Жінка кохає або ненавидить. Або й те й друге заразом. Або, щоб не витрачати зайвих літер, просто к. чи н. Або то взагалі не жінка, і таке трапляється в житті.
Ще угорська жінка може бути схожою на фінку (відчуйте різницю!), може цікавитися виключно сексом, філософією Канта чи глобальними проблемами людства, добре готувати гуляш, або сидіти на дієті Джейн Фонди, нагадувати бегемотицю чи мати легкі пташині груди, грати в баскетбол або ж стискувати пляшку шампанського між колінами, наче зрозуміло що. Варіантів безліч, а точніше, за Петером Естерхазі, дев’яносто сім — саме стільки розділів у його книжці. Погодьтеся, мало хто з письменників здатний зупинитися на такій цифрі, не піддавшись спокусі дотягнути до ста.
„Жінка” Естерхазі — одна з перших книжок, якими „Фоліо” відкриває нову серію „Карта світу”. Всі, хто раніше закидав харківському видавництву недбале ставлення до оформлення книжок, можуть присоромлено замовкнути: серія унікальна для нашого ринку передусім саме з погляду поліграфії. Білий папір, зручний покетовий формат і при цьому вишукана тверда палітурка з наскрізним отвором на форзац (картинка на ньому таким чином стає елементом обкладинки), географічна карта (наразі — Угорщини) як ненав’язливий серійний фон… отже, дизайнерові респект. Видавнича стратегія теж зрозуміла з комерційного боку і варта поваги: за кризових умов набагато вигідніше знайомити співгромадян з живими класиками світової літератури, використовуючи підтримку національних культурних фондів, аніж власним коштом і ризиком відкривати нові вітчизняні імена.
З вибором Петера Естерхазі у ролі одного з „паротягів” серії теж нібито все зрозуміло. Кажуть, у сучасній угорській літературі (агов, може, тут є фахівці з цього предмету?) він таки number one, його й перекладають різними мовами світу, йому і міжнародні премії присуджують, і таке інше. Фішка біографії письменника — аристократичне походження. Кажуть, у родині Естерхазі, однієї з найдавніших в Угорщині, служив колись капельмейстером композитор Гайдн, а ще їхнім прізвищем названий національний угорський торт. Тож не дивно, що найвідоміший твір Петера Естерхазі — товстелезна родинна сага під назвою „Harmonia caelestis”, заснована на реальних хроніках його власної сім’ї.
Що ж до самого Петера Естерхазі, то, якщо вірити Вікіпедії (хоча хто їй нині вірить?), живий угорський класик давно й щасливо одружений, виховує чотирьох дітей, тож його „Жінку”, мабуть, не варто сприймати як правдивий донжуанський список письменника на дев’яносто сім позицій. Втім, сама книжка зовсім тоненька, багато з розділів за обсягом не мають і сторінки, а деякі взагалі вміщуються у два слова („Жінка. Кохає.” — вам щось не зрозуміло?). Переказати її зміст, відтворити її стилістику та інші літературні чесноти можна ще стисліше, а саме одним словом — постмодернізм.
Розумію, в цьому не комільфо зізнаватися у пристойному товаристві, але мені постмодернізм у літературі, як і абстрактний живопис, завжди здавався чимось на кшталт масонської змови. Певне коло поціновувачів домовилися між собою, що „Чорний квадрат” Малевича є невимовно крутим витвором мистецтва, а хто наївно вигукує „я теж так можу!” — той просто не належить до цього таємного ордену, а тому не вартий навіть презирства. Так само і з постмодернізмом, ознаками й абсолютними чеснотами якого вважаються відсутність сюжету та наявність прихованих цитат і посилань до інших творів, тобто вторинність за визначенням (виправте мене, коли я помиляюся). Чому це чесноти, а не навпаки, я щиро не розумію — мабуть, через те, що не належу до кола втаємничених.
Тому Петер Естерхазі — не мій письменник, і визнаючи за ним точність деталей, спостережливість, відвертість на межі та суто угорську іронію, я не в змозі збагнути, навіщо все це було. Галерея різноманітних жінок, позбавлена сюжетної історії, емоційного співпереживання та інтелектуального сенсу, вивітрюється з пам’яті майже одразу після перегортання останньої сторінки вишуканої палітурки. І мені сумно, бо українська література, а саме та її частина, що виходить сьогодні на міжнародну арену — за підтримки відповідних інституцій (поки що іноземних, але ж колись і в нас такі з’являться) або ж просто за незбагненними культурними зв’язками всередині таємного ордену — рухається тим самим шляхом. Можливо, саме він і є єдино правильним, не знаю.
Отже, шановні постмодерні масони, прошу вас “відмічатися” в коментах, а також дати мені знати, коли планується наступне зібрання вашої ложі з ініціацією неофітів.
Бо я направду хочу зрозуміти.
Народилася 1975 року в Криму, м.Феодосія. Закінчила Кримське художнє училище та Київський інститут журналістики. Живе в Києві, працює у сфері журналістики. Письменниця, авторка кількох романів і численних повістей та оповідань, виданих в Україні й Росії. Лауреатка літературних премій «Смолоскип», «Портал», «Русская премия».
