Літературний конкурс «Смолоскип»: від Сергія Жадана до Ірини Шувалової

У травні відбулося нагородження лауреатів літературного конкурсу видавництва „Смолоскип”. Це один із найбільших конкурсів для молодих українських літераторів і дослідників.

Уперше він відбувся 1993 року. Головна мета — підтримати молодих поетів, прозаїків і літературознавців, котрі вже проявили свій талант, але ще не мають багато публікацій. Віковий ценз — від вісімнадцяти до тридцяти років. Переможці визначаються в п’яти номінаціях: “поезія”, “проза”, “есе”, “драматургія” і “дитяча література”. Лауреати першої премії отримують 1000 гривень, другої — 500, третьої — 250, четвертої — 150. Така скромна грошова винагорода, звісно, не може бути серйозною мотивацією. Тож головний приз для учасників полягає в тому, що твори лауреатів першої та другої премій “Смолоскип” видає окремими книжками. Часто ця книжка виявляється для автора першою й нерідко вона веде до подальшого яскравого літературного життя. Як сказав в одному з інтерв’ю директор видавництва Ростислав Семків, “Уже більш як 50 молодих авторів стали лауреатами цього конкурсу і, відповідно, отримали змогу видати першу книжку. Багато з них продовжують писати, співпрацюють з нами далі, або ж починають друкуватися в комерційних видавництвах. Проводячи конкурс, ми не ставимо собі за мету заробити на молодих авторах (це й складно – адже попервах їхні імена загалу невідомі), натомість, прагнемо дати шанс увійти в дорослу літературу”.

За сімнадцять років конкурс видавництва “Смолоскип” став одним із найвідоміших, але й здобувся на не зовсім однозначне сприйняття. Часом трапляються докори за «сектантство», або за те, що лауреатами регулярно стають автори з одного середовища; видавництво недостатньо активно займається просуванням книжок переможців. А, наприклад, одіозний критик сучасного мистецтва Анатолій Ульянов писав, що своїми тематичними обмеженнями (адже до участі не допускаються твори, що мають ознаки порнографії, антиукраїнського, антисемітського і взагалі ксенофобського спрямування, тексти з великою кількістю непристойної лексики) „Смолоскип” „каструє” молодих українських літераторів, убиває в них природнє здорове бажання нищити попередні цінності й колишніх кумирів.

Проте треба визнати, що цей літературний конкурс регулярно постачає літературі цікавих молодих авторів, із котрих нерідко виростають центральні постаті літпроцесу. І то такі, що мають вельми відмінні манери письма, попри закидуване походження зі спільного середовища. Наприклад, сьогодні важко собі уявити українську поезію і прозу без давнього смолоскипівського лауреата Сергія Жадана. Його збірка “Цитатник” вийшла в “Смолоскипі” за підсумками конкурсу 1995 року і стала першим повноформатним виданням Жадана, в якому, однак, уже виразно можна було побачити головні особливості індивідуальної стилістики.

Зовсім іншу стильову манеру й підхід до письма сповідує інший давній “смолоскипівський” лауреат Тарас Прохасько. Його “Інші дні Анни” були надруковані в “Смолоскипі” 1998 року і стали початком літературного феномену Прохаська, яким нині захоплюються не лише в Україні, а й у сусідніх країнах. Або роман Світлани Пиркало “Зелена Маргарита”, що став помітною подією 2000 року і здобувся на два перевидання у різних видавництвах.

Можна згадати й таких авторів, як Анатолій Дністровий, Світлана Поваляєва, Іван Андрусяк, Ростислав Мельників, Роман Скиба. Не оминули лауреати „Смолоскипа” й автори масової літератури, хоч би й в особі Андрія Кокотюхи. В останні роки серед лауреатів були такі поети, як Дмитро Лазуткін, Павло Коробчук, Юлія Стахівська…

Усе це зовсім різні письменники, котрі формують нові тенденції в українській літературі. Єдина помітна спільність — те, що всі вони належать до радше “постмодерного” чи “пост-постмодерного” напряму сучасної літератури, ніж до умовно консервативніших дискурсів. Можливо, саме тут полягає і відмінність від “конкурентних” премій для молодої літератури, насамперед від “Гранослова” і частково від “Привітання життя”. Справді, можна говорити про певну спрямованість конкурсу, але навіть короткий наведений перелік прізвищ лауреатів робить термін “тусовочність” великим перебільшенням…

За підсумками цьогорічного змагання першу премію отримала київська поетка Ірина Шувалова. Другу премію поділили між собою також поетки — львів’янка Юлія-Ванда Мусаковська та киянка Карина Тумаєва. Якщо Ірина Шувалова пише напружену й трохи готичну силабо-тоніку, де смислові й мовні маніпуляції працюють на підсилення одне одного, то Юлія-Ванда Мусаковська є представником більш ліричної та психологічної „стихії”, а Карина Тумаєва яскраво втілює традиції риторичного верлібру, підсиленого метафоричністю. Доволі широким виявився і поколіннєвий діапазон переможниць: від „двотисячниці” Шувалової до „двітисячідесятниці” Тумаєвої. А Мусаковська взагалі опинилася… „поміж поколіннями”.

Цікаво, що молоді прозаїки цьогоріч першими і другими преміями відзначені не були (як і дослідники). А лише твори лауреатів цих премій за підсумком конкурсу буде видано окремими книжками. Треті премії, отже, отримали прозаїки Тарас Жеребецький, Ігор Козаченко, Ганна Костенко, Анна Рибалка, поети Дана Кваша, Ольга Вербицька, а також Марія Вакула за сукупністю поданих творів. Заохочувальні премії отримали Мар’яна Максим’як, Тетяна Рубінська, Максим Волохань, Роксолана Бондаренко та Дмитро Чистяк.