Книжка про правду

Володимир Діброва — осібне явище в сучасній українській літературі. Фахівець із англійської філології, він свого часу подався в англомовні світи, певно, прагнучи стати новим Шекспіром. Правда, осів не в Стретфорді-на-Ейвоні, а в Гарварді… Та творчі амбіції поступово змушували повертатися в Україну — переважно у формі нових художніх текстів. Так в українському інтелектуальному просторі з’явилися видання «Збіговиська» (1999), «Вибганого» (2002), «Довкола столу» (2005) і, зрештою, мабуть, поки що найвизначніша книжка Володимира Діброви «Андріївський узвіз» (2007). Спочатку автор створив собі образ руйнівника соцреалістичних традицій, над якими добряче познущався, використовуючи пародію, іронію, подекуди сарказм, показуючи (зокрема, в драматичних творах) безглуздя попереднього часу. Проте, поквитавшись із соцреалізмом, автор поступово перейшов у час новітній. Тільки-от чи змінився авторський магістральний пафос?

Нова книжка В. Діброви «Правдиві історії» (назва цілком відповідає англо-американській традиції й цілковито могла бути використана свого часу чи то Діккенсом, чи то Селінджером; а 1986 року з’явився музичний фільм з такою ж назвою американсько-шотландського режисера Д. Бірна) — це дзеркало нашого сьогодення. Представлені оповідки написано протягом 1980-2008 років. Водночас, це видання порушує проблему «реалістичного» письма, передовсім тому, що а) прагне до «правдивості»; б) показує життя людини в реальному часі. Фактично, маємо історію нової української людини на зрубах незалежного українського часу. Ну чим не новий Шекспір? До речі, англійський класик (як його філософські інтенції) невипадково досить часто з’являється в текстах Діброви. «Гай-гай, друже Гамлете, світ жорсткий. Тут немає справедливості, зате є милосердя» («П’ята правдива історія…»).

Книжка містить шість «правдивих історій» (про чоловіка, в якого знайшли пухлину; про жінку, яка дізналася, що в неї за кордоном є родич; про поета, який відчув, що йому лишилося жити сім років; про жінку, яка чекала на автобус; про двох друзів двох подружок; про молодят), а також оповідання «Лавра», «Боб і друзі», «Кіндербаллонен», «Каленик» і «Татарка». Кожна історія справді видається занадто історичною: автор не приховує, що прагне зобразити життя в його абсурдності, гротесковості, одне слово, у дзеркалі нового абсурдного часу з усіма манірностями, дурнуватостями й парадоксальностями.

Ця книжка ставить питання про те, чи можливий сьогодні реалізм (зокрема, після досліджень структуралістів)? Реалізм усе ж таки передбачає якісь дотики з реальністю. Але чи можна описати реальність? Чи, як показав Женет, будь-який опис реальності — умовний, символічний, він містить лакуни і пропуски?.. Чи все ж таки нам не втекти від реальноподібності, оскільки онтологічна сутність літератури — це мистецтво розповідати різні історії, щоб розважити читача? Ця книжка, безперечно, розважає, хоча часом і залишає післясмак («afterglow») якоїсь невимушеної трагічності. Чи від того, що ти переживаєш минулі часи і пригадуєш, як це було в тебе. Час, який описано в книжці, — то фактично початок української Незалежності, час романтично-патріотичної боротьби за власну історію та культуру. Але разом із цим то й час гіперінфляції, відкриття залізної завіси, за яку подалося багато наших співвітчизників, час дефіциту й економічної кризи, коли науковці змушені були виходити на книжкові базари, щоб продати рідкісні видання із домашньої книгозбірні. Все це породило свій абсурд, у якому людина постала з розпанаханою свідомістю перед новими історичними й соціокультурними викликами.

Майстерність В. Діброви полягає в тому, що він показує несформовану свідомість нової людини, яка ще не змогла змінити коди радянської доби, не змогла увійти в простір самостійного мислення. Описана людина мислить переважно міфологічними категоріями, уявляючи себе як тирана і жертву водночас. У виданні вміщено історії, які цікаві вже тому, що блискуче розкривають психологічний бік людських стосунків. На відміну від багатьох сучасних оповідань і романів-повістей, твори В. Діброви — психологічні, а тому гранично правдиві (й відверті). Вони демонструють, як люди люблять одне одного і не розуміють одне одного (а також і себе), як конфліктують молоді й старші покоління, як люди прагнуть кращої долі, але разом із тим не можуть помандрувати у ліпші світи, як людина не може розібратися у власних почуттях (кого вона кохає, а кого ні, з ким потрібно бути в житті і чи потрібно?). Питання В. Діброви — екзистенційні. Певною мірою, ця книжка іронічна, але ця іронія не дає підстав говорити паро постмодерність письма: бо саме письмо містить також і прихований біль від історичного скепсису. Певною мірою, це неоромантичний стиль (зрештою, герої В. Діброви — переважно романтики) із елементами іронії, яка лише відсвітлює часове тло. Іронія — це те, що робить стиль викладу жвавим і цікавим для читача. Іронія показує незалежність авторської позиції, яка не виставляє рахунку історії та людині, а лише показує різні стани свідомості в часі. Але всі лінії сюжетів сходяться в тому, що базові цінності людини незмінні. Автор не випадково доволі часто апелює до східної філософської традиції, висловлюючи суто буддистські міркування про сенс життя. «Бо що таке Захід? Це, перш за все, структура. Але й Схід — це зовсім не хаос. Для Заходу все — або мажор, або мінор. Для Сходу ж будь-яка нота — це крапля, в якій є все. Тому Схід не ділить, не судить і не порівнює. На Сході нема розподілу на високе й низьке. Схід без розгону може набрати будь-яку висоту і з примітиву зробити шедевр. Захід марить успіхом. Для нього це — як фінальний акорд і мета всього твору. А значить — і сутність життя. На що Схід каже: який може бути фінал, якщо буття не має ні фат, ані рамок. На Заході панує агресивний сюжет. В той час, як неохоплений планом Схід ширяє між вітрами. Захід плекає оригінальність. Схід знає, що в природі немає нічого нового. Захід, не вагаючись, гуманізує все, що бачить, і оголошує людину універсальним мірилом. Але їхній гуманізм — обманка. Реальна людина їх не цікавить. Насправді, вони обожнюють вигадані ними ж правила. Захід пхається скрізь. Захід хоче негайно охопити своєю грою всі чотири сторони світу. Схід ніде не поспішає. Схід, коли він ловить на собі чийсь прямий погляд, лише усміхається йому у відповідь. Бо Схід не сумнівається, що про все буде подбано».

Хочеш чи ні, ти довіряєш автору, оскільки психологічна вірогідність описаних історій вражає. Зрештою, принаймні в мене виникали під час читання книжки життєві спогади, які достеменно відображали описане в оповідках. Звичайно, це майстерність — сказати так, щоб людина відчула нерв доби і побачила себе в часі.

Цікаво, що ситуації, змальовані, зокрема, в шести «правдивих оповіданнях», вражають невигаданістю — сюжети в них не сконструйовані, а нібито списані з життя: ось, приміром, дружина доглядає за хворим чоловіком, який має пухлину (й параліч тіла), вона хоче прописати свого чоловіка, але її свекруха категорично проти. Часом героїні вдаються до ситуацій, які б пасували більше до часів Нечуя-Левицького, коли свекруха вириває підписаний документ, у якому написано, що помешкання переходить до невістки, розриває його на шматки і соває їх собі «у ліфчик». ««Що це ти підписав? Дай сюди! Через мій труп!» — Вона вихопила з рук невістки заяву, пошматувала її й заховала клаптики собі у ліфчик.

«Щоб знала!» — сказала вона й, задоволена перемогою, поспішила на вихід.
Невістка наздогнала її в два стрибки, увіп’ялася в коси і тюжила знизу коліном, доки та не перекинула вішак і в одному капці не вирвалася з хати.
«Ах ти ж тварюка болотная!» — крикнула невістка в парадне й сама собі здивувалася: до чого тут болото?
«Навіщо ти так? — запитав її чоловік. — Вона ж ледь дихає».
Жінці зробилося прикро за себе.
«А хто, — спалахнула вона, — мене пожаліє?»

Невістка не може змиритися з такою поведінкою свекрухи, починаються постійні бійки й колотнеча, свекруха розповідає сусідам, яку нечувану жорстокість виявляє її «люба невістка». А невістка тим часом дізнається від напівсонного чоловіка, що в нього є ще й дочка… Одне слово, цілковито реальна ситуація: боротьба за житлоплощу, нелюбов невістки до свекрухи й навпаки, хворобливість чоловіка, який розуміє, що смертельно приречений, що в нього є лише надія, але не позитивний медичний висновок…

Важливо, що кожне оповідання має свою філософію, яка далеко не обмежується житейською правдою. «Дімина мати сказала, що вона не вірить у долю. Бо люди наповнюють цю концепцію чим кому заманеться. Як правило, власним сміттям. А насправді, існує хіба що первісна доля, та, з якою ти народився. Ти не вибираєш її, не торгуєшся за ціну, не можеш змінити фасон чи розмір, і тобі нема як чи де повернути її назад. Але! Всесвіт — безмежний, і в ньому є все, що тобі треба. Про що б ти не подумав чи що б тобі не наснилося. Тому завжди є можливість змінити все. Якщо і не назовні, то всередині. Як? Треба просто вміти себе самоперекодовувати. Й на те існує техніка. Все залежить від людини. Ну й, безумовно, від долі. Тому треба вірити в неї».

Або ж: «Це, сказав він собі, і є модель життя. Зле освітлений загальний вагон, який мчить крізь ніч і сніг не знати куди й невідомо для чого. Можна, звичайно, дочекатися зупинки й вийти геть. Але що йому там робити? Тут принаймні не холодно.

Поїзд смикнувся, і поет перечепився об хвіст попередньої думки. Відносно моделі життя. Не існує нічого безглуздішого за цю фразу. Бо тут нема нічого такого, що б не було моделлю чогось іншого. І взагалі, і конкретно в цьому поїзді. Кожен із пасажирів може, залежно від обставин, бути і героєм, і творцем, і м’ясом».

У цих місцях відчувається вже голос автора-інтелектуала й філософа, який знає ціну життя. У другій історії йдеться про історію жінки, в якої несподівано виявився родич (через дорогу навприсядки), який мешкає «за бугром». Звичайно, йдеться про перехідні часи, коли в людини ще був острах, що за таких «родичів» можна й добряче отримати від відповідних інстанцій. Але, з іншого боку, дуже вже кортіло кудись поїхати, побачити кращі світи. Але ж чи можна одразу писати про це в листі? Чи не подумає цей чоловік, що його родичі — аферисти, які хочуть виїхати за кордон? Може, краще запросити його до себе? Але куди?.. Зрештою, цей клубок екзистенційно-психологічних запитань сягає свого апогею, в якому жінка загортає свій зошит (в якому писала листа) і кидає його в багаття.

«Поки вона міркувала над тим, як би, між іншим, натякнути на гроші — бо це було б найпростіше — їй раптом прийшла одна думка. А як же він нам їх сюди передасть? Поштою? Так їх же ж витягнуть по дорозі. Банків таких нема, щоб і там, і тут — одна мережа. Хіба що із кимсь? Так де ти знайдеш таку чесну і надійну людину?

Якщо ж родич схоче приїхати до нас, то тут виникає ще більше питань. Де, наприклад, йому жити? В нас? Але де ми візьмемо для нього окрему кімнату? В готелі? Образиться. На дачі? Але там нема ні води, ні газу. А як йому віддячувати за дарунки? І чим його годувати? Ні! Хай краще він сюди не їде. А ми тут якось і без нього добудемо. Не пропадемо. От тільки дітей шкода.

«Тому не їдьте до нас, — приписала вона вже у темряві, при світлі багаття, — ні в якому разі. Навіщо це вам? Залишайтеся там, де Ви є. Бо в нас бридка погода, заздрісні люди і зовсім немає майбутнього».

Логіка цих дій героїні справді абсурдна. Автор майстерно використовує прийоми парадоксальних ситуацій, які мотивуються нетрадиційною логікою. Та й уся книжка сама по собі побудована на некласичній українській раціональності нового часу. Кожне оповідання використовує особливу наративну техніку: в них переплетено в гармонійних пропорціях описові пасажі, діалогічне мовлення та «я»-нарацію. Ці історії варто колись дослідити, послуговуючись досягненнями у психології та соціології. Оповідання про поета починається з думки, що «тридцять сім років для митця — рокова межа». Зрештою, якщо вірити психологам, то і справді такий вік (а також, наприклад, і п’ятдесятиріччя) є проблемним періодом для чоловіка, позначеним фізіологічними змінами в організмі, коли вітальність молодості починає розчинятися. Четверта історія — це пригадування свого життя, зацикльоване обрамленням «автобуса». Чекаючи на нього, жінка розповідає про різні драматичні (й не дуже) переплетіння власної долі. Остання — шоста — історія (про молодят) нібито й найбанальніша, але навіть це оповідання вражає особливою зворушливістю. Маємо любовний трикутник: Іра—Діма—Гена. Здавалося б, що може бути простіше? Але ця любовна інтрига розігрується на тлі до болю знайомих реалій доби…

Оповідання В. Діброви не лише фрагменти реальності, а й одвічні нариси людства, адже ж змінився лише час, а не людська сутність. Певною мірою, можна закинути, що сюжетні лінії у творах В. Діброви занадто спрощені, маємо одвічні пари персонажів чи любові трикутники, властиві ще для письма Панаса Мирного, Нечуя-Левицького чи Бориса Грінченка. Ось приклад такого бінарного протиставлення персонажів: «Кругла відмінниця з першого до п’ятого класу, вона у стосунках зі світом прагнула розкласти все по поличках. Хаос лякав її, так само, як і не охоплені класифікацією речі. В той час, як Аня, навпаки, пурхала по життю, обминала все важке, тверде й тьмяне і примудрялася з кожної рослини збирати нектар. Повна відсутність системи компенсувалася у неї неймовірною чутливістю та інтуїцією. Якщо Таня за складом свого розуму була природженим математиком (хоча вона й подалася слідом за подружкою на іноземну філологію), то Аня була митцем». Справді, нова книжка В. Діброви ніби виростає з української реалістичної прози кінця ХІХ століття. Хоча будь-яке прагнення до реалістичності — це завжди певна схема, умовність, формальність. Але саме в цьому невеликому наборі персонажів ми краще зможемо зрозуміти логіку внутрішніх порухів людини. Коли автор орієнтується на велике романне полотно, він може похапцем сходити на «скоропис» у психологічному портреті. Зрештою, часи Толстого та Тургенєва минули. Але В. Діброва, відчувається, прагнув бути ретельно обережним із психологічним малюнком — і він йому вдався найкраще. Іронічність цієї книжки не постмодерна, це іронічність нашого з вами життя в усіх виявах.

Зокрема, маємо й блискучі пародії на новітні постмодерні романи деяких сучасних авторок: «Пристрасно, відверто, часом аж до жорстокості, — цитував він далі, — молода авторка подає фотографію жінки «зсередини»… (Фотографію! Спробуй просунути туди камеру!)… «змальовує певний екзистенційний шлях»… (Екзистенційний не має ні ступенів порівнянь, ні означень — це абстрактне поняття, термін!)… «через призму ключових символів, таких як батьки, шлюб, дитина, чоловік-як-дитина, примирення з віком»… (Батьки — це не символ, а дитина — не абстракція. І з яким віком вона колись воювала? Про це в книжці нема ні слова.). Вона також вперше у нашій літературі висвітлила такі явища, як менструація, мастурбація, вуайєризм і оральний секс»… (Короче, сходила в туалет, але забула злити!)».

Книжка має особливе обрамлення — остання фраза шостого оповідання «Здзвонимося!». А найперше оповідання «Лавра» розпочинається словами: «Кілька років тому через Лавру тягли телефонний кабель і в районі печер натрапили на невідомий цвинтар». Звичайно, цей збіг може бути випадковістю, але, як відомо, початок і кінець твору — це завжди сильна позиція будь-якого тексту. Справді, ці оповідання — як маленькі історії, якими обмінюються люди під час телефонної розмови. В будь-якому разі, перед нами діалогічний світ, до якого ми люб’язно запрошені. Навіть символічний малюнок на обкладинці дає нам можливість через прочинені двері долучитися до розмови двох чоловіків під пальмою (малюнки в книжці — В. Діброви). Фатична функція цієї книжки позначена найсильніше. Недаремно в більшості оповідань діалогам відведено чимало місця, й ці діалоги часом постають сіллю абсурдності.

Але «Правдиві історії», як уже було сказано, виростають із природної конкретики часу. Подеколи сюжети видаються конденсованими (щоб емоційно-естетичне враження на читача було сильнішим), хоча хто знає, як описане (і з якою інтенсивністю) відбувалося в справжньому житті. Книжка вписана також у географічні топоси Києва («Лавра», «Татарка»), вона виростає не лише з реального часу, а також із конкретного українського простору.

Насамкінець можна сказати про деякі недбальства, трапляються редакторсько-коректорські «проколи» у верстці та в редагуванні книжки.

І все ж, нова книжка Володимира Діброви — хоч і невеличке, а таки явище в сучасній українській прозі. Вона показує, що психологізм аж ніяк не є атавізмом попередніх епох, що іронія + психологізм дорівнює літературному успіху, що писати кожна не лише з позиції егоїстичного суб’єкта-наратора, а так, як писали Золя чи Бальзак, тільки оновлюючи історичні матриці. Володимир Діброва також показує цю історичну зміну соціокультурного виміру. І, певно, що йому це вдалося найкраще.