Французька видавнича справа міцно стоїть на ногах. Книжковий ринок за останній економічно нестабільний рік впав у середньому лише на 0,5 %. З іншого боку, читачі, незалежно від економічних умов, стабільно готові заплатити за книжку близько 18 євро (хоча традиційно успішний різдвяний період листопад 2008 – січень 2009 впав на 4% через кризу).
Звідки така стабільність? Простежити закономірності та «родзинки» допоможе короткий огляд історії книговидання у Франції.
Перший друкарський верстат з’явився у Франції порівняно пізно – купу перешкод чинили синдикати писарів. Лише 1470 року у Франції надрукували першу книжку латиною. Спочатку друкарні існували лише в Парижі при Сорбонні та були не самостійними приватними підприємствами, а радше допоміжною структурою при університетському центрі, такою собі інфраструктурою.
За три роки з’являються перші приватні друкарні в Парижі та Ліоні. Почався повільний, але невпинний процес орієнтації книговидавців на споживача – в Ліоні книжки не підлягали цензурі Сорбонни, крім того, їх розцінювали як звичайний товар і вільно продавали на будь-якому міському ринку.
У 1477 р. надруковано першу книжку французькою мовою. З XV століття видавці друкують переважно масову літературу – лицарські романи, календарі, казки. З початку XVI століття виробництво книг було тісно пов’язане із продажем – зазвичай, власник друкарні був одночасно і власником книгарні. Найбільшим попитом у той час тішилися видання класичної літератури, навколоцерковних текстів і наукових трактатів.
Наприкінці XVIІ століття з’явилася Королівська друкарня – перша державна друкарня Франції, заснована за наказом кардинала Рішельє. Її «фішкою» було розкішне оформлення книжок, а візитівкою друкарні можна вважати 10-томне видання Біблії з надзвичайними ілюстраціями.
У переважно світські сфери французька книжка знову поринула у XVIІІ столітті. «Виною» цьому стали просвітники – автори енциклопедичних видань. Звісно, на першому місці тут – «Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел» Дідро. За 30 років видали 35 тисяч примірників «Енциклопедії» – немислимий як на той час наклад! До всього додайте, що перевидання ніколи не були просто копіями – над кожним наступним тиражем працювали, виправляли помилки, вносили потрібні доповнення, дописувати нові статті.
Один із ключових поворотів стався ще років через 100, на початку XIX століття, коли Фірмен Дідо винайшов стереотипи. Винахід зменшив собівартість продукції – і книжка стала ще доступнішою.
Відтак книжка стала затребуваною навіть у найбідніших прошарках населення. Подальша її еволюція відбуватиметься швидше – недаремно час у XIX столітті дуже прискорився. Література рухатиметься до споживача, а споживач – до літератури. Цьому сприяло насамперед запровадження загальної обов’язкової освіти, тобто збільшення грамотності, а також урбанізація.
Знаковим тут можна назвати досвід Луї Франсуа Ашета, який у 1826 році заснував видавництво «Hachette». Запросивши на роботу молодих і енергійних працівників, Ашет започаткував серію книжок для народної самоосвіти.
У сфери освіти поринув і П’єр Лярусс, фаховий учитель, який усі зароблені гроші вклав у видавництво «Великого універсального словника ХІХ століття» («Grand dictionnaire universel du XIXe siècle»). Чим усе завершилося – ви знаєте. Думаю, кожен чув, а може й тримав у руках ілюстровану енциклопедію-довідник «Larousse», що її в найкращих традиціях просвітників щороку перевидають, вносячи потрібні правки.
З’являються науково-популярні тексти. Першою такою книжкою була «Astronomie populaire» («Астрономія для всіх»), видана Ернестом Фламмаріон, засновником видавництва «Flammarion».
Але смаколиком французького книговидання зразка XIX століття було не це – власне, всі окреслені вище тенденції так чи інакше є відлунням попередніх етапів розвитку книгодруку.
Смаколиком була поява нового гравця, невідомої раніше рушійної сили – журналістики.
Тільки у 1836 році французька преса починає використовувати прибутки від реклами – першим тут став Еміль Жірарден і його «La Presse». Щоденні газети стають національними і вперше сягають накладів під 1 мільйон примірників.
У газетах з’являється новий «доважок» – роман-фельєтон. Читати таку книжку міг будь-хто незалежно від соціального стану – недаремно популярна газета з великим накладом коштувала приблизно 1 су. Відтак маємо реальне стирання межі між «салонним» романом і бульварним дешевим чтивом, тобто між «елітарною» та «низькою» літературою.
Тодішні наклади також чудово ілюструють цю тенденцію. В 30-х роках XIX століття 1-2 тисячі примірників вважали непоганим накладом. За 50 років порядок чисел змінився, м’яко кажучи, кардинально: під впливом гарячого обговорення у пресі «Нана» Еміля Золя розійшлася накладом близько 100 тисяч примірників. Хоча це радше виняток, ніж правило.
Фахівець медіалогії Режіс Дебре пов’язує ту добу зі створенням дотепер міцної триєдності друкарня-журналістика-політика. Нам залишається вслід за сучасним модним французьким інтелектуалом порадити перечитати «Втрачені ілюзії» та «Монографію про паризьку пресу» Бальзака. Фарби середини XIX століття виграватимуть дивовижно свіжими відтінками.
Перша половина ХХ століття тільки підкріпила цю тенденцію спільної гри та взаємного миття рук книжки і преси.
Ключова дата – 1911-й, рік появи журналу «Nouvelle Revue Française». Його творець – Андре Жід, головний редактор і власник – Гастон Галлімар.
Журнал ставив перед собою більш ніж амбітні цілі – видання найновіших текстів без обмежень за жанрами чи стилями, рівномірне представлення і найпрестижніших авторів Франції та закордону, і нових-молодих-перспективних. Крім того, «Nouvelle Revue Française» став полем жвавої критичної діяльності, літературознавчих студій. Така політика дозволяла публікувати новаторські тексти авангардних авторів, яким відмовили «серйозні» видавництва.
А 1919 року Гастон Галлімар віддалився від «Nouvelle Revue Française», заснувавши видавництво «Librairie Gallimard» (з 1961 називається «Editions Gallimard»). Назви промовляють самі за себе – сьогодні група видавництв «Gallimard» – флагмани французької видавничої справи.
Інша ключова дата – 1913 рік, перший справді знаковий успіх видавництва «Grasset». Його історія почалася, коли Бернар Грассе погодився видати коштом автора таку собі книжку «На Сванову сторону» такого собі Марселя Пруста. Перед тим Прусту відмовив у публікації Гастон Галлімар, послухавшись поради Андре Жіда – так почалося вічне суперництво видавництв «Gallimard » і «Grasset». І «Gallimard » таки взяв реванш: у 1919 р. Галлімар відбив у «Grasset» Пруста, видав його «У затінку дівчат-квіток» і отримав свій перший Prix Goncourt – найпрестижнішу літературну премію Франції.
З 1920-го у французькому книговиданні почалася справжня війна- гонитва за бестселерами та комерційним успіхом, настав час агресивних ринкових відносин, що ставили за мету завоювання нової публіки.
Жюльєн Грак називає французький роман міжвоєнного періоду «романом швидкого виробництва». Все – через зміну стилю роботи книговидавців.
Гастон Галлімар та Бернар Грассе втілювали нову філософію міжвоєнної видавничої справи у Франції.
Обидва активно застосовували рекламні технології у просуванні літературного продукту на ринок – слогани-«гачки», нові літературні премії (наприклад, Prix Balzac) та зйомку рекламних роликів про авторів, які демонстрували на початку сеансів у кінотеатрах.
Показовою тут буде історія роману «Диявол у тілі» молодого письменника Раймона Радіґе (цей роман, до речі, перекладено українською). Якими були інгредієнти успіху тодішньої книжки для масового читача? Епатажний, незвичний сюжет-історія, неординарна постать письменника-автора, вдала рекламна кампанія, схвальні рецензії, який-небудь скандал і цікаві інтерв’ю.
Одне слово, стратегія передбачала перетворення виходу нової книжки на інформаційний привід. Найкраще про неї сказав Бернар Грассе, згадавши Раймона Радіґе: «Не кажіть, що Радіґе – геній, кажіть, що йому 15 років!»
Як бачите, схема майже не змінилася.
Ключовими гравцями на сучасному видавничому ринку Франції є:
Editions Hachette,
Editions Gallimard,
Editions Grasset,
Editions Albin Michel,
Editions de Minuit,
Editions du Seuil.
Всі вони – родом із ХХ століття, пережили досвід війни (а хтось навіть колаборації чи звинувачення у колаборації) та відновлення після неї.
Особливостями сучасного видавничого ринку Франції є надзвичайна увага до ЗМІ – саме мас-медіа є найпотужнішою рушійною силою продажів книги. Звісно, таких незаперечних авторитетів, як Бернар Піво та його «Apostrophes», тепер нема, але бодай декілька рядків про новинки літератури має практично кожен журнал.
У пригоді стають щорічні літературні премії, вручення яких відбувається в листопаді, що дозволяє створити черговий інформаційний привід поговорити про літературу.
Інша особливість – максимум продажів зосереджується у секторі французької літератури, перекладна книжка займає порівняно малу частку. Причому, сфери поділені чітко і не перемішуються – видавництва займаються виданням або тільки перекладної, або тільки неперекладної літератури.
Крім того, в сферу продажу книг проникають правила супермаркету. Поволі зникають маленькі книгарні, на зміну їм приходять великі мережі книжкових супермаркетів – справді величезних магазинів на декілька поверхів. На часі — такі нелітературні й прагматичні речі, як елементарно вдале розміщення книжки на полиці.
Плюс не варто забувати про мережу Інтернет. Сучасна французька література та всесвітня павутина мають декілька точок перетину. По-перше, інтернет-книгарні – без коментарів. По-друге – можливість завантажити ліцензійний текст для читання з електронної книжки (хоча загалом, французька паперова книжка може спати спокійно – 83% вірних бібліофілів не завантажували і не збираються завантажувати дешевші електронні книги). По-третє, це можливість почитати «пробник» нових текстів популярних письменників у них на сайтах. По-четверте, це можливість десь краєм ока читнути «піратську» копію якої-небудь потрібної книжки.
Крім того, при міністерстві культури у Франції діє Національний центр книги (Centre National du Livre). Діяльність центру зосереджена на створенні так званого «ланцюга книги» (автор – видавці – книгопродавці – бібліотеки).
В арсеналі можливої діяльності: допомога авторам (стипендії, гранти), підтримка видання та перевидання ключових для французької культури книжок шляхом дотацій і придбання прав на переклад, часткове погашення витрат у ході підготовки книги, сприяння якісному перекладу з іноземної на французьку, організація та проведення літературних акцій, підтримка бібліотек, сприяння поширенню французької книжки в світі.
Щороку кількість перекладацьких проектів, підтриманих Центром, нараховує близько 200 (дослідження, художня класика, суспільні та природничі науки, сучасна література, театр, мистецтво тощо). Завдяки діяльності Центру щороку працевлаштовують перекладачів, авторів, літературних агентів.
На сайті Centre National du Livre (http://www.centrenationaldulivre.fr/) опубліковано звіти про діяльність Центру за попередні роки, а також брошури-довідники, де описано всі можливі варіанти співпраці CNL з письменниками, видавцями, бібліотеками (для кожного – своє «меню»). Структура прозора – відтак не страшно за долю 35 мільйонів євро – саме стільки склав бюджет CNL на 2008–2009 рік.
У французької книжки справді непоганий фундамент під ногами – він є таким хоча б через можливість відстежити тяглість, традиції тощо. Недаремно IPSOS регулярно дає свіжу статистику продажів (за автором і за видавництвом), недаремно на сайтах видавництв є розділ «наша історія», де вони хизуються кількістю нагород, отриманих за довгу історію своєї роботи, недаремно Національний центр книги публічно звітує про проведену діяльність…
Прозорість, нюх на цікавих молодих авторів і робота фахівців на своїх місцях – цьому справді можна повчитися.
Народилася, росте, вчиться і працює в Києві. Викладач кафедри теорії та історії світової літератури Київського національного лінгвістичного університету. Магістр цього ж університету (факультет французької мови), тема магістерської роботи: «Інтермедіальний дискурс в романі Ірен Неміровскі «Собаки та Вовки»», науковий керівник В.І.Фесенко. Стипендіат програми Phileas Accueil 2008-2009 н.р. Майбутній аспірант. Автор французького перекладу проекту «Богдан-Ігор Антонич: Назавжди» (гурт «Тельнюк: Сестри»). Коло інтересів: сучасна література, інтермедіальність, література і живопис, театралізація, література і кінематограф, театр абсурду, métissage, autofiction, géocritique. Маленька слабкість: каталонська кухня.
