Провідний український драматург — про те, що коїться в сучасній українській драматургії.
Неда Неждана в українській драматургії — постать невипадкова. Хоча до свого теперішнього статусу — одного із найзапитуваніших сучасних драматургів — йшла нелегко. Закінчила Київський лінгвістичний університет і Києво-Могилянську академію. Опанувала французьку мову на рівні, достатньому для перекладу п’єс. А фахом культуролога заробляла на хліб у таких поважних часописах, як «Кіно-театр» та «Дзеркало тижня».
Узагалі-то, без Неди Нежданої важко уявити собі будь-які процеси, пов’язані з молодою українською драматургією. Адже вона не тільки лауреат різних конкурсів, але й укладач антологій, рецензент, співпрацівник Центру експериментальної сучасної драматургії, дослідник-науковець. Одне слово, людина, яка на українську драматургію дивиться під різними кутами зору. Саме тому ми й обрали 38-річну киянку для відвертої розмови.
— Пані Недо, почнемо з головного: тож є сучасна українська драматургія чи нема?
— Для мене це абсурдне питання. Я що — представник привидів? (Сміється). Коли кажуть «немає драматургії» — це нагадує гоголівську Коробочку, для якої і Парижа немає… Тобто, це просто невігластво. У нас написано сотні п’єс, десятки з них — втілені на сцені. Є з десяток авторів, які видаються і ставляться в театрах. А відносно «відсутності» — то це класичне «немає пророків у своїй Вітчизні». Хіба що після смерті, та й те зрідка.
Наведу два приклади. Коли була в Кракові на прем’єрі своєї п’єси «Той, що відчиняє двері», почала розпитувати про сучасну польську драматургію і почула у відповідь знайомі слова: «Немає в Польщі хорошої сучасної драми, а от у вас в Україні є цікаві автори: Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Неда Неждана…»
Другий приклад про нову хвилю в сучасній російській драматургії. Коли була на фестивалі молодої драми в Любімовці (Москва), мене запитали про кількість постановок. Тоді, кілька років тому, мала 15 (нині — більше 50-и). На мене подивилися з подивом: так багато? Стільки хіба що Михаїл Угаров має (один із лідерів нової хвилі драматургії, засновник відомого театру «Док» — до речі, у маленькому підвальчику).
Мені здається, проблема не у відсутності драматургії, а в українському комплексі меншовартості. І ще у нас побутує наївна думка, ніби питання сучасної драматургії — це проблема самих драматургів. Насправді, якість і кількість сучасної драматургії — це свідчення наскільки цікавий, оригінальний і сучасний наш театр (і наше кіно). Бо театр і кіно — найбільш дієвий і наочний образ моделей нашого життя. Поки що він або ніякий, або негативний — дешеві повії, торгаші з салом, бездарний політичний «серіал». І поки у нас так будуть ставитись до драматургії, так воно й буде. Натомість Америка завоювала світ не ракетами, а саме завдяки кіно — своїми образами світу, цінностями, героями.
— Ви очолюєте Конфедерацію українських драматургів. Цікаво — скільки маємо нині драматургів?
— Поясню, мабуть, спершу, що таке Конфедерація драматургів. Кілька років тому Спілка театральних діячів вирішила вступити до Міжнародного інституту театру і реформуватися відповідно до світових стандартів — як об’єднання асоціацій за професіями: режисерів, сценографів, критиків тощо. Оскільки спілки драматургів (чи літераторів) уже були: НСПУ, АУП, Гільдія драматургів, асоціацію драматургів Національної спілки театральних діячів України назвали як об’єднання: конфедерацією. Мене обрали головою.
Я з кількома колегами-драматургами (Олег Миколайчук, Ярослав Верещак, Сергій Щученко, Олександр Вітер) намагалися щось змінити: писали програми розвитку драматургії, подавали пропозиції в Міністерство, до закону про театр. В законі — жодної суттєвої реформи в театрі, про драматургію — взагалі нуль. В Міністерстві — все йде по колу, або згори донизу.
Та все-таки щось вдалося зробити. Наприклад, ми домоглися змін в Агентстві авторських прав, побільшало видань п’єс, з’явились конкурси (радіоп’єс на радіоканалі «Культура», п’єс у журналах «Дніпро», «Нове мистецтво») та номінації — в «Коронації слова», «Гранослові». Відкрилась спеціалізація драматургів-сценаристів в ДАКККіМ та в Інституті екранних мистецтв. З’явився драматургічний відділ в Центрі Курбаса, який здійснює низку драматургічних проектів.
Але Конфедерація — це громадська організація, ділити там нічого. Це в Англії свого часу драматурги оголосили страйк і відстояли свої права. А в нас автори часто займають позицію «пасажирів»: чекають, що хтось має пропіарити, влаштувати постановки, забезпечити гонорар. А коли «хтося» немає?
Підрахунками кількості драматургів не займалася. Наприклад, на «Коронацію слова» присилають сотні п’єс. Але якщо брати французький аналог слова: буквально «автор театру» — то драматургів виявиться значно менше.
Мені здається, писати «п’єси для читання» — абсурдне заняття, адже у нас люди зазвичай не читають п’єс. До того ж, бачити, як твої химери оживають і живуть власним життям, — це і є принада драматургії. Інакше навіщо писати драму? Тож для мене драматург — це той, хто зумів написати тексти, які провокують інших людей грати в його ігри, втілювати їх на сцені, які резонують зі своїм часом, змушують плакати, сміятись, думати, змінюватись…
— Якщо порівняти ситуацію української драматургії з іншими країнами, то як ми виглядаємо?
— В Україні не менше талановитих авторів, ніж в інших країнах. Але у нас дуже мало фахових драматургів — тих, які активно ставляться (і не тому, що вони є спонсорами власних вистав), які можуть писати на замовлення, які вмотивовані бути насамперед драматургами.
Як ти ставишся до справи, так і вона до тебе. Для мене це — основний фах, а для багатьох — хобі. А фаховість приходить із досвідом. Неможливо навчитися писати для театру без театру — це як учитись керувати машиною на тренажері. Є такі речі, які можна збагнути, відчути навіть не на прем’єрі, а лише на репетиціях своєї п’єси. Тому в нас чимало п’єс, цікавих за ідеями, образами, але мало досконалих з погляду композиційної цілісності, дієвості, розвитку образів тощо.
Загалом, наскільки я знаю сучасну драматургію інших країн, сьогодні є багато різних напрямків, але якихось універсальних тенденцій практично немає. І мені імпонує така множинність. Разом з тим, є деякі національні особливості. І наша драма має своє виразне обличчя, не схоже на сусідів.
Наприклад, у Росії та Білорусі багато так званої «чорнушної» і документальної (драма «док»). У нас дуже швидко об’їлись чорнухою, ще в середині 90-х. Вона не прижилася. Документальна сучасна — також. Натомість вона потужно проявилася у варіанті історично-біографічної драми із радикальною інтерпретацією центральних постатей. Одні руйнують пам’ятники, інші реабілітують «злочинців» минулих років. Не захоплюється сучасна українська драма реалістичністю. Вона більш містична, фентезійна, іноді пост-абсурдна. Одне слово, різна.
Інше питання — підтримка сучасної драматургії. Драматург, на відміну від інших театральних професій, конкурує не лише з вітчизняними колегами по цеху, а з авторами всіх часів і народів — Шекспіром, Мольєром, Чеховим. Зрозуміло, що це — нерівна конкуренція, і він потребує підтримки. Це як із рослинами — можна поливати, додавати добрива, а можна влаштовувати експерименти на виживання.
Драматургія —дуже вишукана елітарна рослина, що потребує дбайливого догляду. Так-от, є країни, де цей догляд існує — різноманітні програми, фонди, конкурси, освіта тощо. Наприклад, у Франції — фонд Бомарше (від часів Бомарше!). Все дуже просто: три види грантів — за самі тексти, на їхні постановки і на переклади іноземними мовами.
У Німеччині пішли ще далі — вони фінансують переклади, видання і театральні «читання» сучасних німецьких п’єс по всьому світу. У нас же це схоже на пробивання паростків крізь пісок і каміння. З державної системи підтримки (друк і розсилка п’єс, конкурси, фестивалі, гранти на постановки тощо), яка була зруйнована, лишились лише «закупки» вперше поставлених у театрах п’єс. Це лише констатація, а не вплив на процес.
Та цього року погрожують ліквідувати і це — «забити останній цвях» у труну державної опіки! На жаль, і драматургія, і театр у цілому таки дійсно залежать від державної політики. Не буду голослівною: невдовзі після смерті Шекспіра театр був заборонений майже на два десятиліття. Після відміни заборони геній драматургії був забутий на багато років, а сам англійський театр став вторинним і малоцікавим.
А для порівняння ситуації «репертуарності», — наведу цифри. У Великобританії в репертуарах — близько 30% сучасних англійських п’єс і більше 50% — вітчизняна драма. У США — понад 80% сучасної американської драматургії. В Україні наприкінці 70-х відповідно було близько 30%, наприкінці 80-х — 15% , а на межі 2000-х — 3% (!). Нині ситуація трохи покращилася, але до нормальної ще далеко.
— Що думаєте про українську драматургічну класику?
— Можу сказати про власні пріоритети. Мені подобається твердження, що культура рухається як маятник: то раціональне начало, то ірраціональне. Я прихильник другого начала: це середньовіччя, бароко, модернізм. Свого часу з цікавістю студіювала шкільну драму, грала у Вертепі і створила свою версію Великодньої драми на основі барокових текстів.
Та все ж таки класика для мене — це насамперед, період модернізму: Леся Українка, Микола Куліш, Іван Кочерга, Володимир Винниченко. А ще я відношу до української класики Миколу Гоголя і Михайла Булгакова.
Для мене це не просто класики, а люди, з якими я хочу спілкуватись по-творчому. Про Лесю Українку написала п’єсу «І все-таки я тебе зраджу». Для мене вона стала щасливою, бо першою була поставлена в театрі. За мотивами «Тараса Бульби» Миколи Гоголя написала рок-оперу «Повернення в ніколи» (поставлена в Муніципальному театрі «Київ»).
Особливо люблю Михайла Булгакова. І не розумію, чому людину, яка виросла в п’яти хвилинах ходи від дому, де зростала я, треба вважати іноземним драматургом? Росіяни іноді називають своїми митцями навіть тих, хто бував у них проїздом. А ми своїх геніїв запросто віддаємо. А те, що він буцімто не любив Україну, так я його в чомусь розумію. Я теж багато чого не люблю в Україні. Саме тому, що мені це болить.
— Що вас тішить у сучасній українській драматургії, а що — ні?
— Я такий собі «воротар-мотала». І драматург, і пишу про драматургію рецензії, статті й наукові роботи. Іноді потрапляю в журі конкурсів, фестивалів. Займаюсь різними проектами — виданням антологій, бібліотеки на сайтах, читання. Викладаю драматургічну майстерність. Тож читаю багато п’єс.
Тішить, що сучасна українська драматургія має власне обличчя. Серед тенденцій — велика розмаїтість у жанрах, стилях, темах. Сама намагаюсь писати зовсім по-різному, ніби щоразу для іншого театру. Тож свобода пошуків мене тішить.
Не тішить те, що мало професіоналізму. Нерідко буває: цікава ідея, але все схематично, вторинно. І ще мені бракує нормального драматургічного процесу, коли б ти міг відчувати власний рух — виріс, відстав, що змінилося? У нас все безсистемно і спорадично — від події до події.
— Що потрібно, аби українські театри зацікавилися українськими п’єсами?
— У мене сьогодні такої проблеми немає. Окрім двох ранніх робіт, які вже нікому не показую, всі мої драматичні твори поставлені. Деякі неодноразово. До того ж, жодну постановку я не фінансувала — інтерес театрів був «чистим». Спочатку я намагалась знаходити спонсорів, але нічого не вдавалось. Потім зрозуміла — і слава Богу! Бо це як любов і проституція. Мені імпонує кохання — воно живе за вищими законами.
Я навіть спробувала себе як режисер у театрі-студії «МІСТ», де є одним із співзасновників разом із Юлією Гасиліною і Олександром Мірошниченком. Власне, це шлях багатьох драматургів. Тепер я більше розумію театр ізсередини, і ще я звільнилась від страху «непоставленості». Тепер я можу поставити сама.
Зараз ставлю «Самогубство…». Мені здавалося, що цю п’єсу я написала для себе, тому маю її «розкодувати» для інших втілень. Але це зовсім не означає заспокоєння: драматургія — це вічний бій, це експансивна професія, це постійне завоювання «нових територій».
Я не маю єдиного рецепту, адже кожна постановка — це окрема історія, щоразу інша. Багато всього має зійтись. Єдиний рецепт, який я знаю, — це готовність до співпраці з обох сторін. А це рідко буває. Мені, наприклад, легше писати, коли я знаю «для кого» я пишу. Навіть якщо це не завжди реалізовується, як задумувалось, а виходить якось інакше.
Та загалом п’єси і театр — дуже складна тема. Я пишу про це наукову роботу. Зазвичай, у нас драматурги нарікають на театри, а театри — на драматургів. І там, і там — свої аргументи.
Може, класика і сучасність — це як два крила: обидва необхідні для польоту. Але немає інституту посередництва — ані державного, ані комерційного. По-моєму, у нас хвора сама театральна система, яка не сприяє розвитку модерної п’єси і взагалі чогось нового. Тієї ж молодої режисури.
А має бути потужний попит на сучасну драму, без цього неможливий нормальний розвиток театру. Я думаю, що у публіки попит є. Вона скучила за живим театром, який говорить про наші проблеми. Але нерідко керівники театрів, особливо коли це нетворчі люди, цей процес гальмують, боячись ризику невідомого.
Мені знайома ця наївність театралів: деякі думають, що шекспіри народжуються готовими, із клеймом на лобі. Так не буває. От Лесь Курбас це розумів — і тому ми маємо Миколу Куліша.
А від сучасної законсервованості постає неможливість для багатьох талановитих людей набути фаховості. Мені з цим пощастило: я навчалася в Центрі експериментальної сучасної драматургії А.Дяченка, де зробила перші практичні кроки. Потім вчилася на репетиціях і виставах. Але є здібні автори, які написали більше десятка п’єс, так і не збагнувши основ сценічності. Гірше, коли вони і не хочуть цього зрозуміти, не хочуть вчитися, звинувачуючи театри. З іншого боку, я теж стикалась із агресивними графоманами, і тому розумію упередженість театрів.
Але… Я розумію конкурс на рівні фаховості, але не розумію на рівні: хто скільки коштів дасть на постановку. Театри самі знищують критерії фаховості, а потім жаліються на брак професійних п’єс.
Є ще одна проблема. Деякі кажуть: ми хочемо ставити сучасну драму, але ж її немає… Коли починаєш розбиратися, виявляється, що немає тієї драми 70— 80-х років, яка асоціюється з їхньою молодістю. Так, її немає і не може бути. І слава Богу! Вона вже інша.
Чи навпаки: людина пише за законами вже неіснуючого театру минулого століття. А буває так, що приблизно розумієш, як можна написати п’єсу, щоб спокусити той чи інший театр, але писати таку п’єсу нецікаво. Адже сьогодні драматург не має таких потужних фінансових важелів, щоб наступати «на горло власній пісні» і писати те, що не хочеш.
Але й «сценічних» авторів справді мало. Для цього треба розуміти процес репетицій. І ще вміти «ховати» смисли. Коли все в тексті, все однозначно — ставити це нецікаво. Хороша п’єса — та, де можна пройти багато різних шляхів — тоді й більше людей нею зацікавлюється. І ще є важливим людський фактор: комусь потрібно пройти цей шлях, закладений у п’єсі, як актору, як режисеру — щоб щось змінити в собі, вирішити якусь проблему.
Має бути якийсь збіг — і ти не знаєш, коли і з ким він станеться. І як це відіб’ється на твоїй долі. Тому я ніколи не намагаюсь «ґвалтувати» ситуацію: закидаю пропозиції в театри і намагаюсь про них забути. Там, де зерно має зійти, — воно зійде. Хай це буде сюрпризом, а моя справа — тільки сіяти. Як не зійшло — може, зійде пізніше. Якщо щось не врахувала — напишу ще.
— Які п’єси і сучасні українські автори вам найбільш до вподоби?
— Мені подобається теорія поколінь: кожні 20 років міняється покоління, цінності, пріоритети. Тому я з повагою ставлюся до лідерів старших поколінь — Ярослава Стельмаха, Анатолія Крима, Ярослава Верещака, Олександра Ірванця, Тетяни Іващенко та інших. Але імпонують мені більше п’єси мого покоління, переважно з присмаком фентезі. Наприклад, «Повернення» Сергія Щученка, «Сезон полювання на кохання» Валентина Тарасова, «Я знаю 5 імен хлопчиків» Олександри Погребінської, «Зніміть з небес офіціанта» Олега Миколайчука, «Станція, або Розклад бажань на завтра» Олександра Вітра…
— В одній зі своїх статей ви написали, що у нас набагато менше театрів, ніж в інших країнах…
— Для мене важливі всі театри — і великі, й малі, і студентські, й аматорські. Я знаю, яка це важка праця і поважаю її. Але мені не подобається та театральна система, яка в нас існує. Я не люблю, коли театр перетворюють на музей. А нинішня система цьому сприяє.
Менше театрів — це не те слово. Для порівняння: в Москві більше 260-и, у Парижі з околицями, може, і під 400 набереться, а в нас — сто з гаком на всю 46-мільйонну Україну…
Звісно, це ненормально. Якщо не сказати — соромно. Тут кількість — це своєрідний барометр ситуації. Це як велике місто, що дає багато можливостей реалізації, і маленьке провінційне, де ці можливості вкрай обмежені.
Загальна театральна система, яка в нас існує — це не європейська модель, а стара радянська, з якої просто вийнято державну ідеологію і зменшено, а то й взагалі ліквідовано фінансування постановок.
Якщо за кордоном є різні системи фінансування, то у нас лише державна або комунальна. Тому в нас фінансують лише зарплати. Але крім національних театрів, вони маленькі та, зазвичай, не залежать від прибутків театрів. Штати роздуті, а кошти людям видають маленькі.
Натомість за кордоном зазвичай фінансування йде на утримання приміщення та конкретні проекти.
Зазвичай, коли театром керують люди консервативні, директори йдуть по лінії найменшого спротиву — авторитет (частіше, іноземний), або каса — тобто, розважальність. Ще може бути суто фінансовий фактор постановки: грант або спонсор. Проблемна п’єса сучасного українського автора в це коло не входить. Але це інерція! Насправді публіка хоче сучасного, актуального, складного — я переконувалася в цьому неодноразово. Крім того, у нас відсутня конкурсність у керуванні театрами, на відміну від інших країн, де режисери пропонують свої програми і керівник обирається на певний термін. А це розслаблює і часто призводить до застою.
Тому вважаю, що основне поле нової драми — маленькі театри, молоді режисери. В усьому світі це так. Зараз наша система працює на їхнє знищення. Але ж це не може тривати до безкінечності! Це ненормально.
Щороку в Україні з’являються десятки дипломованих режисерів, випущених «в нікуди», бо немає системи існування малих театрів. У 80-х роках була, а зараз — ні.
Але я вірю в театральну революцію. Досвід молодіжних театральних фестивалів в Україні говорить, що 80% репертуару — сучасна драма. Я думаю, це суттєва прикмета, що обирає театр завтрашнього дня.
Олександр Гаврош народився 26 березня 1971 року в Ужгороді. Закінчив факультет журналістики Львівського Національного університету імені Франка. Працює в закарпатських та всеукраїнських ЗМІ. Член Асоціації українських письменників. Переможець «Коронації слова» 2007 року (ІІ місце) та лауреат 2008 року за п’єси «Ромео і Жасмин» і «В Парижі красне літо…». Автор поетичних збірок «Фалічні знаки» («Дніпро», 2004), «Тіло лучниці» («Піраміда», 2006), «Коньяк з дощем»(«Факт», 2009); публіцистичних книжок «Моя р-р-революція» («Карпатська вежа», 2005), «Закарпатське століття: ХХ інтерв’ю», («Мистецька лінія», 2006) «Владика Мілан: «Свобода – це можливість обирати добро» («Карпатська вежа», 2009); «Точка перетину» («Грані-Т», 2009); дитячих повістей «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу» («Видавництво Старого Лева», 2007), «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» («Видавництво Старого Лева», 2008). Остання стала лауреатом Всеукраїнського рейтингу «Книжка року-2008» як краще видання для школярів середнього та старшого віку. Упорядник гумористичних альманахів «Карпатський словоблуд» та «Карпатський блудослов». Упорядник публіцистичних дайджестів: «Украдена перемога: хроніка найбрутальніших виборів», «Мукачівська епопея», «Закарпаття: 15 справ УСБУ», «Михайло Заяць -- наша людина в кіно». Також твори друкувалися в часописах «Сучасність», «Київська Русь», «Ї», «Дніпро», антології «Біла книга кохання», альманахах «Джинсове покоління», «Корзо». Окремі твори перекладені білоруською, словацькою, польською, сербською мовами. Засновник і співголова журналістського клубу «НеТаємна вечеря». Автор багатьох творчих проектів. Лауреат журналістської премії імені Йосипа Терелі (2010 рік). Захоплення – література, історія, культура.
