мешкали, було замордовано. І що Чернівці, про які писав у своїх листах Ґустав Хомед, також були іншими. Моє перше знайомство з «новим» у цьому сенсі містом залишило в мені гарне, світле враження, і цьому не в останню чергу посприяв дружній супровід як голови чернівецького товариства «Альянс Франсез» пана професора Тараса Івасютина, так і виявлена мені Ваша увага, пане Рихло!

— Сподіваюся, що й фестивальні Чернівці на початку вересня справлять на Вас гарне враження, позаяк і сам поетичний фестиваль проходитиме під знаком 90-річчя з дня народження Пауля Целана. Щиро дякую Вам за розмову і – до зустрічі в Чернівцях!