Віра, жага, наукова зухвалість. Правила гри неовікторіанського роману

Хто або що зазвичай стає джерелом натхнення для творців історичних романів? Яскраві особистості, непересічні події, руйнівні катастрофи, апокаліптична зміна соціальних формацій – у письменників свої рецепти. Але буває й таке, що головним героєм історичної прози виявляється епоха – або ставлення до неї. Обожнювання й ресентимент, щирий захват і не менш щира бридливість, хвороблива цікавість і холодна увага – це лише кілька складових того вибухового коктейлю почуттів, що лежать в основі неовікторіанського роману.

Протягом останніх десятиліть неовікторіанство перетворилося на вагому складову англомовної популярної культури. Естетика, відкриття, технології, станові конфлікти, тіньова сексуальність, імперіалістичні концепції, релігійна криза, моральні дилеми Вікторіанської доби породили стімпанк, живлять натхнення багатьох творців костюмованих фільмів і серіалів та квітнуть і плодоносять на ниві майже всіх літературних жанрів – від найвищої полиці через фантастику й неоготичні детективи до дитячих і підліткових творів. І одним із найцікавіших напрямків лишається неовікторіанський історичний роман – піджанр, що дає змогу конструювати, реконструювати, деконструювати непросте минуле з точки зору наших сучасників. Попри назву напряму, неовікторіанські історичні романи можуть охоплювати ширший період: власне Вікторіанську добу (роки правління королеви Вікторії – 1837–1901), Едвардіанську (1901–1910) і завершується або з початком, або із закінченням Першої світової війни, що поклала край цій епосі. Одні автори ставляться до Великої епохи нещадно критично, інші – купаються в позолоченому ґламурі, але за всіма спробами пропрацювати не стільки добу, скільки уявлення про неї, спостерігати неймовірно цікаво. Шкода тільки, що українською перекладають і видають навіть не верхівку айсберга, а поодинокі книжки. Одна з них, наприклад, нещодавно вийшла у видавництві «Віват».

Велике невідоме

«Змій з Ессексу» молодої британської письменниці Сари Перрі побачив світ 2016 року, швидко набрав популярність і почав колекціонувати місця в списках претендентів на ключові премії – від Costa Book Awards та Baileys Women’s Prize до довгого списку вузькогалузевої The Walter Scott Prize, яку вручають авторам виключно історичної прози. Зрештою, у 2017 році роман завоював звання «Книжки року» в межах премії British Book Awards, організованої журналом The Bookseller. І тепер українські читачі можуть приєднатися до британських і оцінити тамтешню модну новинку.

Дія роману охоплює трохи більше півроку 1893-го. Авторка повільно й ретельно переповідає історії кількох персонажів, що їх вузлом зв’язала поява легендарного Змія на ессекських болотах. Нещодавно овдовіла Кора Сіборн призвичаюється до свого нового – нарешті вільного – життя й намагається вповні реалізуватися в науковому захопленні – польовій палеонтології. Лікар її померлого чоловіка Люк Ґаррет будує амбітні плани щодо хірургічних операцій за межами тодішніх технологій та підкорення серця молодої вдови. Палка соціалістка Марта, подруга, компаньйонка та няня сина місіс Сіборн, боїться втратити ніжну прихильність Кори, бореться зі свавіллям забудовників та квартировласників у бідних кварталах Лондона, а заразом переймається тим, наскільки морально не відмовляти залицяльнику, якщо він багатий і заради дівчини готовий жертвувати чималі кошти на праве діло. Ще тут є преподобний Вільям Ренсом – парох невеличкої общини, що зіткнулася з несподіваним випробуванням (а сам Ренсом тим часом – із вибуховим темпераментом Кори), його дружина – красуня Стелла, яка поводиться дедалі дивніше, його 13-річна донька Джоанна, котра практикує язичницькі ритуали посеред ночі, інші діти Ренсомів, інші діти взагалі, інші селяни, інші багаті гості з Лондона, а ще один змій – апокаліптичне чудовисько, послане нам за гріхи наші, не інакше! Щоправда, ніхто змія не бачив, але кількасот років тому він уже приходив до Ессексу і мусив повернутися знову. В околицях гине худоба, зникають люди, займають голови всі можливі й неможливі забобони, і Кора з Ренсомом намагаються докласти всіх зусиль, щоби перебороти масовий психоз, котрий зароджується в них на очах.

«Змій з Ессексу» – це фактично «сферичний неовікторіанський роман у вакуумі». На перший погляд, він увібрав у себе практично всі характерні для цього напрямку мотиви. Конфлікт наукового прогресу й забобонів у тексті розглядається з усіх боків та у всіх подробицях. Конфлікт наукових відкриттів та віри яскраво ілюструє пара протагоністів: Кора завзято віддається палеонтологічній пристрасті, а Вільям переконує і її, і себе, що його віру не бентежать знахідки, яким можуть бути мільйони років. Конфлікт розвитку медицини й моралі отримує окрему сюжетну лінію при тому, що вона є факультативною як для розвитку ключових образів, так і для центрального сюжету. Соціальні конфлікти – є. Емансипаційна проблематика – є, причому у версії Кори – це емансипація багатої жінки через вдівство («Найчудовіше в статусі вдови те, що насправді більше непотрібно залишатися жінкою»), а у випадку Марти – емансипація «селфмейдвумен», яка проявляється не лише через самостійне заробляння на життя, а й відмову від інституту шлюбу. Готична атмосфера – є. Тема божевілля (дорога неовікторіанському серцю хоча б згадками про тінь легендарного Бедламу, що нависала над Лондоном ХІХ століття) – є, хоча й добряче пом’якшена. Естетичні дрібнички, мотив «діти як чарівні й небезпечні дикуни», напівзавуальовані спроби підважити гетеронормативність сексуальності, протиставлення міста (прогрес, наука, політика, нетрі, страждання) та села (регрес, природа, чистота, шляхетна бідність) – здається, Сара Перрі намагається вмістити в свій текст усе, «що носять цього сезону». Іноді матеріал скрегоче, опирається, сюжетні лінії збоять, а манера переключати фокус між оповідачами в межах сусідніх абзаців надає підкреслено повільній оповіді (шанобливе ставлення до власне вікторіанських романів вимагає) стрибучого ритму, що протистоїть загальній стилістиці. Типове вікторіанство атакує. А чи перемагає?

Роман Сари Перрі суттєво відрізняється від текстів багатьох її колег за жанром. Усі складові на місці, але оперує ними молода письменниця в трохи інакший спосіб. Там, де інші автори неовікторіанських творів занурюють в темряву, вона старанно виводить героїв на світло. Ті, хто вірять, – зберігають віру. Ті, хто люблять, – здатні на подвиг. Ті, хто дружить, – несе цю дружбу, як смолоскип, через суперечки, біди й негаразди. Ті, хто боїться, намагається знайти в собі сили протистояти своїм страхам. І попри дбайливо відтворену готичну атмосферу, новітні ідеали стискають зуби й намагаються перемогти. А перемога в цьому випадку має розвіяти завісу таїни над невідомим. Звичний для жанру горизонт відтінків кіптяви й попелу Сара Перрі старанно розмальовує зірочками того синього кольору, яким марить Стелла Ренсом. І тим самим створює значно оптимістичніший і добріший до персонажів варіант неовікторіанства.

More dark, more realistic

Гасло «Добра і оптимізму!» і справді поганенько монтується з базовим уявленням про неовікторіанський роман (якщо ми не беремо до уваги фабульні сентиментальні історії чи історичні книжечки для найменших). Неовікторіанство в літературі зароджувалося як деконструкція класики («Wide Sargasso Sea» Джин Ріс – переосмислення історії першого шлюбу містера Рочестера з «Джейн Ейр»), як іронізування з лицемірства тодішніх ідеалів (типово постмодерністська «The French Lieutenant’s Woman» Джона Фаулза), як спроби продовжити готичну традицію. Складається враження, що значна частина неовікторіанських романів має на меті переосмислити літературну класику тієї доби в дусі «ще реалістичніше, ще похмуріше». Багатьом текстам це вдається.

Вікторіанство з його промисловою революцією, стрімкою урбанізацію і змінами звичного ладу, подвійною мораллю, імперіалізмом, кричущим соціальним розшаруванням, емансипаційними рухами, науковими відкриттями, що підважували звичну реальність – і фізичну, і духовну – дійсно дає змогу розповісти про себе так, що сироти беруть. Різні автори користуються цим по-різному. Так, нобелівський лауреат Маріо Варгас Льоса у «Сні кельта» переказує свою версію біографії одного з очільників ірландського Великоднього повстання (1916) Роджера Кейсмента, розповідаючи про типову для неовікторіанського дискурсу постать. Його Кейсмент – людина з проблемною ідентичністю, проблемним життям і ще проблемнішими вчинками – постає трагічним героєм, який заплатив життям, так би мовити, за слова. По-перше, один із небагатьох страчених учасників повстання доклався до боротьби за незалежність Ірландії в дипломатичний спосіб – саме він був одним із ключових діячів переговорів із кайзерівською Німеччиною в розпал Першої світової війни. По-друге, по позиціях Кейсмента сильно вдарила публікація його особистих щоденників. Відомі «чорні зошити» з порнографічною відвертістю розповідали про інтимні стосунки дипломата з чоловіками. По-третє, загальновідомим у Європі й непопулярним серед ідейних імперіалістів героя Льоси зробила «Доповідь Кейсмента» – засвідчення геноциду в Бельгійському Конго. З огляду на біографію ключового персонажа, «Сон кельта» вирізняється жорсткістю оповіді навіть серед своїх похмурих «родичів» за жанром. Але ділить із ними проблематику: криза ідеалів, зародження сучасного уявлення про гуманізм, антиколоніальний дискурс, моральні дилеми джентльмена, проблемна сексуальність, зіткнення із соціальною несправедливістю та масштабним насильством тощо.

Далеко не всі неовікторіанські романи оперують настільки яскравими персонажами. Але помітна їх частина розповідає про світ, в якому сучасний читач опинитися би не захотів. Похмурі вулиці Лондона, неймовірна несправедливість, жахливі злочини – одним із популярних мотивів неовікторіанської прози (причому не обов’язково реалістичної, є й фантастичні твори) залишаються вбивства Джека-Різника, особу якого вчені-криміналісти намагаються встановити дотепер. А на додачу до насилля багатьох письменників-неовікторіанців стабільно цікавить усе, що хоч якимсь боком зачіпає секс. Власне, для визначення ставлення авторів неовікторіанських романів до сексуальної тематики одна з дослідниць цього літературного напрямку Марі-Луїза Кольке послуговується поняттям «сексапізм» («секс»+«ескапізм»). Враховуючи складне ставлення вікторіанської доби до будь-яких проявів тілесності (підкреслена високоморальність верхніх щаблів суспільства за зразком королівської родини, що поєднувалася з розквітом проституції – зокрема дитячої, фактичною забороною проявів жіночої сексуальності, кримінальним переслідуванням гомосексуальності) – дивного в цьому нема. І мало хто з творців неовікторіанських текстів уникає можливості поговорити про те, яким могло бути сексуальне життя предків. Один із найвідоміших романів Мішеля Фейбера розповідає про кар’єрний злет проститутки, готової втілити будь-які бажання клієнтів («The Crimson Petal and the White»), Сара Вотерс у своїх ранніх романах встигає розказати історію дуже своєрідного емансипаційного шляху юної лесбійки («Tipping the Velvet») або поіронізувати над творцями й споживачами вікторіанської порнографії («Fingersmith»), а, наприклад, Джоанн Гарріс – створити свою версію, з привидами та опійними галюцинаціями, невдалого шлюбу мистецтвознавця Джона Рескіна та Еффі Грей («Sleep, Pale Sister»).

Не можна сказати, що авторів-неовікторіанців цікавлять виключно найпохмуріші аспекти відтворюваної доби. Як і у випадку з романом Сари Перрі, серед неовікторіанських історичних романів вистачає й таких, що старанно намагаються відтворити епоху правління королеви Вікторії в усій її складності – і з темними сторонами (котрі незлічені), і зі світлими. Окрім всього іншого, Вікторіанська епоха було часом розквіту літератури та інших мистецтв, часом учених та винахідників-аматорів, що їм під силу було перевернути світ, часом зародження й оформлення багатьох сучасних емансипаційних рухів. Серед найцікавіших творів, що створюють складну стереоскопічну картину вікторіанства у всій його пишноті й ницості, треба обов’язково назвати «The Children’s Book» букерівської лауреатки Антонії Баєтт. Це складна багатофігурна сімейна сага – свого роду «старша сестра» для роману Сари Перрі, де вся характерна неовікторанська проблематика розглядається повільніше й ґрунтовніше.

Молодим тут не місце?

Невже неовікторіанство – це літературний напрям, створений для задоволення й лякання дорослих і психологічно стійких читачів? Адже існує й піджанр дитячого та підліткового неовікторіанського роману. І, як і у випадку зі старшим сегментом, тексти для молодшої аудиторії можуть солідно різнитися й колом розглянутих проблем, і градусом загальної похмурості.

Частина неовікторіанських текстів для юної аудиторії є нащадками пригодницької літератури ХІХ століття. Щоправда, з поправкою на більшу реалістичність, коли-не-коли психологічну достовірність і – таки так – похмурість. Один із подібних творів минулого року з’явився в українському перекладі. «Рубін в імлі» Філіпа Пулмана розповідає яскраву історію, закручену навколо таємничих незнайомців, проклятих скарбів, торгівлі опіумом та відголосків повстань в Індії, тільки головною героїнею тут є дівчина – юна Саллі Локгарт. Та й із психологічною достовірністю в цьому випадку виникають певні проблеми, адже авторові більше йдеться про фірмову карколомність сюжету. З іншого боку, написаний ще в середині 1980-х років «Рубін» став одним із перших творів, які послуговувалися оцим прийомом – поставити посеред типової «вікторіанської» історії дівчину.

У подальших творах-переосмисленнях доби такий підхід (урізноманітнити протагоністів, придивитися до мотивації антагоністів, додати ще більше «соціалки») дозволив багатьом письменницям і письменникам підняти на новий жанровий щабель емансипаційну проблематику, а заразом – пояснити сучасним юним читачам і читачкам, що ж було з тим часом не так. У «A Great and Terrible Beauty» американки Лібби Брей дівчата, вихованки школи-пансіону, бунтують проти долі стати прикрасою вітальні та ідеальною дружиною й матір’ю (орієнтальна естетика, расові питання та магія давніх богів додаються за смаком). Кріс Вудінг у «The Haunting of Alaizabel Cray» поєднує майже діккенсівські мотиви з виразною «лавкравтщиною» і маленьким кінцем світу. А Френсіс Гардінг у психологічному романі для підлітків «The Lie Tree» плете складну готичну фабулу навколо сумнівів і переживань головної героїні, чий батько виявився не визначним науковцем, а нахабним шахраєм.

Змалювання отієї «величної й жахливої краси» Вікторіанської доби – непростий виклик не лише для дитячих письменників. Проте ця тема продовжує манити багатьох авторів, які шукають свої, сучасні чи навпаки – максимально адаптовані до минулої епохи – ключі до того складного, страшного й фантастично привабливого періоду. І дійсно шкода, що лише незначний відсоток неовікторіанських романів доходить до українських читачів. Окрім того, що вони часто є цікавим і захопливим читанням, подібні твори також можуть слугувати інструментарієм для українських письменників. Адже осмислення історії нашого ХІХ століття з усіма його особливостями й драмами здебільшого лишається білим полотном із нечастими спалахами кольору – і неабияким викликом для сучасних прозаїків.