Богдан Хмельницький. Катарсис

Від редакції. Як ми вже повідомляли, у видавництві «Либідь» щойно побачило світ нове видання історичного роману у віршах Ліни Костенко «Берестечко» (художник, автор ілюстрацій – Сергій Якутович, автори статей — Іван Дзюба та Володимир Панченко).

Пропонуємо Вашій увазі фрагмент післямови Володимира Панченка «Богдан Хмельницький. Катарсис».

Історичний роман Ліни Костенко «Берестечко» писався майже протягом трьох десятиріч, і ця обставина має бути взята до уваги в розмові про твір. Факт сам по собі унікальний. В українській літератури є твори, які в силу різних обставин (переважно – драматичних, таких, що від самих авторів не залежали) чекали на вихід у світ кілька десятиліть. Проте рідко коли автор перебував у силовому полі свого задуму так довго, як Ліна Костенко. Задуманий і написаний невдовзі після хрущовської «відлиги», роман про Богдана Хмельницького і Берестечко не був одразу «відпущений» поетесою у відкрите море читацьких обговорень. Та й чи міг він, саме такий, з’явитися друком в умовах перших брежнєвських «заморозків»?

Варто пам’ятати і про надзвичайну самовимогливість поетеси. Можливо, й сам роман не відпускав авторку, змушуючи її постійно коригувати первинний задум, «шліфувати» текст – так, щоб, за Мікеланджело, від мармурової брили відпало все зайве? (…)

Роман «Берестечко» – це монолог Богдана Хмельницького, який на наших очах переживає трагедію поразки. Дізнавшись про те, що татарське військо покинуло поле битви, він, злий і звідчаєний, кинувся наздоганяти хана, сподіваючись повернути його, – проте все склалося якнайгірше: хан волів утікати, кинувши союзників, та ще й узявши Хмельницького під варту. (…)

Сюжет роману Ліни Костенко – це спогади і рефлексії Богдана Хмельницького. Їх вільний плин зумовив таку ж вільну композицію твору, в якій переплелися події давні й недавні, приватні – і загальноукраїнські. Богдан-гетьман у тих своїх рефлексіях невіддільний від Богдана-людини – з усіма його драмами, слабкощами, помилками, а водночас і могуттю, здатністю повстати мало що не з руїн духу. Зовнішня статика (теперішній час у романі «Берестечко» – перші дні після битви; місце дії – паволоцький замок) не перешкоджає високій психологічній напрузі твору. І саме цей – психологічний – сюжет є рушієм тієї драматургії, що розгортається перед читачем.

Від депресії до воскресіння – такою є амплітуда душевних станів Богдана в романі Ліни Костенко. Він прокручує в пам’яті все, що сталося, раз у раз повертаючись до найголовнішого питання: «Усе ж було за нас. Чому ж програли ми?» Дивовижно, але ці його слова майже буквально збігаються із тим, що написав Євген Маланюк, згадуючи «ісход» 1920 року, яким закінчувалася історія УНР: «Як це сталося, що ми, адже ж озброєні духом великої ідеї, опинилися в таборах? Як це сталося, що ми, адже ж ідейно непереможні, тепер – переможені й безсилі? Як могло статися, що ми, сини Батьківщини, Батьківщину – покинули, і Вона – залишилася без нас, її вірних синів?».

Біль поразки в усі часи однаковий, і що з того, що рік Берестечка відділений від року драматичного «ісходу» величезною дистанцією?

У повторюваності поразок є якийсь національний фатум, – але якщо це так, то в чому його суть і яка природа того фатуму? Богданові думки, в яких відбилося його розуміння себе й України, його, сказати б, націософія, стосуються саме цих питань.

Звісно, він передусім виставляє рахунок самому собі. До болісного морального самокатування гетьмана спонукає не тільки тягар щойно пережитої мілітарної катастрофи, а й усе, що було побачено й почуто ним на шляху від Берестечка до Паволоча. Хмельницькому – самотньому подорожньому, в якому не всі впізнають гетьмана, – доводиться вислуховувати від своїх випадкових супутників і знайомців прикрі слова, адресовані гетьману «заочно». Їх так багато, що в якийсь момент Богдан відчуває страшний холод відчуження й безнадії: «Я розминаюсь із своїм народом». Картина загальної розрухи і хаосу також не може не вразити його (це ж саме після Берестечка на Лівобережжі з’являться тисячі переселенців із Правобережної України!).

І ось на цьому самосудному вогні Богдан Хмельницький приходить до гіркого висновку, що «зерно поразки» було заховане в ньому самому.

По-перше, будучи козацьким вождем і «підданцем короля» в одній особі, він так і не звільнився від своєї роздвоєності, від сумнівів і вагань (реальному Хмельницькому ця внутрішня колізія також була добре знайома). Найбільше картає себе Богдан за Зборів (початок серпня 1849 року), коли король Ян Казимир із його військом уже, здавалося, був остаточно повержений. Залишалося мало – взяти «шапку Мономаха», себто – всю повноту державної влади. Згадуючи Зборів, Хмельницький не може простити собі нерішучості: «Я раптом сумнівам уліг.// В мені підданець короля презміг.//І звичка, звичка, спадок всіх неволь, -//болото… жаба…все ж таки король». «Я не хотів принизить короля», – з досадою думає гетьман, маючи тепер чимало прикрих аргументів стосовно своєї неготовності максимально скористатися перемогами козацького війська. Варто тільки зауважити, що Богданові оцінки битви під Зборовом та її наслідків, закріплених у договорі, суворіші за висновки істориків: багато що тоді, 5-7 серпня 1849 р., вирішили переговори Іслам-Гірея з поляками, – хан побоювався швидкого зміцнення потуги Української держави, тому вів власну дипломатичну гру. Не все, виходить, залежало від Богдана Хмельницького… Втім, хто сказав, що самосуд літературного героя має бути бездоганно об’єктивним і збалансованим? І кому з істориків дано зазирнути в душу гетьмана? Таке під силу тільки поетам…

По-друге… По-друге – Гелена. Ліна Костенко приділила цій гетьманській love story чимало авторської уваги, і ті сторінки роману, на яких ідеться про особисту драму гетьмана, я б відніс до найбільш яскравих. Богдан тут постає наодинці зі своєю любов’ю-мукою – по-юнацьки беззахисний, безоглядний, сповнений пристрасті, владний і покірний водночас. Його душу розривають ревнощі, уражений шляхетський (та й просто – чоловічий) гонор не дає спокою, проте він і кається перед своєю Геленою, покараною Тимошем, і якось винувато докоряє синові за жорстокість, – мовляв, «я ж хіба наказував, щоб аж так, смерть?» Якщо існує «діалектика душі», то саме тут вона і явлена – в оцих борсаннях ніжно-жорстокої Богданової душі, в його докорах «блудниці вавилонської» – і намаганнях, попри все, захистити Гелену від холодних чужих вироків («не чіпайте її. Вона мені в хмарах пливе…»), а тим самим захистити й дикий мед свого щастя, що перейшло в спомин…

У цій своїй душевній розшарпаності Богдан Ліни Костенко бачить «зерно поразки», і можемо собі тільки уявити, як би таке мотивування всього, що сталося під Берестечком, коментувалося критиками радянської доби з їх підозріливістю щодо суб’єктивних чинників історичних подій. Утім, авторка роману суб’єктивними чинниками якраз і не обмежилася. Самосуд героя переходить у роздум на теми, сказати б, націософські. Це може видатися навіть несподіваним, адже про свою поразку мав би, здавалося б, міркувати передусім Хмельницький-полководець. Тим часом, військові, тактичні аспекти поразки під Берестечком у внутрішньому монолозі героя роману окреслені ледь-ледь (зрада хана, несподіваний дощ). Можливо, тому, що битва відбулася фактично без Богдана Хмельницького?

Здається, річ усе-таки в іншому. В тому, що Ліну Костенко цікавив не так Хмельницький-полководець, як Хмельницький – політик, мислитель, моралізатор. Вона мовби «возносить» його над битвою, щоб дати можливість своєму героєві висповідатися. І в сповіді тій сказати всі слова правди – про себе й про націю. Це та частина роману, яка найбільше надається для того, щоб її «розбирали» на цитати. Вона містить значний публіцистичний ресурс, оскільки Богданові думки екстраполюються на часи пізніші, аж до теперішніх включно.

Гірка «наука поразки» спонукає гетьмана до діагностування національних «хвороб» – і він напружено, з досадою, скрухою, а то й сарказмом, розмірковує про них. Про брак переможного духу в критичних ситуаціях; продукування перевертнів, завжди готових перекинутися до ворога заради шкурного інтересу («Один за тебе умре. Другий тебе продасть. Третій не знає, хто його мати»); «кляту щирість», що є синонімом простодушності й наївності («Божа лялька з глини», – це про «недовиліплену» націю)… Але найчастіше – про брак єдності, метушню довкола булави і «мискоборство»:
Є боротьба за долю України.
Все інше – то велике мискоборство.

Через півстоліття після Богдана Хмельницького з тієї ж причини журитиметься й Іван Мазепа у своїй «Думі»: «През незгоду всі пропали, Самі себе звоювали»…

У романі Ліни Костенко «Берестечко» продовжилася традиція пекучої національної самокритики, що не переривалася в українській літературі ні в ХІХ-му, ні в ХХ століттях. Надто багато поживи давала (і дає) для неї наша історія. (…)

Богдан у романі «вознесений» не тільки над битвою, а, до певної міри, й над часом. Йому дано «забігати» в майбутнє, випереджати події, віддзеркалювати у своїх рефлексіях досвід людини ХХ століття. Це означає, що голос героя «приростає» авторським голосом. Звідси – виразний публіцистичний ефект роману.

Особливо відчутний авторський голос у тих фрагментах Богданового монологу, де йдеться про потребу нації у Слові «піїта», яке б доповнило мілітарну міць – інтелектуальною і культурною потугою.
От ми такі і є в очах всії Європи –
Козакко, чернь, поспільство для ярма.
Ізгої, бидло, мужики і хлопи,
В яких для світу речників нема.

А що у нас робить всесвітньому піїту?
Ні світського письма, ні людяних понять.
Піїти всіх земель говорять всі до світу,
А наші все до себе гомонять.

Ну, а якби нам матінка Оранта
Підкинула Вергілія чи Данта?

То й був би він тут за приблуду
І невідомий на весь світ
Неодукованого люду
Неошанований піїт.

Варіації цієї теми ще не раз з’являться в роздумах гетьмана, якому зовсім не байдужа «гуманітарна аура нації». У Хмельницькому поетеса, сказати б, знайшла свого «спільника», однодумця – і речника! Сповідь гетьмана в такі моменти стає ліричною сповіддю самої авторки…

Ліні Костенко дорікали за те, що її Богданові начебто бракує аристократичного блиску. Хоча об’єктивно, з усієї суми епізодів, рефлексій, мізансцен, із гіркої Богданової сповіді, то імпульсивно-нервової, то спокійно-розмислової, постає небуденна людина, в якій упізнаємо чигиринського сотника – шляхтича Речі Посполитої – королівського підданого – закоханого ревнивця – збунтованого козацького вождя – зрештою, певного своєї місії гетьмана.

І чи варто дивуватися мовному портрету героя, в якому знаходиться місце не тільки для, сказати б, високого стилю, а й для бурлескної стихії? Богдан від того не перетворюється на Енея; його «простецька», усно-розмовна лексика, що з’являється час од часу, в одних випадках є радше прикриттям гіркоти, в інших – словесним «карнавалом», де все поруч – іронія, лайка, добродушна усмішка, сарказм… Без просторіччя, опинившись (уявімо таке!) в латах велемудрої, штудерної, всуціль «аристократичної» мови, Хмельницький Ліни Костенко багато втратив би…

Взагалі, мова роману «Берестечко» – особлива матерія: вона «пахне» ХУІІ століттям, гетьманськими універсалами, легким народно-пісенним вітерцем, побутом і війною, книжною «мудрацією» з її історичними й біблійними відгомонами; у ній легко уживаються, переплітаючись, різні стилі і «партії». Слова розкриваються авторці, виграючи своєю доладністю, нюансами значень, «запахами». Сумлінний словолюбець-лінвіст знайде в «Берестечку» лексичні золоті розсипи; він неодмінно помітить слова-раритети й слова-новотвори; зауважить любов авторки до внутрішніх співзвуч (на зразок: «стогін на сто гін», чи «коси наші неклепані, діти наші неплекані…»); і, звичайно ж, мимоволі усміхнеться, зустрівшись із дивовижною поезією українських топонімів та антропонімів, що їх Ліна Костенко щедро, наче з рукава, «висипала» перед читачем.

А є ж іще й ритм, музика, дихання цієї мови! Зміна ритмів знаменує зміну оповідних планів, переходи від одного спогаду до іншого і від спогаду – до реальності, емоційні переключення. Роман «Берестечко» змушує згадати Шевченкові емоційні амплітуди: для переходу, скажімо, від гніву до ніжності поетові вистачало зовсім короткої дистанції. Так і в Ліни Костенко: душа її Хмельницького нагадує кратер вулкана, де все кипить, де «колір» почуттів – надзвичайно виразний у своїх переливах. Від трагічних інтонацій – до тихої лірики, від лайки – до схлипу, від гніву – до елегії, від сарказму – до майже дитячого зачудування, – усе це ріка Богданого внутрішнього мовлення…

Є в ній головна течія, що визначає психологічний сюжет роману: важке постання державця в людині, яка змагається сама з собою. І, зрештою, таки долає поразку у собі.

Але перед цим Богдановим воскресінням, завершуючи історію його поразки, Ліна Костенко влаштувала справжню містерію – із чаклуваннями віщунки-відьми, яка вже три роки не полишає Богдана в його походах, а тепер – товчеться коло нього у Паволоцькій фортеці; із викликанням духу козака Небаби; з віщуваннями того, що буде з Богданом і Україною ПОТІМ, пізніше, в майбутньому часі. Власне, то сам Дух явився в образі козака Небаби, щоб сказати про часи, прожиті Україною після Хмельницького, а також про нелегку Богданову славу. На те він і Дух, щоб знати все, і не ховати правди. Душа Богданова не знатиме спокою, каже Дух: «в розпачі німому» вона «нестиме неспокутуваний гріх», – той, що про нього нагадає «гетьман слова» Тарас Шевченко. Переяслав. Необачна присяга. І жах поглинання України. Надовго, на кілька століть…

Справді, реальний Богдан Хмельницький полишав цей світ із тяжкою душею. Недарма Дмитро Бантиш-Каменський в «Історії Малоросії» (1822 р.) писав, що причиною його смерті були не тільки старість (62 роки!) і хвороби, а й «душевне хвилювання». Гетьман усвідомлював, що потрапив у пастку, що його спроби вести самостійну зовнішню політику наражаються на невдоволення царя. Д.Бантиш-Каменський згадав, що коли вже Богдан був на смертному одрі, до нього прибули посланці московського монарха, щоб висловити волю царя, який гнівався на гетьмана за його незалежну політику у відносинах із трансільванським князем і шведським королем. Зустріч, по суті, завершилася конфліктом, вибухом «душевного хвилювання» Хмельницького. «Ніколи не відстану я від шведського короля, з яким дружу понад шість років, перш ніж вступив у підданство Його Царської Величності, – сказав Богдан Хмельницький. – Шведи – люди правдиві: вміють зберігати і приязнь, і обіцянки; а великий государ учинив наді мною, гетьманом, і над усім військом Запорозьким немилосердя своє, примирившись із поляками і бажаючи повернути їм нашу вітчизну».

Цілковите ігнорування царем інтересів України, політика поглинання козацької держави, ставлення до гетьмана як до покірного і безмовного васала, – усе це не могло не спричинитися до того самого «розпачу німого», про який ідеться в романі «Берестечко»…

Фінальна містерія у Ліни Костенко завершується дивом: «зелений кінь» – втілення самої Долі! – приносить Богданові порятунок. Вершницю, жінку – Ганну Золотаренко, яка являється гетьманові як надія, винагорода за його терзання і як благословення. «О, жінко, ти життя»… Ці «античні» слова звучать наприкінці роману як величальна вічній силі роду, вітальній стихії жіночності. Повільно й важко «виринає» Хмельницький зі своєї депресії, щоб знову зібрати військо і знову стати на чолі України, яка прагне волі.

На межі ХІІ-ХІІІ століть безіменний автор «Слова о полку Ігоревім» свою поему про поразку завершував тріумфом князя Ігоря, який повертається з половецького полону до Києва.

Не залишав наодинці з безнадією своїх читачів і Тарас Шевченко. Обпікаючи душі земляків інвективами й докорами, апелюючи до почуття національного сорому, честі, елементарної людської гідності, він не раз завершував плачі та «єреміїади» викликанням волі, візією воскресіння, чудом подоланої поразки…

Роман «Берестечко» (як і роман «Маруся Чурай», що завершується «світлим воскресінням» героїні й Полтави) написано в тій же традиції «зміцнення сердець»: герой проходить через очищення трагедією, поразку – подолано, і хоч тріумфу в Ліни Костенко немає, проте є світло надії, без якого життя взагалі не мало б жодного сенсу. Це – світло катарсису, що має відроджувальну силу.