Із багатьох професій, що тільки є на світі, мені дуже подобаються декілька, і одна з них – це садівники. Ще – продавці дерев, які також найчастіше є садівниками. Але навесні, коли приходжу по чергові саджанці, думаю про них саме так, та й загалом навесні багато про них думаю. Часом мені здається, що зі всіх людей, яким випало щось у житті пропонувати на продаж, ці мають чи не найкращий товар. Живі рослини, делікатні дво- чи трирічні саджанці дерев, розмаїті кущі й лози. Щось дуже радісне. Щось, що містить у собі стільки життя. Щось, із чого ще трохи – і ростиме листя, пахнутимуть квіти, дозріватимуть плоди. Певно, це теж дар – коли тобі довірено дбати про щось таке добре, як ці рослини.
Мені подобається, що дерева живуть, нікуди не кваплячись. Що все стається поволі – але вчасно. Подобається, що треба стільки часу, щоби дереву стати великим і могутнім; часто – навіть декілька поколінь. Подобається, як дерева ростуть і як мало спочатку мають гілок, квіток і листя – і зовсім не квапляться мати їх більше. Подобається їхній мінімалізм, їхня негамірність, спокій і якась дуже особлива мудрість. Подобаються старі дерева, міцні стовбури, такі величезні, що, аби їх обійняти, треба трьох-чотирьох людей. Мені щоразу стає так дивно, коли дивлюся на їхні крони – неймовірно розлогі й міцні. Дивно, що один стовбур тримає цілу велику-велику крону.
Ще – гарно, що всі дерева мають свій приватний життєвий ритм. Коли і як квітнути, давати (чи ні) плоди, досягати зрілості. І гарно, що щороку повторюється те саме: ненав’язливо й просто. Не чекаючи ні від кого віддяки, дерева починають цвісти, не ображаються, коли мало звертаємо на них уваги, коли не дякуємо за зібрані плоди або коли зовсім їх не збираємо, і вони або опадають у траву, або стають поживою пташок – надовго, навіть до зими.
Дуже люблю дерева за те, що в них і з ними – так багато пам’яті. Добре садити якісь дерева разом, бо тоді, навіть коли комусь одному випаде відійти, дерево завжди про нього нагадуватиме. В мене вдома росте черешня, яку ми садили вдвох із мамою, і щоразу, коли дивлюся на це деревце, її згадую.
Нещодавно мені показали в Кракові тую, яку декілька років тому тут посадив Назар Гончар. Тоді вона була зовсім маленька, щось із п’ятнадцять сантиметрів. А тепер – це ошатне, хоч і ще не дуже високе (до метра) деревце, з уже певним себе стовбурцем і численними гілочками. Воно нагадує мені водночас про багато речей. Трохи чомусь про Різдво. Трохи – про Джанні Родарі з його «Планетою новорічних ялинок». І просто – про Назара, який колись про цей крихітний саджанець подбав.
Дивлюся на його ще маленьку тую і згадую кущі й дерева, що ростуть у мене вдома і яких, коли я далеко, мені відчутно бракує. Мені би дуже хотілося зараз побачити, як удома зацвів жасмин і як поволі достигають вишні. А ще собі думаю, згадуючи свої дерева, що колись теж так станеться, що мене вже не буде, а хтось все збиратиме їх плоди.
Богдана Матіяш — поетка, перекладач, редактор видавництва й часопису «Критика», представник київської редакції часопису «Український журнал» (Прага). Авторка поетичних книжок «Непроявлені знімки» (2005), «розмови з Богом» (2007). Кость Москалець назвав «розмови з Богом» найсенсаційнішим поетичним виданням 2007 року, а Андрій Бондар припустив, що «розмови з Богом» «із плином часу стануть культовою книжкою, як стали такими, приміром, перша збірка Олега Лишеги “Великий міст” або “Діти трепети” Василя Герасим’юка». Фрагменти «розмов із Богом» перекладено словацькою, білоруською, польською, англійською та німецькою мовами. Народилася, живе та працює в Києві.
