Найновіша французька література: спроба диференційного діагнозу

Восени у Франції спрацьовує детонатор – і вибухають дискусії критиків, а фахівці-літературознавці пишуть колонки у стилі «quo vadis?».

Це літературна подія, перекладати назву якої я ніяк не можу звикнути – «la rentrée littéraire», тобто «початок нового літературного року». Цим словосполученням називають бум виходу нових книг у світ, який припадає на період між кінцем серпня та початком листопада. Цього року восени в люди виходять 700 нових романів і 200 книжок non-fiction.

Упродовж 2009 року у Франції пачками виходитимуть книжки, присвячені падінню Берлінського муру, Зигмунду Фройду (70-та річниця смерті), Чарльзу Дарвіну (200-річчя від дня народження), Кнуту Гамсуну (150-річчя від дня народження) та Ежену Йонеско (100-річчя від дня народження). Також видавці анонсують декілька ґрунтовних праць про країни Сходу – Іран, Ірак і Афганістан.

Всі ці нібито не пов’язані між собою теми та персоналії насправді приховують під собою загальні підводні течії, закономірності та симптоматику найновішої французької літератури.

Головний симптом: автори, видавці та читачі вкотре захворіли персонажем Іншого (іноземця), сюжетом пошуків коріння та справжньої ідентичності, роздумами про толерантність і її межі.

Приклади?

Тексти, написані французькими авторами іноземного походження, всі як один присвячені рідним країнам. Родзинка – земля предків тепер сприймається не просто як екзотика, але як джерело віднайдення себе, місце сили, гармонії та спокою. На тлі трендової теми пишним цвітом буяє популярний, але не надто шанований критиками жанр autofiction («автофікційність») – тобто створення художнього простору на основі власного суб’єктивного досвіду.

Звісно, модна тема повернення та зустрічі з Іншим не нова для французької літератури. З іншого боку – і в це важко повірити – лише у 2009 році опублікували «Нові Одіссеї», першу ґрунтовну працю, присвячену літературній історії імміграції у Франції (представлено 50 письменників-іммігрантів). Давно пора, якщо згадаємо про походження письменників французького літературного канону 20 століття – Ежена Йонеско, Семюеля Беккета, Наталі Саррот, Ірен Неміровскі… Годі й казати про сучасних улюбленців читачів Марі НДіай, Дай Сіє, Ясмін Гата, Ясмін Кадра та інших.

З цього приводу журнал «Magazine Littéraire» у вересні навіть присвятив розлогу статтю дебатам на тему «Чи існує у Франції література імміграції?» Цікаво, що франкомовні письменники-іммігранти, котрі взяли участь у публічному обговоренні цієї теми, всі як один «не вірять» у поняття «littérature d’immigration»: одні наголосили на універсальності та всеохопності літератури, інші нагадали, що давно стали громадянами Франції. Зауважимо, що така позиція цілком зрозуміла – французьке право бачить поняття «громадянство» як тотожне поняттю «національність».

Іншим боком повертається тема Іншого крізь призму війни – цього року у Франції вийде низка досліджень, присвячених темам Другої світової війни та Алжирської війни. Обидва досвіди – однаково болючі для сучасного французького суспільства. Саме тому величезна кількість авторів звернулася до їх переосмислення.

Недаремно в моду входять праці на межі літератури та філософії! Прикладами нової тенденції можуть стати тексти на кшталт «Eve s’évade» («Єва тікає») Hélène Сixous (Елен Сіксу) або «Un coeur intelligent» («Розумне серце») Alain Finkielkraut (Ален Фінкелькрот). Французькі науковці починають писати та видавати праці про філософію літератури, літературну історію філософії та інші варіації на тему.

Іншим приводом переосмислення, а також цікавим лакмусовим папірцем може стати ювілей Кнута Гамсуна. Яким чином суперечлива постать норвезького письменника дотична до французької літератури? Дуже просто. Зазвичай його життя і творчість використовують як трамплін для роздумів про не менш амбівалентного французького письменника – Селіна.

До того ж, цього року вийшов перший повний переклад ранньої і дуже неоднозначної праці французького філософа румунського походження Еміля Чорана (Emil Cioran) «Перетворення Румунії» (вперше видана у 1936 румунською мовою як «Schimbarea la faţă a României»).

Цей літературний рік справді поставить критикам і літературознавцям купу запитань. Чи залежить рецепція творчості від особи автора? Чи має залежати? Чи варто розділяти особистість письменника і його тексти? Чи варто в принципі пов’язувати етику та літературу?

Ці ж нагальні проблеми озвучив у своєму інтерв’ю один із членів Французької Академії, живий літературний класик Жан д’Ормессон. Він звертає увагу і на нову тенденцію сучасних французьких письменників – бажання розповісти цікаву історію. На думку академіка, це наближує їх до естетики американської літератури, адже класичною візитівкою французької літератури є стиль, авторське письмо, індивідуальний голос письменника. З д’Ормессоном важко не погодитись, особливо якщо згадати прозу Гюстава Флобера, Гі де Мопассана, Еміля Золя, Марселя Пруста, Андре Жіда та інших класиків.

Якщо в теорії все виглядає доволі абстрактно, то є спосіб зробити тренди літературного року 2009 більш рельєфними. Для цього існують нагороди Goncourt (Гонкурівська премія – найпрестижніша літературна нагорода у Франції), Renaudot, Médicis, Fémina, нагороди Французької Академії, а також їхні молодіжні версії, присуджені за результатами голосування старшокласників – Goncourt des lycéens та Renaudot des lycéens.

Тому якщо вже й готувати мікроскоп для ближчого знайомства з літературним процесом сучасної Франції, то робити це варто на прикладі слонів, тобто їх роздачі. Важливими симптомами-підказками стануть дискусії критиків, рейтинги продажів, а також назви й тематика романів письменників — улюбленців ЗМІ.

Найпрестижнішу премію Goncourt отримала Marie NDiaye (Марі НДіай) за роман «Trois femmes puissantes» («Три могутні жінки»), видавництво «Gallimard».

Жодне повідомлення про цю подію не обійшлося без шпильки-нагадування: група видавництв «Gallimard» отримує нагороду «Goncourt» уже четвертий рік поспіль. Крім того, третину романів (5 із 14), що увійшли в короткий список Goncourt-2009, видало все те ж «Gallimard».

Попри всі сумніви у недостатній об’єктивності конкурсу, критики сходяться на думці про закономірність перемоги Марі НДіай. За версією жовтневого номеру журналу «Livres de France», новий роман Марі НДіай посідає першу сходинку рейтингу «Вибір критиків».

Справді, постать 42-річної письменниці вже встигла обрости таким собі «джентльменським набором» – впізнаваний стиль письма, вміння розповісти цікаву широкому колу читачів історію, харизматична поведінка, величезні тиражі та успішні продажі. Наприклад, станом на 2-ге листопада, тобто — до вручення премії, книгарні продали 140-150 тисяч примірників нового роману письменниці. Можна тільки уявити, як виростуть продажу після Гонкура.

Отримання Гонкурівської премії є кульмінацією національної кар’єри будь-якого французького письменника. Чим спокусив журі новий роман французької письменниці сенегальського походження Марі НДіай?

Роман-переможець «Trois femmes puissantes» – перший роман письменниці, де центральними персонажами є три чорношкірі жінки африканського походження, котрі переживають досвід повернення до свого коріння.

Трендовий сюжет поєднується із дещо полегшеною формою. Річ у тім, що під обкладинкою зі словом «роман» заховалася збірка з трьох оповідань, хоча видавець і Марі НДіай вперто називають їх «міні-романами». Чому? Відповідь проста – всі престижні французькі премії вручають у номінації «Роман».

Додамо сюди гучний скандал у двох актах. 18 серпня в інтерв’ю для журналу «Les Inrockuptibles» письменниця назвала Францію доби Саркозі «жахливою, потворною». За тиждень після оголошення перемоги письменниці, тобто 9 листопада, Ерік Рауль, депутат від президентської партії UMP, виступив із різкою критикою поведінки Марі НДіай.

Тепер у ЗМІ триває дискусія: чи повинен Гонкурівський лауреат підтримувати «позитивний образ країни»? Дискусії випливають на вже окреслений вище рівень: чи можна читати та любити тексти письменника, який негативно ставиться до своєї рідної країни?

Тема письменника та його громадянської позиції, політкоректності, взаємин між митцем і широким загалом виринає в контексті премії Renaudot. Цього року її отримав Frédéric Beigbeder (Фредерік Бегбеде) за роман «Un roman français» («Французький роман»), видавництво «Grasset».

Рік тому Фредеріка Бегбеде затримали за вживання кокаїну на капоті своєї машини просто на вулиці серед білого дня. Дводобове ув’язнення в камері дало черговий привід вкотре подумати про своє життя і пригадати минуле – цього разу дитинство. Якщо вірити легенді, саме ці мандри коридорами пам’яті зафіксовано в романі «Un roman français».

Хоч критики і визнають, що новий роман – найкраще з написаного Бегбеде, то тут, то там виринають роздуми про цінність його текстів для історії французької літератури. Крім того, найавторитетніші французькі фахові ЗМІ озвучують сумнів у доцільності присудження премії такому розпіареному письменнику, як Бегбеде (щоправда ніхто не пояснює, чим розпіареність Фредеріка Бегбеде відрізняється від розпіареності Марі НДіай).

Бегбеде відповідає критикам незлим тихим словом у своїй колонці «Погані наміри» («Mauvaise foi»), яку він веде в журналі «LIRE». У жовтневому випуску журналу поміж рядками стьобу колумніст гостро наголошує на закономірному наслідку літературного осіннього вибуху – на явищі «забутих письменників»: «Кількість виданих восени романів надмірна. Тому рефлекс самозахисту змушує журналістів говорити про одних і тих самих авторів: про тих, кого вони вже знають. Чому? Частково через лінощі, частково через бажання позагравати з читачем».

Але з читачами заграють не лише журналісти чи критики, а й академіки — члени журі престижних літературних нагород. Якщо порівняти списки лауреатів і статистику, то відразу помітимо цікаву закономірність. Нагородження Марі НДіай та Фредеріка Бегбеде на диво симетрично повторюють рейтинг найкращих продажів 2009 року – обидва входять у першу десятку комерційно найуспішніших авторів.

Решта нагород лише віддзеркалили вибір журі Гонкурівської премії, тим самим підтвердивши окреслений рецепт модного французького роману-2009: цікава історія про подорож у минуле, зустріч-зіткнення поколінь і проблеми ідентичності.

Цю закономірність не підтвердила хіба що премія Французької Академії, яку присудили Pierre Michon (П’єр Мішон) за роман «Les Onze» («Одинадцять»), видавництво «Verdier». У романі – жодної краплі автобіографізму, все – лише про Францію, 18 століття, Комітет громадського порятунку та Робесп’єра з компанією.

Якщо підбивати підсумки, то початок літературного року-2009,  з погляду на тексти не приніс несподіванок – ті ж лідери продажів, ті ж улюбленці критиків, ті ж «погані хлопці»… Більш жваво виглядає цьогорічний навкололітературний контекст, навіть попри те, що публічні суперечки та дискусії дуже близькі до звичних прийомів піару. Саме з цього медіаконтексту проростуть нові теми та закономірності подальшого розвитку французької літератури. Не випадково Режіс Дебре ще влітку в інтерв’ю сказав блискучу фразу «A l’ère des people, je parle du peuple» («В еру тусовок я говорю про народ»).

Нотатки на полях

–    Ключиком до розуміння логіки та закономірностей розвитку французької культури може стати перекладена минулого року праця Режіса Дебре «Інтелектуальна влада у Франції» («Дух і Літера», 2008).

–    цілком зрозуміло, чому названі імена письменників подекуди здаватимуться ну дуже незнайомими, можливо навіть у вас виникне запитання «хто всі ці люди?» Хоча французи вже давно подбали про список ключових письменників, тексти яких було б непогано перекласти українською (лінк – http://www.ambafrance-ua.org/france_ukraine/spip.php?article1562).

–    Заради відновлення справедливості та кармічної рівноваги, варто сказати декілька слів про найновіший український  дослідницький контекст. 7 жовтня у Київському національному лінгвістичному університеті відбувся теоретичний семінар «Форми письма про себе», де говорили зокрема про автофікційність як явище у сучасній французькій літературі (коротка програма тут http://www.knlu.kiev.ua/ua/main/sem071009.doc ). А з 29 по 30 жовтня в Києво-Могилянській академії відбулася конференція «Філософія і література: міждисциплінарний діалог», де теж не обійшлося без французів – програма передбачала дві лекції французького філософа Philippe Sabot (всі деталі тут http://www.ukma.kiev.ua/news/addm/program_29-30.10.pdf ).