Мистецтво розповідати історії

Чи сучасній літературі потрібний сюжет у традиційному його розумінні? Чи ми маємо нині час, щоб поринути у кількасотсторінковий роман і чи комусь ще хочеться стежити за розказаною в такому романі реалістичною історією? Чи можлива нині література, що не прагне формального новаторства, не намагається шокувати та створювати скандал, така, що просто оповідає про життя, зворушує читача та спонукає його думати? Судячи з найгучніших польських дебютів останніх років, можна зробити висновок, що традиційна, сюжетна проза відходить на другий план і поступається місцем літературі, замішаній на скандалі й експерименті.

Втім, проза Ольґи Токарчук, Павла Гіле, Євстахія Рильського чи Вєслава Мислівського потверджує, що й сучасна література — це, насамперед, мистецтво розповідати історії. Історії цікаві, драматичні, сумні, міфічні, гротескові або ж зовсім звичайні. Й саме у цьому мистецтві першість належить вищезгаданим авторам. Їхню творчість становить, передусім, майстерно побудований, глибоко обдуманий і мудро розказаний сюжет.

Доказом того, що традиційно побудований роман може й нині завоювати серця читачів, є виданий 1987 року «Вайзер Давідек» (Weiser Dawidek) Павла Гіле («Перша любов та інші оповідання», «Інші історії», «Мерседес Бенц»). Цей класичний за формою твір — реалістично-магічна, багатопланова історія дитинства і дорослішання у післявоєнному Ґданську — залишається одним із найулюбленіших, найчастіше читаних польських романів. Автор оповідає історію моральних, духовних і фізичних ініціацій, пошуків самототожності, першого страждання, першого відчуття таємниці буття.  «Вайзер Давідек» є також втіленням літературного міфу про щасливе, безтурботне дитинство та картиною надзвичайного, багатоетнічного міста. Це одна з книжок, у яку поринаєш із головою і до яких можна постійно повертатися, знаходячи щоразу щось нове, раніше не помічене.

Незрівнянною майстерністю цікавого наративу вирізняється також Євстахій Рильський («Людина в тіні», «Станкевич»). Його роман «Умова» був фіналістом на здобуття нагороди Nike (Ніке). Автор звертається до, на перший погляд, застарілої форми історичного роману, сюжет якого стає фундаментом для морально-філософських роздумів. Здавалося б, вибір такої форми ризикований для сучасного письменника, а все ж успіх роману і його номінація на Nike доводить, що історична проза є універсальною й залишається актуальною для сучасного читача.

Безсумнівним майстром цікавого та небанального сюжету є відома і в Україні Ольґа Токарчук («Мандрівка людей Книги», «Правік та інші часи», «Денний дім, нічний дім», «Бігуни»). Як стверджує сама авторка, писати книжки – це неначе розповідати самому собі казки. Слід визнати, що читання прози Токарчук допомагає по-дитячому поринути у змальований нею світ. Цей світ є водночас магічним і реалістичним, красивим і жорстоким, буквальним і метафоричним. Проза Токарчук — це своєрідна притча, така собі метафора реальності. Саме таким є роман «Правік та інші часи», у якому історія підкарпатського села вписується у міфічні кола циклічного часу. Притаманною рисою прози Токарчук є також її надзвичайна чутливість в описах реальності. З тонким відчуттям і розумінням деталей авторка малює картину буденності, компонує її з маленьких, зовсім небуденних шматочків краси. Світ Ольґи Токарчук є дивом, зачарованим у буденну форму.

Визначальне місце на карті сучасної польської прози займає також творчість Єжи Пільха («Перелік блудниць», «Падіння людини під центральним вокзалом», «Безповоротно втрачена ліворукість», «Під міцним ангелом»). Пільх часто звертається до автобіографічних мотивів, загалом творить гротескно-комічно-ностальгійну прозу, водночас повну тонкого гумору та глибокої задуми про минулі часи. Великою перевагою творчості Пільха є мова — оригінальний наратив, що полягає у розриві традиційної фрази, витончена іронія та тонкий літературний слух. Незважаючи на притаманні його прозі гротеск і жартівливість, автор уміє розповідати по-справжньому глибокі, зворушливі й важливі історії. Доказом цього є, крім іншого, роман «Під міцним ангелом» — історія боротьби з алкоголізмом і любові, яка дає шанс оновити життя.

Картина польської прози не була би повною без імені видатного автора, творчість якого залишається прикладом незрівнянної і виняткової літературної майстерності. Йдеться про Вєслава Мислівського, дворазового лауреата Nike, автора таких шедеврів польської літератури, як «Камінь на камені», «Горизонт», «Оголений сад», «Трактат про лущення квасолі». Творчість Мислівського — це окреме явище, яке неможливо вписати у жодну літературну течію чи моду. Його роман «Камінь на камені» вважається одним із найважливіших і найвидатніших в історії польської літератури ХХ століття. Вєслав Мислівський уміло нанизує морально-філософські питання на майстерно побудовані сюжети, глибоко закорінені в польській історії, особливо в історії Другої світової війни та загибелі євреїв. Автор порушує болючі історичні спогади, ставить складні екзистенційні питання, прагне порозуміння, збереження пам’яті. Його глибока мудрість, надзвичайна ерудиція та справді красива мова творять велику прозу, переповнену співчуттям і розумінням, але водночас сувору й нещадну щодо слабкості й недосконалості людини. Мислівський пише свої романи дуже повільно, кожному твору присвячує кілька чи навіть кільканадцять років. Так само повільно й неспішно слід їх читати, оскільки вони сповнені мудрості та глибини, для розкриття яких потрібно багато часу і роздумів.

Можна вважати, що зосередженість на сюжеті та сприйняття літератури як, насамперед, майстерно розказаної історії, є виявом наївності сучасного читача. Можна вважати, що нині слід шукати нових форм літературного висловлення, оцінювати новаторство та експеримент. А все ж, здається, має рацію Ольґа Токарчук, коли каже, що література завжди починається з бажання слухати та розповідати історії.