Герої та героїка, або Незручні думки про нашу історичну белетристику

Роксана Харчук у рецензії «Героїчна анархія як стиль» зачепила болючу проблему, над якою в нас починають потроху замислюватися. Одним реченням її можна сформулювати так: а чи все нормально в нас з нашою історичною свідомістю, зокрема, з пантеоном національних героїв, котрі мали би слугувати для нас прикладом?

Але спочатку невеликий відступ.

Будь-яка національна спільнота (навіть хай «не достатньо сформована») виробляє своє бачення минулого і, відповідно, свою історичну свідомість. Звісно, національне історіописання не варто сприймати як точне та об’єктивне відображення історичних реалій. (Та й взагалі наскільки історія може бути «точною» наукою?) Історіописання, в т.ч. національне, є проекцією нашої свідомості на історичний матеріал. І справа не лише в тому, як ми інтерпретуємо даний матеріал, а й у тому, які факти виділяємо, як їх комбінуємо та вибудовуємо історичні оповіді.

Першопрохідцями у цій справі є історики, які іноді навіть стають національними ідеологами та національними лідерами. Не дивно, що деякі промотори нашого «національного відродження» займалися історичними студіями (М.Костомаров, П.Куліш та інші). А особливо прикметною фігурою в цьому плані є М.Грушевський.

Правда, праці істориків – це переважно «лектура для посвячених». Хоча М.Костомаров, П.Куліш, М.Грушевський писали й художні твори на історичну тематику, відчуваючи, очевидно, недостатність «чистої науки» для усвідомлення/виховання мас. Бо, насправді, історичну свідомість нації формує переважно «популярна» культура. Помітну роль у цьому відігравала і продовжує відігравати художня література (правда, зараз помітно поступившись кіно і телебаченню). Вона не лише доступно пропагує «історичну правду», але, в силу своєї специфіки, творить «потрібні» міфи, які навіть починають сприйматися як реальні історичні факти. Так, хіба мало українців вірять, що Гонта зарізав двох своїх синів, бо вони були католиками, а Тарас Бульба, воюючи під Дубном, убив сина-зрадника?

Р.Харчук, справедливо звертаючи увагу на націотворчий потенціал історичної белетристики, ставить питання про відповідальність письменників (наразі — В.Шкляра), які пишуть на історичну тематику. Їй не подобається, що В.Шкляр героїзує отаманів часів Української революції 1917-1921 рр. «Замість того, – зазначає вона, – щоб поборювати в собі індивідуалізм – українську нездатність піднятися вище свого інтересу: власного «я» і своєї родини, свою схильність до анархії, яка, як відомо, ніколи не стане матір’ю порядку, ми вкотре чуємо про героїчну анархію як останній аргумент». Суворо, але справедливо.

Однак чи варто закидати письменнику те, що він «неправильно» інтерпретує історію, «не помічає, що саме індивідуалізм на межі з анархією, недовіра українців до будь-якої держави, навіть своєї, що сприймається колишньою колонією як інструмент гноблення, відіграє в українській історії фатальну роль»? Письменник, який пише для широкої публіки, не мав би перейматися такими проблемами. Це передусім хліб істориків чи теоретиків історії. Завдання популярного письменника — так подати минуле, щоб ця подача узгоджувалася із поширеними уявленнями щодо «історичної  правди». І зробити це якомога якісніше в плані художньому. Здається, В.Шкляр упорався із таким завданням. Принаймні сучасна українська література, яка все більше починає нагадувати андеґраунд, отримала текст, про який говорять, яким цікавляться. І вже в цьому (так мені видається) є позитив. А тепер уявімо, що В.Шкляр чи якийсь інший автор починає дошукуватися «альтернативної правди» і руйнувати стереотипи. Чи не ризикує він залишитися «незрозумілим» і, зрештою, забутим?

І все ж міркування Р.Харчук про «героїчну анархію» в нашій літературі (ширше – у нашій свідомості) заслуговують на серйозну увагу. Адже елементарний аналіз показує: саме ідея «героїчної анархії» є домінуючою в українській художньо-історичній літературі. Звичайно, можна назвати чимало авторів, які писали на історичні теми й обходилися без неї, наприклад, О.Левицький.  До речі, цей письменник у своїх художніх творах вміло (просто віртуозно!) використовував архівний матеріал. Але хто це оцінив? Можна згадати й сучасних «історичних белетристів», які ігнорують «героїчну анархію». Проте їхні твори не викликають особливого зацікавлення.

Благодатним матеріалом, на якому наші письменники пророщують ідею «героїчної анархії», є козацькі діяння, передусім Хмельниччина, а також гайдамаччина. Який огром художніх творів маємо на ці теми! Отаманія Української революції 1917-1921 рр., про яку пише В.Шкляр у «Чорному вороні», – не що інше як продовження козаччини і гайдамаччини. До речі, це чудово розумів Л.Троцький, посилаючи більшовицьких агітаторів на українські землі й інструктуючи їх, як треба використовувати анархічність місцевого люду.

Щодо ідеї «героїчної анархії» на українському ґрунті, то в ній, якщо абстрагуватись від деяких нюансів, можна виділити кілька концептуальних складників. Складник перший: українці (добрі, справедливі працьовиті… – перелік чеснот можна продовжити) визискуються, експлуатуються ворогами (поляками, москалями, євреями), які є поганими, безчесними, підступними і т.д. Складник другий: вороги встановлюють для українців свій лад, порядок, але українці, маючи вроджене прагнення до волі, не можуть із цим змиритися. Складник третій: українці героїчно борються за волю (тут діє принцип – здобути або не бути), але програють (не здобувають), відтак їхні ватажки й чимало різного люду посполитого героїчно гине.

Як правило, в творах, де використовується ідея «героїчної анархії», відсутня спроможність смакувати успіх. І водночас спостерігається жаління себе, прийняття ролі жертви (Чи не символом такої «жертовності» є славна Роксолана, про яку, звісно, не забули наші літератори? Більше того, саме про цю жінку-жертву з’явився один із перших українських телесеріалів. Симптоматично, чи не так?) Тому цілком закономірним є «святкування» українцями не перемог, а поразок. Щороку відзначаємо річницю Берестецької битви, бою під Крутами, вшановуємо пам’ять про Голодомор. Ці поразки обросли й продовжують обростати художньо-літературним матеріалом (як високої проби, так і примітивним графоманством).

Водночас забуваємо про свої перемоги. Чи відзначаються, наприклад, в нас річниці Хотинської битви (хоча б на такому рівні, як це щороку робиться під Берестечком)? Але ж Хотинська битва, в якій козаки під проводом П.-К. Сагайдачного разом із поляками розгромили численне турецьке військо, мала велике значення для долі східно- й центральноєвропейських земель! Можна пригадати й інші переможні битви українців, про які, на жаль, навіть професійні історики часто не відають. Хіба багато з нас знає про Оршанську битву, виграну Костянтином Острозьким? І чи є в нашій новочасній художній літературі щось про неї і про цього князя?

Українська історична белетристика, в якій присутня ідея «героїчної анархії», за своєю суттю є народницькою, до того ж із помітними комплексами колоніальної/постколоніальної літератури. Так, головними її героями виступає простолюд, а представники еліти здебільшого трактуються негативно. (До речі, такий концептуальний підхід чітко простежувався в звісній «Книзі буття українського народу»). Власне, все це було і є продовженням у сфері художнього слова традицій народницької історіографії, яка панувала в нашій науці і, зрештою, продовжує панувати (зазнавши, щоправда, деяких модифікацій). Державницька, «аристократична» школа, біля витоків якої стояв В.Липинський, залишилася на маргінесі. Та навіть у істориків-«державників» зустрічаємо чимало народницького. Той таки В.Липинський звертав увагу не на діяння реальних аристократичних родів, а прагнув представити козацьких ватажків елітою та державниками.

Тому закономірно, що в українській художньо-історичній літературі, як і в історіографії, не в пошані були (і є) твори, в яких показана діяльність еліт. Були, правда, спроби перебороти цю тенденцію. Навіть визнані класики намагалися зарадити цьому, наприклад, І.Франко й Леся Українка. Так, перший шукав героїку в діяннях давньоруських князів. А героями історичних драм Лесі Українки часто виступали персонажі, які належали до елітарних верств (правда, цими персонажами, як правило, були чужоземці; тим самим ніби «підтверджувалася» думка про безелітарність української нації). І все ж найбільш знаним історичним твором І.Франка став «Захар Беркут», в якому помітний народницький струмінь.

Завдячуючи народництву, наша історична белетристика помітно відрізняється від подібної літератури «нормальних» націй. Наприклад, героями добре відомих історичних романів О.Дюма є представники елітарних верств. Або візьміть «історичну попсу» наших «братніх народів» – твори поляків Ю.І.Крашевського, Г.Сенкевича; росіян О.Толстого й В.Пікуля. Те саме!

Щоправда, може виникнути питання, а чи є в українській історії матеріал, який би давав поживу для «аристократичної» історичної белетристики. Звичайно, є. Інша річ, що його «не хочуть бачити». Якщо наша література ще так-сяк «освоїла» давньоруську княжу історію, то діяння української еліти в пізніші часи для неї, фактично, «терра інкогніта», точніше – небажана зона. Бо ж відомо: нашу історію творив народ, а не якісь там аристократи!

Відповідно, українська історична література проігнорувала чи маргіналізувала сюжети, пов’язані з діяльністю князів Острозьких, Вишневецьких, Заславських, інших аристократичних родів, котрі мали українське походження. Хоча на цьому матеріалі можна витворити цілу історичну епопею, яка сміливо могла б конкурувати з творіннями Дюма-батька чи «Проклятими королями» М.Дрюона. Одна історія Гальшки Острозької чого варта! Або чого вартують перипетії боротьби В.-К. Острозького та О.Ласького. Тут «Три мушкетери» відпочивають! Або який чудовий матеріал для письменника може дати життя князя Д.Вишневецького та інших представників цієї князівської династії! Зрештою, чи хтось задумувався над тим, чому в українській історичній прозі майже проігнорована така благодатна для літераторів «тема Ренесансу». Там же стільки можна різного «накопати». Одна постать С.Оріховського на яку увагу заслуговує! Про Григорія Саноцького чи Філіппо Буонакорсі Каллімаха мовчу. Бо хто про них у нас хоче знати?

Але навіщо нам якась «аристократична» історія в літературі, коли маємо історію «козацьку», істинно народну. Ми навіть навчилися «аристократичні» моменти історії переінтерпретовувати на козацький, народницький манір. Візьмемо хоча б таку знакову для нашої минувшини постать, як С.Наливайко. Була це людина, наближена до князя В.-К. Острозького. Виконував він доручення цього можновладця, брав участь у непростій геополітичній боротьбі, яку вели Австрія й Туреччина, втягуючи в неї країни Східної та Центральної Європи. С.Наливайко листувався з чільними європейськими політиками. Проте завдяки козацьким літописам, а особливо «Історії русів», він перетворився в козацького повстанця і борця проти унії. Таким «народним героєм» його й представляє наша історична література (особливо репрезентативним у цьому плані є роман І.Ле «Наливайко»).

Звісно, можна (і хочеться!) повірити в нашу «кращість», у те, що ми, українці, створили високу трипільську культуру, зробили купу геніальних відкриттів, винайшли писемність, написали першу в світі конституцію і т.д. і т.п. Можна повірити й у кращість нашої історичної белетристики (порівняно з французькою, англійською, російською, польською…). Бо де в москалів, поляків, французів, англійців є таке оспівування простолюду, як у нас!

Тільки давайте замислимося, який суспільний ефект від своєї історичної белетристики є в «державницьких» народів і який цей ефект у нас? Якщо у них дана література націлює на сприйняття держави як необхідної даності, то в нас орієнтує на анархічну волю-сваволю (з відповідною героїкою). Який підхід кращий – це вже, звісно, справа смаку (ментального?)

Але… «за такого підходу ми, втішаючись своєю славою, приречені залишатися збунтованою масою, що гине від власної героїчної руки» (Р.Харчук). Здається, краще не скажеш.