Патріарх української прози і духовний батько «шістдесятників», Анатолій Дімаров – улюбленець газетярів. Він приправляє свої інтерв’ю спеціями гумору і уникає захмарного пафосу, навіть оповідаючи драматичні події, свідком яких був. Але то не від легковажності. Навряд чи хто звинуватив би у легковажності автора, який 40 років тому наважився підступитись до теми голодомору і примусової колективізації. В останні роки він створив кілька пронизливих, трагічних за звучанням оповідань, зокрема, «Самосуд», що увійшов до щойно виданої «Українським письменником» книги Дімарова «Божа кара». Збірка ця містить дуже різні за настроєм твори, але всіх їх об’єднує оповідальна інтонація, відсутність нав’язливих дидактичних оцінок і виваженість кожної фрази. А відтак – лаконічність.
— Як сталося, що від великих романів Ви перейшли до малих форм – оповідань, есе?
― 87 років – ото й причина. Раніше я писав легковажно, а з часом зрозумів, що працювати над словом треба так, щоб кожна фраза була накачана, як у Кличка м’язи. І вже що далі, то стисліше намагався писати, щоб у моєму письмі не було жодного зайвого слова. І навіть не те, що слова, а щоб зайвої коми не було! Справді, протягом десятиліть у мене було кілька творчих зламів, коли від одного стилю я переходив до іншого. Це відбувалося не навмисне; сам матеріал мені підказував, який стиль, який темп оповіді обрати. Матеріал диктував спосіб, яким лише й можна було його подати. Наприклад, коли писав романи «Ідол», «Його сім’я», «І будуть люди» – то оповідав події розлого, не поспішаючи, відстежував переплетіння сюжетів. А ще треба зауважити, що я на тих романах писати лише вчився. Людина, коли вона ще молода, часто дивується. І вже від того, що її легко здивувати, молода людина буває така щаслива. А коли людина вже в моєму віці, стає складно відшукати якесь диво. Досвід заважає, і до того ж, як кажуть, уже все перепробував… Тому я захопився короткими формами. Ніби пунктиром став писати.
— Ваша книжка «Божа кара» містить твори, що є взірцем такого пунктирного способу писання?
― «Божа кара» – дещо химерна книжка. Дуже гарно видана. В ній об’єднані твори, написані нещодавно. Всі есе, які до неї увійшли, були створені в Мохначі, де ми жили певний час. Це хутір на межі Черкаської і Полтавської областей. Дістатись туди дуже складно, і тому люди жартують: якщо хочеш позбутися тещі – відправ її в Мохнач. Про це наше життя в Мохначі є цілий розділ у книжці «Неспокійна моя доля», яку написала Євдокія (дружина письменника. – О.М.). Наприклад, є там оповідання про Джоя, про собаку нашого. За цим оповіданням стояли реальні факти. Дружина їх по-своєму спробувала описати, в деталях. А мене матеріал спонукав до лаконічності, стриманості. Коли менші речі пишеш, стиль стає більш стислим. Зараз я вже дописався до того, що виходять оповідки на півсторінки – отакі манюні. З такої замальовки викинеш слово – і пропадає вся річ. Тут усе стоїть на своєму місці. Не знаю, чи маю я рацію, що так почав писати, чи ні. Такі ж коротенькі есе друкую останнім часом і в «Літературній Україні».
— Але ж серйозну проблему в малому есе не окреслиш…
― Дружина моя сердиться, що я часто несерйозні речі пишу. А ще вона сердиться, бо якісь смішні чи характерні риси, які в неї є, я докладненько у книгах описав. Отак-то бути дружиною письменника! А як про це не написати? От збираємося ми разом у Вінницю, там у мене читачі. Їхали до батька нашої знайомої, директора школи, про нього писали, що в нього навіть хата книжками пахне. А дружина моя, як уже кудись їде, то збирається надзвичайно серйозно. Ніби в ненаселені краї – бере з собою і влітку теплі речі. Завжди продуктами запасається, консерви пакує, і тут мене перепитує, – а чи брати варені яєчка? А я ж кажу – перепитай, може, в них там все то є? Подзвонила вона туди, й запитує телефоном: Катю, а у вашого батька яйця є? Чую лише – слухавка пиии-пиии… Так що й сама розсміялася! Відразу й каже: не здумай про це написати. Але хіба я можу втриматися?
Або як приховати той випадок, коли вона мене примусила в кіно пертися з прасувальною дошкою! Ми тоді жили у Львові, а це ж були часи страшенного дефіциту. І от по дорозі в кіно ми зайшли в магазин, а там стоїть прасувальна дошка – грабова, велика, як труна! Кажу – давай на зворотньому шляху її купимо, а вона – ні, зараз, та й усе! Боїться, що ці дошки люди розкуплять. Може, і розкупили б. Купуємо ту прокляту дошку, йдемо в чергу за квитками, а нам кажуть – дядьо, ти що, труну приніс? Як я намучився! І в кіно нас із тією дошкою все одно не пустили. Ну, як про таке не написати? Адже мені настільки набрид суцільний стогін у наших газетах, що я собі думаю – нехай там хоч хтось посміхнеться, дещо з мого прочитавши!
— Вам не до смаку надмірний пафос наших газет і нашої критики?
― Критикувати є за що, бо дуже багато письменників пишуть мляво, неуважно: де іменник, де прикметник – їм абсолютно байдуже. А для мене – ні! Іноді доводиться по десять разів переставляти слова у реченні. Мучусь, доки не розставлю все саме так, як треба. Щоб працювала магія слова, щоб було передано певний неповторний настрій, щоб легко читалося. Згадайте, як писав Григір Тютюнник – він малював словом. Треба ж так мовою володіти! Подобається мені, як пише Марічка Матіос. А от Юрій Андрухович – безперечно, талановитий хлопець, але він дивиться на Україну ніби десь збоку.
— Вважаєте, письменник зобов’язаний мати чітко виписану громадянську позицію?
― Знаєте, я ніколи не брав собі в голову, що треба виписати якусь там громадянську позицію. Це в зародку убиває художню творчість – коли наперед уже знаєш, що треба. Я писав про життя. І все. А присвоєння письменнику звання Героя України вважаю за справжній ідіотизм. Не можна! Це ідіотизм найвищої проби. Письменник повинен бути в опозиції до влади, завжди. Навіть до найкращої влади він повинен бути в опозиції.
— Чи є щось, чого Ви уникаєте в письмі?
― Коли пишеться твір, треба вірити його майбутньому читачеві. Тобто треба залишити читачеві простір для його фантазії. Всі бачили старий фільм «Тихий Дон» із Нонною Мордюковою у головній ролі. Прекрасна стрічка! Але в мене від читання книги була яскравіша картинка, ніж ту, яку я побачив на екрані. Так має бути з кожним читачем. І тому я свідомо уникаю деяких речей. Наприклад, є книги із таким визначенням героїв: «він добрий» чи «він злий». Але ж, коли ви зустрічаєтеся з кимсь уперше, хіба ви знаєте, чи він добрий, чи злий? Ніхто вам не підказує, доводиться самим доходити висновків, роздивляючись. Або треба дивитися на вчинки людини, бо завдяки своїм вчинкам вона розкривається, показує себе такою, якою є. Я давно відмовився описувати зовнішність героя. Спробуйте знайти такий опис в моїх книгах – не знайдете! З цього, до речі, дивувався Віктор Міняйло (а він же чудовий письменник), – як це я примудряюсь, не вдаючись до опису зовнішності, зробити так, що герої постають, ніби їх бачиш.
— Від чого, на Вашу думку, залежить доля твору, його популярність?
― Доля твору залежить, по суті, від першої фрази. Читач прийшов у магазин, розгортає книжку, дивиться, і виходячи з того, як починається твір, вирішує, купувати книжку чи ні. Він не буде читати 20 чи 30 сторінок, він одну перегляне. Або навіть перший абзац. Знання ваги цього першого речення важливе. Візьміть класиків української чи світової літератури – як вони вміли починати! Завжди – з динамічної фрази, що зацікавлює й усе освітлює. Над початком роману «І будуть люди» (а це, як кажуть, програмний твір), над першою фразою я мучився приблизно з рік. Не менше року. Скільки варіантів відкинув, доки не зупинився на отакій фразі: «Хто б міг подумати, що Тетяна Світлична отак вийде заміж?». Ключ до замочка знайдено – і відкрито, й полилося. І тоді вже, як правильно почнеш, дуже легко писати.
— Чи користуєтеся комп’ютером, коли пишете?
― Я прекрасно друкую на друкарській машинці, але пишу тільки так – перо (чи ручка), папір і я. Навіть машинка мені заважає. Я двадцять років працював у газеті, журналістом, а там твоє – лише те, що рукою напишеш; вже потім, як воно надруковане, його й не читаєш. Газета – це ж страшна молотарка! А взагалі-то й проза – каторжна робота. Але коли вона тебе захоплює, це як наркотик. Потім приходить спустошення, і не знаєш, де себе подіти. Дружина не дасть збрехати – вже о четвертій ранку я піднімаюся, роблю зарядку і сідаю за стіл. Пишеться і працюється прекрасно, поки знаєш, що усі в домі сплять. Тиша, ніхто не заважає. Доводилось писати і вдень, але переважно я люблю працювати зранку. Сам же передруковую, потім правлю надруковане, передруковую знов. Це завжди так було: як сів писати, уже не перервати. І без вихідних. З поезією було б інакше: сів, написав-начирикав, та й гуляй собі! А проза – дуже відповідальна річ. Було, з початком однієї повісті мучився, а той початок узяв і наснився мені. Я вважаю, що письменник має бути свідомим того, що він пише, але якщо в нього не задіяна підсвідомість, то це ремісник, а не письменник. Найвдаліші образи – ті, які несподівано до тебе приходять. Пишеш, а воно раптом зблискує. Наче увійшла в кімнату людина, якої ти ніколи не бачив, або то Бог тобі нашептав. Недарма кажуть учені, що наш мозок використовується лише на десять відсотків: у тих дев’яноста, мабуть, сидить хтось, хто тобі й нашіптує оці нові образи чи ключові епізоди. Як на столі лежить чистий аркуш, боїшся до нього підійти – щось тебе стримує. Іноді так по півроку ходиш-крутишся. Для мене найстрашніше – це сісти й почати писати. І починаючи, я ніколи не знав, чим та оповідь закінчиться. Куди воно мене заведе? Жодних планів ніколи не склав. І найнесподіваніші образи виходять найбільш вдалими, як ото в романі «І будуть люди».
— Але ж цей роман зіграв фатальну роль у Вашій письменницькій кар’єрі за часів СРСР?
― На п’ять років я був заборонений як письменник! Мене викреслили з усіх планів, мені не давали навіть заробити через закриті рецензії (ми ж тоді рецензії писали, з чого, певною мірою, й жили). Не давали! Але я благословляю Маланчука, секретаря з ідеології, який сказав: «Хай Дімаров походить у чорному тілі». Бо завдяки тим заборонам я вирушив у гори, зв’язався з геологією. Почалося це в 60-х роках. Не можна ж весь час сидіти, писати романи – той рибалку любить, той ще якесь хобі має. А я захопився мандрами, і вони мені так прикрасили життя – неймовірно! Гори мене «всмоктали». До речі, серед геологів усього Радянського Союзу десь 80 відсотків складали українці. А був випадок, коли в геологічному селищі під Душанбе (нас тоді чоловік двадцять зібралося) начальник експедиції сказав: «Українці – встати!», — і всі до одного звелися.
— Що Вас зачепило у тих мандрах?
― Геологи різними бувають: той нафту шукає, той дорогоцінне каміння. Причому в кожного – дуже вузька спеціалізація: шукаючи нафту, пройде по золоту, і не помітить. Він — як той мисливський собака, натренований на певну дичину. Я от, наприклад, захопився камінням. Це хвороба невиліковна. Спершу людину охоплює так звана «кам’яна гарячка». Це триває років зо два-три, коли здається, наче з’їхав з глузду. А потім ця «гарячка» переходить у хронічну форму, і лишається на все життя. Був у мене в Москві такий приятель, який вирощував кристали – які завгодно, всі, але крім агату. Бо нема двох подібних агатів, у кожного свій характер. Через це я в агати просто закоханий (а також і в сердоліки, аметисти, опали). Роблю з них картини. Нічого не малюю й не вигадую – просто розрізаю камінь, а там уже Бог намалював. Я не втручаюсь у його роботу, абсолютно. Буває, треба більше сотні каменів розрізати, коли раптом – як зблиск! Бачиш – пейзаж, зимовий чи літній, або тварину якусь.
— Ви відчуваєте цю «кам’яну гарячку» й нині?
― Я й тепер подорожую Україною. Україна дуже багата на каміння, тільки не надто розвідана. А от дружина зі мною ходити не хоче, хіба до Криму. Там я провів, напевно, років з десять. Відвідував наш письменницький будинок, але вчащав на Кара-Даг, заради каміння. До речі, Кара-Даг – підступна, хоч і невисока гора (я ж був і на семитисячниках). На цьому старому вулкані стільки убивалося людей! А я його облазив весь, коли жодної людини там не було, лише прикордонники. І удавчики, до півтора метрів довжиною. Вони дуже агресивні, нападали на мене не раз, і покусати могли дуже сильно, бо зуби в них такі, що як вчепиться, то не може відпустити, замикає.
Але не отруйні.
Мені й досі сняться ті подорожі. Були неймовірно смішні пригоди, були і страшні пригоди. Як я з ведмедем, удвічі вищим від вас, зіткнувся! Ми стояли біля річки Бартан, що на Тянь-Шані. Це на шаленій висоті, річка реве! Вранці, доки хлопці спали, я пішов збирати ожину. Річка там робила вигин, і я підійшов якраз до нього, — аж раптом почув якійсь шерех, ніби по той бік вигону хтось теж ожину збирав. Думаю, це мене Рашид випередив, – стерво, мене не збудив, а побіг першим. Я вирішив його налякати: вискочив і – «Гав!» щосили. А тут бачу, що гавкнув уже на ведмедя. Він так ревонув! Мене, як не дивно, врятувало саме те, що я гавкнув на нього – він розвернувся і дьора! Злякався! Знаєте, кажуть, є ведмежа хвороба: коли ведмідь лякається, на нього понос нападає. І на мене ця хвороба напала з переляку. Де мене чорти не носили!
— Напевно, подібні враження стали сюжетами Ваших оповідей?
― Є дві книги, якими я особливо пишаюсь. По-перше, міністерство геології Росії видало книжку, яку складали статті найвидатніших геологів, вчених, і серед них – будь ласка – моя стаття «Советские геологи в горах Памира и Тянь-Шаня». А ще вийшла в Росії книжка «Памир – пристанище избранных», і знов я серед авторів, і відкривається вона моїм нарисом про Анатолія Скригителя, видатного українця з Київщини. Це документалістика. Скригитель був альпіністом, і під час сходження на вершину він обморозив ноги. Йому відрізали обидві ступні. Але, по суті, так само, як Маресьєв, він не скорився. Не покинув гори, став геологом. Найвищі вершини Паміру він підкорив, коли в нього не було стоп. Мене колись охоче перекладали російською, але останнім часом усе складніше знайти вправного перекладача. Та й видати книжку складно. Написати в десять разів легше, ніж видати.
— Ви завжди спираєтесь на життєві факти, коли пишете?
― Ні. Зараз я пишу доноси. Кого я ненавиджу – так оцих святош, які за священиками ходять. Ніхто з такою злістю не дивиться на світ, як оці так звані «Божі свічечки». Якось я був свідком однієї церковної процесії. Оці жіночки йшли з корогвами, а на їхньому шляху стояв чоловічок напідпитку. Він до них питається: «Куди ж ви, такі молоді-красиві, йдете?» Ох, як вони на нього напали, немов ті оси! Хіба так має поводити себе людина, яка у Бога вірує? Щойно написав оповідання про таку от «Божу свічечку», причому взяв та й присвятив його Ганні Герман. Отже, жила-була Божа свічечка, а як померла, забрав її Бог та в раю поселив. Живе вона в раю, а їй там страх як нудно. Ходила-бродила, розваги якоїсь шукала, коли раптом бачить – якась дірка. Заглядає в ту дірку, а там пекло: чорт хмизу підкидає під котел, де грішники киплять. «Божа свічечка» дивилась-дивилась, і стала чорта лаяти: «Що ж ти, таке ледащо, мало хмизу даєш?». Почала чорта повчати. І з тих пір щодня бігає до тієї дірки, вже і з чортом потоваришувала, радить, кого як смажити… Якось цікавіше їй стало жити в раю! У моїх книгах переважають бувальщини, а тут раптом отаке…
Розмовляла Ольга Михайлова
