Кажуть, писати критичні есеї про поезію – марна річ. Все одно що з гармати по горобцях стріляти. Адже Поезія для кожного своя, рівень її сприйняття і розуміння залежить виключно від загальної культури та інтелектуального запасу читача. Від інтелекту ж Поета залежить не місце, яке посідає його доробок у загальнолітературному кошику, а та планка, яку йому пощастить взяти в особистих скарбницях-антологіях справжніх поціновувачів Слова. До останнього часу я боявся, що з переважною більшістю сучасних молодих українських поетів буде так: юрми малописьменних, вигодованих камедіклабами фанатів упродовж 5-6 років і – цілковите забуття потому. Мій скепсис певно мірою скоригувала збірка «Літпошта», що побачила світ у «Видавництві Жупанського». Тут я відкрив для себе кілька несподівано яскравих нових імен, а «старі» (Олег Коцарєв, Тетяна Бондар, Богдан-Олег Горобчук) постали в абсолютно незвичних іпостасях.
Дуже показовою є географія учасників збірки. Перше місце посідає, звичайно ж, Київ (більше 10 молодих поетів і поеток), а от друге – Волинь (9 учасників). Зі значним відривом від Луцька – батьківщина слему, Слобожанщина (4). По двоє – з Тернополя і Сум. І по одному – з Конотопа, Житомира, Івано-Франківська, Дніпропетровська, Чернігова, Рівного, Львова й Черкас. Цікаво, чи означає ця скромна статистика, що Волинь перебере пальму першості щодо кількості поетів у модного нині «віршоплетного» цеху – Харкова? Що ж, поспостерігаємо за цим «перетягуванням линви». Тим паче, що багато поживи для роздумів даватиме з 2010 року Шевченківська премія, де існуватиме певна «реґіональна квота» – часом участі в перегонах за вітчизняний «літературний оскар» не братимуть кандидати з областей, де вже забагато (на думку Комітету) лауреатів (ой, нескоро ж Києву бачити «своїх» переможців!).
Щоразу, беручи до рук збірку поезії, – тим паче молодої, – кортить скласти для себе колективний образ, вирізнити певну програму. У «Літпошті» (назва – як на мене — невдала) програмних творів вистачає. Це і «Аргонавти» Ірини Шувалової, і «Біографія» Олени Максименко, і «Ми ходимо зграями…» Оксани Гундер. І ще з десяток віршів. Під програмними творами я маю на увазі ті, де мовиться від імені колективу, тобто — де автор усвідомлює себе частиною певної мистецької спільноти. Так, у «Пісні мандрівних піїтів» Корж пише: «ми стаємо на ці граблі // ми бажаємо многая літа // (…) // наш дириґент гіпофіз // наші німби зазвичай знизу // (…) // нам у паспорт не ставлять візу // ми застрягли у цій країні». Принаймні чесно…
Не всі, звичайно, вслід за Коржем сумують, що їх не випускають із «цієї країни». У Олени Максименко навіть «юні і п’яні» – все ж таки «в намисті з калини». Навіть елементи сучасного молодіжного життя («слони у нірвані», тобто відомий наслідок куріння відомої трави) вписуються у специфічно-український мелос. «Далі буде…» – так закінчує свою «Властиво біографію» Макс Лижов. Оптимізм щодо майбутнього – на загал не властива Поезії річ, але нашим героям він притаманний. Цікаво – всі хочуть у пророки, всі страждають, всі бояться болю – від кохання теж. Найлаконічніший образ намалював Лижов у короткому віршику «Соціофобія»: «музика у навушниках // на всю гучність // темні окуляри // на все обличчя // книжка у руках // на весь круговид // права нога // на всю ліву».
А тепер, як кажуть москалі (і один «шахматіст»), «пройдьомся по лічностям».
Подивував Олег Коцарєв. Наслідуючи неєвроформатну, як виявилось, Світлану Лободу (мій друг-араб каже «Слобода»), цей улюбленець поетичних перформенсів і автор віршів про ерекцію назвав свою міні-добірку «кризовою». Попри присутні в текстах «галактику люстри», «банку метро», «шоколадні ноги», «що майбутнє то ще що», «кіоск ремонту взуття стоїть зачинений» та інші властиві слемівцям «тягништовхаї», є в Коцарева й несподівані вишукані перли: «посеред вітру різкого // з м’якими барвами в одязі // з очима широко розплющеними // попри посмішки // між революцій обвалів // калейдоскопи війн».
Справжньою поезією потішила Анна Малігон. Вразили вірші «Камікадзе» («упівосені тягнуться шиї м’яких димів»), «Бачиш як з чорної скрині…» та «Материки твоїх простирадел…» (хоча насправді треба «простирадл»…). Потужна і витончена водночас образність: «брилами сплять на шкірі // відбитки материків», «може хоча б пісок // із очей твоїх бризне», «десять потягів я проковтнула // аби дістатись до цих вогнів». Хоча є й очевидні неоковирності: якісь дами з леопардами, причому одна з тварин навіщось перемазана кров’ю; якийсь унітаз, а навколо розкидана, перепрошую, вата; якісь припорошені кінологи-павуки, що впиваються мартіні… Гадаю, цього треба позбутися.
Схожа історія у волинянки Вікторії Литвак. Світла, свіжа поетика («в казку сховаю носа, // казку сховаю вдома», «хочеш, зроблю вечерю: // вірші та чай зелений?», «хочу згадати // як пахнути // завтрашнім молоком») чергується з глевтякуватими надмірностями: «нью-шляхом йде чумацький потяг», «як щасливі люди // їдять борщ // перуть шкарпетки // спиняють маршрутку // витирають носа?», «око зсередини // і язик туди ж».
Не без таланту вірші киянина Олеся Коржа. Багато цікавих відкриттів: «сон, що харчить вороною», «липи тепер молитовні», «а навколо зима навиворіт». Те, що пан Корж працює в рекламній агенції, таки дається взнаки. Непогане відчуття природи псується дивною істеричністю: «не виправляй мені // стилістичні помилки Господи // але виправи мені // пунктуацію», «в процесі втрачання цноти // дівчина згадує вічність, її рухи стають інертні, // і це додає роботи», «хто… порятує мене від білки // в нагороду?» Не знаю, хто порятує… Вже точно ніхто – навіть привабливі назви! – не врятує цілий ряд віршів ні про що: «Протеїн», «Пісня трутня», «Пуща», «Невермор».
Ціла знакозлива у киянки Ірини Шувалової! «Входимо в осінь блідими пажами // вбраними в смертність необережно». Це теж – програмний твір. Ні в кого з учасників антології містерійність не сягає таких висот: «кору повітря руйнують квіти… // птахи на ньому карбують треки», «змієборці вдягають хітони хітинові». Змії, що кричать, нуртують, пульсують, гниють у вірші «Змієборці» – образ, якого я давно не зустрічав у нашій поезії. Ця поетеса – перша з переліку тих, чиїх нових віршів я чекатиму з нетерпінням. Таке враження, що назовні витрушено саму душу: «я гладила горло, я з’їла отруєну пісню // я випила смерть із твоїх зеленавих стеблинок // тепер вона в тілі моєму здається їй тісно // тепер вона в тілі моєму здається я гину».
Як не шкода мені це писати, але Тетяна Бондар, поезію якої давно знаю і люблю, починає втрачати свою «фірмову» метафізику, скочуючись до деталей. Звідкись беруться «дегустатори шкіри», «черевики Clarks», «лезо очей світязянки», «перегар на майдані Незалежності», «фанатик молочної іриски». Прикро, адже такі пантеїстично-архаїчні піднесення на рівні синтезу європейської і глибинно-праукраїнської концептосфер, які трапляються у пані Бондар, марно шукати в сучасній молодій українській поезії (хіба у Катерини Міщук). Утім, знайшов я і дивотвір, у якому впізнав знайому добре Бондар: «я – вовчиця // що ніч будить // мій крик вмерзає в дорогу // невідомо ким з хати вигнану (…) я – листя // викладене в мозаїку // між Парижем і Люрдом (…) шукаю себе // між людьми і вовками // у чужих країнах // де Сена відпускає гріхи» (до речі, не Люрд, а Лурд – місто, відоме кожному католику).
«Фруктові сади» Юлії Стахівської (до її добірки невідь-навіщо вміщено й рецензійні матеріали) приголомшили стрункою металевою фонікою. Своєрідна палітра одразу привертає увагу: зелений («жвавий») – барва життя, зростання, буяння – протиставляється червоному («скрушний») – барві загрози для життя, смерті, не-життя. Символи сплітаються в суцільне мереживо – стрункіше, не таке вибагливе, як у Шувалової, але більш кипуче, бурхливіше, ніж у Бондар: «що не кажи а ми падаєм // у нас віддаляється море // зоряними аероградами // риби медузи шторми». Чимало цікавих алюзій на Святе Письмо («двоє а Третій іще на руках малий щасливий і заспаний»), поезію Бернса («а лучники потроху зникають в шотландських снах // зі своїми хвилинками через плече»).
Незважаючи на чималу кількість цікавинок, які знаходимо в творах Олега Короташа (члена краківського «Братства поетів»), зі знанням мови у автора явні проблеми: училка, «торохче кістьми», «мислітель», «видохся… оргàн», «Афіна – фриґідна» (все ж «фригідна», адже це слово грецького походження), «ці часи нас замочать», «знову бахуром тирити груші», «ридати ридьма», «на битому тракті»… Більшість віршів у цього автора схожі, мов близнюки.
Варті уваги вірші-міфосвіти Олени Пащук. Іронічна, місцями розпачлива притчевість. Химерно-вибагливі образи змушують згадати полотна Далі: «озброєна тільки німбом // арена і шквал овацій // годую приречених хлібом // вони відгризають пальці». Або – взагалі дивотвір: «кров не тече а пролазить крізь вени // годинник не знає в який бік іти // померлі душі сорокаденні // скидають на гору зужиті бинти».
Максу Лижову ще б попрацювати над фонікою і ритмом. Відтак, він здатен ошелешити (приємно) вживаними образами: «у передвиборному кліпі // виступає піна зі згортком крові», «коханням варто займатись // тоді воно займеться», «залізти в лоно рукою намацати // серце і вийняти тепле та вогке». Свіжі образи переступають межу суспільно-політичного поля і занурюються у вир метафоричного правіччя. Щоправда, багато недоробленого. Вірш «Педофілія» – задум дуже цікавий, але не доведений до кінця. Гумберт, що гупає до нужника щоночі, – образ скоріше кумедний, ніж зловісний. Читачеві ж нічого не зрозуміло!
Вельми цікава літанія у Миколи Леоновича – цікава і за фонікою, і за образністю: «сніг як бите скло і твої вуста за склом», «стигми моїх очей відкриються // тобі і стигми моїх губ стануть приступними», «я повен твоїм молоком і мій зір – молочні ріки // – мій зір – кров сонця», «боляче співати пісень в тобі боляче плакати в // твоєму тілі». Так, звичайно, тексту забагато – часом із нього доводиться виловлювати родзинки. Поетика «сімені» вже на другому тексті (вірші?) починає дратувати; ще ж більше дратує показний пафос: «О принади, о літа!».
Дуже талановита поетка Еліна Форманюк з Луцька. Її манера чимось нагадує Тетяну Бондар: «спробуй на сіль // туман // у якому полощеш п’яти», «нема таких // ангелів які б // драбини не боялися». Міфологізація – тотальна. Цікаво, чому молодь так любить міфи? Їхні гострі оченята проглядають чи не з кожного третього віршика. Леґенди, перекази, замовляння, думи, казання, приказки – все це не ідеалізується надміру, а виступає придатним до розробки і переробки матеріалом.
Відзначу також здібного поета з Тернополя Юхима Дишканта. Щоправда, його попередні твори подобалися мені більше. Майстерний словотвір зберігся (бабинолітяться трави, білострунне волосся), але питаннячок олівцем біля віршів я понаставив чимало. От, наприклад, таке: «Асфальт потойбічний почує собору дзвони…» Над словом «асфальт» замислюєшся. На гадку спадають і голлівудська стрічка про водія, який служить дияволу і на шаленій швидкості ганяє по шосе, і взагалі хімічний склад асфальту як речовини та його вулканічне (?) походження…
З-поміж дебютантів (цікаві Оксана Пухонська та Ірина Зеленько) виділю 17-річну Марію Марченкову (знову волинянка!). Гадаю, це майбутнє яскраве ім’я. Образи – незаяложені, життєствердні: «слідами неталих снігів // моря мандрують // на ранок висушують сонце // фарбують чайкам крила», «вони сидять // гойдаючи зголоднілі сни», «а вітри звідусіль // й підвіконня вже знову збирають // врожай яблунь».
Добрими намірами, як відомо, вистелено дорогу до Пекла. Що б не писав молодий поет – отримає нищівну критику з боку «старої школи» (такі школи існували, існують і існуватимуть за всіх часів і всіх народів). Тому конче потрібна молода критика, аби поет і критик «варились» в одному середовищі, живились із одного джерела, мали схожі погляди на життя. Видавати поетичні антології – справа хоч і не вдячна, зате корисна. Звісно, переважна частина того, що друкується в усяких «тоннах», – полова, але ж треба звідкілясь брати перло!
Письменник, перекладач, автор і ведучий радіожурналу «Книжковий спалах» на Першому каналі українського радіо
