Пізнати себе

У житті кожного чоловіка раніш чи пізніше настає той момент, коли вже досягнуто певного матеріального рівня, здобуто становище у суспільстві і весь досвід пройденого життєвого шляху вкладається десь у глибині душі, викристалізовуючи певну систему, мікросвіт, якому стає врешті тісно там, усередині. Тоді чоловік потребує поділитися ним із кимось. Найчастіше вдячними слухачами стають діти, часом колеги або підлеглі. Або – на папір лягають спогади чи просто автобіографічні рядки. Адже здається, що тобі за всіма пережитими тернами відкрилася нарешті далека зірка, і ти осягнув сенс і таїну свого буття. Бо відчуваєш – коли не випустиш це знання на волю, воно не дасть тобі йти далі. Це – та частина тебе самого, яка мусить залишитися в часі й просторі і жити далі самостійним втіленим життям. Такий собі „надлишковий досвід” пройденого і пережитого, прочитаного й побаченого. Ще не тягар сумління, але масив пережитого, переосмисленого й усвідомленого й підсумованого так яскраво, що замало буде лише здати його в архів пам’яті.

Схоже, персонаж роману Павла Шевченка „Волоцюги”опинився саме на такому хисткому етапі свого життя. Йому добряче за сорок, він – акула медіа-бізнесу і знає справжнє обличчя багатьох сильних світу сього. Але він надто добре навчився жити у цьому світі. І розуміє це. І ще пам’ятає, звідки вийшов. І вже розуміє, що назад йому не повернутися, бо вже важко вертатися навіть душею. Бо й нікуди скоро буде вертатися.

Подорож до себе починається з Острова в океані. Там, у раю для туристів з усього світу, що повтікали „на Різдво до Будди”, Антон Веремій втішається привабами життя – маріхуана у поєднанні з віскі дають такий ефект розширення свідомості звечора, що справдешнє цунамі на ранок попервах видається абсолютно логічним продовженням учорашнього „бенкету”. Тільки від його наслідків острів і його мешканці „оклигують” значно довше. Опис велетенської хвилі, яка спершу змітає все на своєму шляху, а потім усмоктує назад в океан – вражає, мимохіть закрадається думка, чи не був автор дійсно учасником такого шаленства? Антонові ж не лише вдається чудом вціліти у смертельній веремії (чи не тому, що й сам – Веремій?), але й вирятувати потопельника („…відхекавшись, побачив: Хемінгуей!.. Ще б знамениту люльку і…”) на ім’я Мартін Лютер („це ж треба – тонуть одні класики й реформатори!”). Чолов’яга виявився професором Фрайбурзького університету, дослідником-етнографом, який щозими намагався у цих краях збагнути… таємницю буття Всевишнього. Тож чекаючи на рятувальників двоє волоцюг за покликом душі – український та німецький – розмірковують над питаннями щодо походження Ісуса Христа, міри переінакшення фактів у Священному письмі, та й, зрештою, сенсу життя за умов недосконалої віри, викривленої попередниками.

Паралельно (немовби у спогадах Антона) розгортається інша сюжетна лінія – історія життя його матері, Тетяни Харитонівни, дочки селян, розкуркулених під час голодомору 1932-33. Перший, шлюбний, чоловік загинув на війні, а батьком маленької Валі став молоденький полонений-німець, тож не дивно, що „з такою біографією” після війни молода вдова стала у радгоспі персоною нон-грата. Тим пак, що до всього не хотіла відмовитися від надії на жіноче щастя – прийняла на зиму зайду-втікача від статті „про три колоски”. І знову – дитя й самотність, і боротьба за майже мужа Омеляна з суперницею із сусіднього села.

Життя української степової глибинки постає у Павла Шевченка без прикрас, але й без надмірного трагізму та пафосу. Так було – і що тут поробиш, так є – і який сенс прикриватися чи спекулювати на цьому? Як буде – то вже інша, окрема річ. Роздуми над майбутнім України розлиті у підтексті і починаються з відкриття сенсу життя кожним із персонажів. Недарма ж перша частина так і називається – „Майже інсайт”. Ще й містить авторську примітку: „Інсайт – у теорії пізнання момент осяяння, раптового прозріння, проникнення у проблемну ситуацію, що завершується вирішенням проблеми; у психотерапії та психології – просвітлення або розуміння психічного стану, який раніше не усвідомлювався, нове нав’язливе усвідомлення чого-небудь без попереднього досвіду”. Несподіваним осягненням істини стають для Антона Веремія, столичного журналіста, які, як відомо, „знають усе про все, але врешті – нічого до пуття”, бесіди з Мартіном Лютером, волоцюгою, таким собі Сковородою з Фрайбурга.

Взагалі, поняття „волоцюги” у книзі – неоднозначне, це і мандрівний шукач істини, і втікач від нав’язаних ззовні обставин і догм, і мандрівник углиб себе, і просто добрий хлопака. Усе це, звичайно, крім загальноприйнятого значення, – мандрівник. Ну просто тобі (один зі стрижневих концептів твору) чолов’яга, трохи неприкаяний у душі, котрий шукає не лише притулку, а й душевного тепла, і якоїсь справжньої рівноваги. І де ж знайти їх джерело, як не у Жінці? Берегині, витоку Всесвіту, криниці добра, гармонії, любові. І Христос був реінкарнацією Жінки, бо ж як інакше міг проявляти стільки милості й усепрощення у такому жорстокому світі, глибоко закоріненому в безапеляційно-патріархальні істини. А в українських степах споконвіку була божеством Жінка-Мати – символ життя й родючості. „Жінка ще за п’ять тисячоліть (!) до твого народження зоріла тут мудрою Берегинею-Орантою, скарбником і продовжувачем роду – Богинею”, такі слова кидає Веремій, розмовляючи з Богом у темряві під старою яблунею на колись материному обійсті. Ця бесіда стає своєрідним початком нового відліку у житті Антона. Досі, варто визнати, до жінок він ставився, так би мовити, трохи по-батярському. Від першої, Ірини, мав дорослу дочку Оленку, бавився залюбки з онукою, друга, також Ірина, народила Катрусю, прожила з благовірним мирне подружнє життя, і якось просто „залишилася” на курорті в Чорногорії, – „котик” усе чудово зрозуміє, а вона ще має тут незавершені справи. Третя – Ірена, вона ж Афродіта, лебедина пісня успішного чоловіка, пустила статки милого за вітром та й зникла собі. І треба ж було цій події вплестися в ряд інших так вчасно й влучно, що разом вони вибудувалися у початок нового життя Антона Веремія – переосмисленого, сповненого жаги втілити свіжоосягнені духовні істини.

Принагідно: жіночі образи у „Волоцюгах” цікаво корелюють із концептуальним образом Жінки – життєдайного, гармонізуючого начала світу. Натомість жінки – прості й буденні – неначе містять у собі Янь і Інь водночас. Вони і святі, і грішні, поєднують у собі приземлене й урочисте, тілесне й духовне. Звісно, аби пробудити генетичну пам’ять поколінь у бізнес-вумен, авторові доводиться вдаватися до містики, до гіпнозу – бо ж справді, хіба лиш чудо спроможне змусити сучасних олігархів (байдуже, якої статі) відмовитися від вигоди задля абстрактних ідей, якими б істинними вони не були. Зрештою, „deux ex maxina” – класичний прийом порятунку, коли сюжетні колізії заходять у тупик.

Однак історію Антона Веремія можна розвивати ще довго: цікаво дізнатися, і як склалося життя у колишнього священика, а нині – рунвірівця отця Павла Влосила, і чи склалися стосунки у головного героя з його першим коханням, Галею-Лускунчиком, і як надовго вистачило сарматського запалу у пань-олігархинь? А ще читачеві по завершенню книжки бракуватиме химерних роздумів про життя і Жінку, Бога і чоловіка. Надовго залишаться в пам’яті й суто лінгвістичні пасажі, здатні викликати щиро-змовницьку усмішку у філолога і привернути увагу пересічного читача: «я ж до вас прямо (криво!) з аеропорту», «а «пантократор» – це від слів «пантофля»  чи «пантоміма»; уміло й доречно вплетені в мовну канву діалектизми й жаргонізми.

Але головне – ці суто чоловічі роздуми попри всю їхню дискусійність і злободенність, легкий утопізм (оце покажіть мені хоч одного розкаяного олігарха) і химерне поєднання теософської лекції з розважальним романом, залишають міцне і невитравне відчуття – ми все перетриваємо, є у нас, українців, щось сильне, справжнє, а отже, буде новий день і новий врожай, і висіється, й стане квіткою найменша мачинка. Достигне новим плодом, аби тільки «наркоманти» зелену голівоньку не зрізали.  І віриться – цьому чоловікові таки є що сказати. І хочеться вірити – скоро нова книжка, мусить вийти, бо так обертаються «кола сансари».