Всім по прянику (і нікому два)

Був чудовий сонячний день. Був чудовий сонячний настрій. За вікном висіла симпатична літня погода, ворушилися дерева, по небу чухрали вареники-хмари, Микола Луків бухтів по радіо про маму, на плиті приємно варилися сардельки… Аж раптом задзвеніла моя мобіла, а з неї мені у вухо задзвеніла пропозиція: зробити огляд кількох вітчизняних видань для улюбленого інтернет-проекту. Почувши це, я зареготав од жаху так, наче мені три Дереші приверзлися. Бо ж добре знаю, який це невдячний жанр – огляди. Це ж треба кожному Савці по шапці, а то ще й кожному хаму по храму, бо потім будуть образи, відрази та інші маразми. А найавторитетніші автори, якщо їх ненароком не «оглянеш», потім демонстративно зі мною вітатимуться. Ще за п’ять метрів. Але нема такої ситуації, з якої я із Божою поміччю не викрутився б. Отож: як майонез «Провансаль класичний» не є класичним «Провансалем», так хай і цей мій огляд буде не класичним, а навпаки.

Почав я з журнал-газети «Критика». І то не без священного трепету, бо ж критики в нас нібито немає, а «Критика» – є. Нині ж куди не кинь – усюди ляпас по моїй літературознавчій мармизі: література в нас іще тільки в зародковому стані, літпремії – заангажовані, а поважних критичних студій у поважній критичній пресі вдень із Діогеном не знайдеш, бо оскільки немає студій, то відповідно катма й преси, а оскільки не видається преса, то навіщо ж писати студії? Отака логіка. Я знаю, про що кажу. Тому найперше схопився за культову (вона ж одіозна) «Критику».

За половину 2009 року в світ видибало аж два номери цієї есей-газети (за аналогією до роман-газети). Третє здвоєне число до прогресивної людності типу мене ще не дійшло. Особливістю цього часопису є те, що власне критика (а цікавила мене насамперед літературна) в ньому посідає далеко не першорядне місце. Так, число 1-2 (січень-лютий) починається статтею М.Рябчука «Громадянське суспільство та його друзі», далі – проблемна стаття С.Шевчука «Від святого письма до конституційного тексту». Продовжує тему В.Єленський: «Хто і кому молитиметься у ХХІ столітті від Різдва Христового» (тонко поданий огляд релігійних концепцій на тлі всесвітнього зіслизання в цинізм). Ну і, зрештою, І.Шевченко – «Україна на захід від Сходу». Ближче до літератури стоїть есей Євгенії Кононенко про двох (зі ста) найвидатніших українок за рейтингом 2006 року – Ліну Костенко та Оксану Забужко. Те, що прямо стосується літературної критики, подається на доверстку: це рецензії на «Ппппппппп» Гапи Н. Карпи та «Стежку вздовж ріки» Маріанни Кіяновської (О.Коцарев), на збірник поетичної субстанції «Дві тонни» (І.Самохін), «Сонце так рідко заходить» Оксани Луцишиної (Тетяна Сахно).

Число 3-4 «Критики» (березень-квітень) знову ж таки розпочинають розлогі політичні статті: професор Ратґертського університету О.Мотиль пише про Росію та Україну на вагах демократії, Ніколя Верт у розвідці «Жнива геноциду» пише про голодомор, а радше про його висвітлення в працях Р.Конквеста (Шевченківська премія 1994 року) та Дж. Мейса (Шевченківської не мав). Привертає увагу велетенська стаття Тетяни Журженко «Геополітика пам’яті». А те, що власне про літературу, починається вже в другій половині часопису: Марія Ревакович у розвідці «Географія має значення» веде мову про «літературну тенденцію до реґіоналізму». Історію з географією продовжує імпортний дослідник М.Павлишин («Топос як аргумент: подорож і модерність»). У підверстці на початку журналу здивувала рецензія О.Коцарева на збірку Д.Лазуткіна «Бензин». Не тому, що на такому «бензині» далеко не заїдеш, особливо якщо він «глибоковроті». І не тому, що рецензія радше для внутрішнього тусовочного користування. Просто тому, що читацька публіка вже встигла забути, що такі книжки, як «Бензин» чи «Дві тонни», колись виходили… Одне слово, оперативність і широта художньо-літературного спектру не належать до чеснот «Критики», рецензуються головно політологічні та мистецтвознавчі праці. Часопис розрахований на специфічну вузьку аудиторію, якій, вочевидь, до вподоби його лапатий газетний формат.

На ширшу аудиторію розрахований культурологічний тижневик «Слово просвіти». Хоча літературою, як і літературною критикою, він своїх читачів теж тішить нечасто. В основному тут друкуються гострі політичні репліки голови «Просвіти» нардепа Павла Мовчана, інтерв’ю з найрізноманітнішими діячами культури (привернула увагу цікава розмова з Віталієм Дончиком), а також репортажні матеріали у стилі «доброчинна акція пройшла добре і чинно». Рідко проскакують цікаві матеріали на зразок «Двічі засуджений до смерті відсвяткував 85-річчя» Є.Цимбалюка чи вчительки укрмови з Черкащини Ольги Павленко «ПрокЫдатЫся стало вашшє». Це про те, як говорять радіодиктори та телеведучі, зокрема – суперукраїнського каналу «1+1». Я, грішний, часом теж аж підскакую, коли який-небудь ведучий РАДІОШОУ в п’ятихвилинці новин мовить про труби опалення, і в ефірі раптом зринає «труП опалення», а у спортивних оглядах у вуха лізе «куПка УЕФА».

Про розмаїття літературних новин та рецензій теж не йдеться. Матеріали здебільшого (до)ювілейні, хоча трапляються й такі приємні винятки, як рубрика «Поетичний автограф» (у ній нещодавно засвітився Олесь Доріченко). Промайнули поетичні екзерсиси В.Клічака (часом вельми анекдотичні) та «Іронічні катрени» А.Бортняка (насправді, хоч і катрени, та не іронічні). Ну, і як не згадати колонку віршів О.Лупія, жанр котрих я визначаю як «передовична поезія» або, даруйте, імпоезія. Ну, ось найпафосніший пуант:
Твоя держава – це не просто
земля для роздумів і мрій,
тож почувайся тут не гостем,
а будь господарем у ній.

Одне слово, поетичний клуб заслужених пенсіонерів. Із молодшої когорти можна назвати хіба добірку із супутнім інтерв’ю Катерини Міщук. От де справжня поезія! Свіжа, як вітер, оригінальна, як порожня пляшка, емоційна, як джин (-тонік)!.. Ось вона:
Виліз вітер із пляшки з-під пива
Та й свистить, дражниться,
Наче джин, якого з однієї, малої пляшки,
Випустили у ще більшу,
таку ж смарагдову,
Пляшку Землі.

А що? Не гірше, ніж у деяких «двотисячників». Така ж самодостатня автопародія.

А потім мені привалило щастя у вигляді підшивки відомої в читацьких колах газети «Друг читача». Не тієї, радянської, а новішої, яку видають брати Капранови. Давно те діялось, а й досі спогади гріють мою зболену душу! Навіть краще, ніж сардельки. Двоє «капранівців» старої когорти та я, грішний, у промоклих черевиках, за пляшкою шампанської бормотухи розробляли концепцію цієї дружньої до читача газети, бо як же це – стільки літ читач залишався без друга… Розробили. Порозлазились. Газета вийшла шаленим як на непідготовленого чительника накладом – 10 000! І, як ви вже здогадалися, все те радикальне, що було задумано, лишилося поза газетою. Отже, «Друг читача» має такий формат, як оце ви нині можете бачити. Сваритися за концепцію я ні з ким не став, натомість од горя цілий вечір заклеював черевики. Але ось підшивка в моїх руках, і можна судити про плюси та мінуси цього далеко не найгіршого пролітературного видання.

Насамперед зауважу, що наклад газети впав аж до 1500. Це прикро. Така ж історія з оновленим журналом «Дніпро», першу версію якого (з червоною палітуркою) видрукували космічним накладом – 21 000, а тепер спустили, здається, до 17 000. Підлітковий максималізм видавців? Не думаю. Радше проста інфантильність, яка виражається надмірною вірою в ринки збуту.

Чим вигідно вирізняється сучасний «Друг читача»? Компактністю матеріалів. Рецензії на сторіночку, які місцями скидаються на розширені анотації, актуальні інтерв’ю на 2,5 сторіночки, які є радше бліц-інтерв’ю, такі ж за обсягами огляди та матеріали до рубрики «Постать»… Важко сказати, наскільки таке мікроінтерв’ю може розкрити людину, але якусь одну конкретну тему воно розкриває цілком. Невеличкий обсяг рецензій дозволяє охопити більше свіжих видань. Великий плюс: немає сліпих сторінок, газета дихає. Працюють на газету передовсім студенти-гуманітарії та вчорашні студенти і вчорашні гуманітарії. Отож матеріали не просто фахові, а ще й цікаві. «Друг читача» врожаю 2009 року розрахований не на професійних філологів, а на школярів, студентів, містечкових учителів та бібліофілів, а також аматорів-літераторів, які хочуть бути «в курсі дєла». Тому що навряд чи І.Бондар-Терещенко скаже філологу-фахівцеві про Едварда Стріху щось нове (стаття «Едвард Стріха в степах футуризму»). Так само, як нічим новим не здивує фахівця чи й просунутого аматора оглядом «Літературні розіграші» Наталя Жищенко (йдеться про містифікації Макферсона («Пісні Оссіана»), Меріме («Ґузла») та Конан-Дойля, який для помсти сусідові спорудив «пілтдаунський череп», що аж до середини ХХ віку бентежив уми науковців). Приємно дивує розмаїтість тематики матеріалів, оперативність у висвітленні літературних подій та вміння працівників газети знаходити цікавих співрозмовників (є така рубрика – «Непересічний читач», де про літературу розпитують акторів, музикантів чи й телеведучих).

Тепер знову про кулінарію. Але вже не про сардельки, а про «Здібні булочки» (є в «ДЧ» й така рубрика). Веде її рідний кум братів Капранових Троль Кумле, який місцями дотепно висміює рекламні ляпи та дива машинного перекладу. Цю рубрику я завжди читаю першою. А от читаючи саму газету, незрідка бачу досить матеріалу для «булочок» уже в ній. Часом у безпосередній близькості до викривальної рубрики, а часом – і в самих «Здібних булочках». Ну скажіть на милість, хто вгатив у голову редакторам «Друга читача», що слово «любитель» неодмінно треба перекладати як «аматор»? Аматор – це непрофесіонал, антонім слова «фахівець». А любитель – це людина, яка щось полюбляє (книжки; пиріжки; грошики). Тому «аматори книжок» – це, вибачайте, такий самий абсурд, як замість «груповий секс» казати «гуртовий» чи взагалі «оптовий». У цього «аматора», який у певних словосполуках стоїть явно не на своєму місці, ростуть ніженьки з того кривомовлення, що славиться як «скрипниківський» правопис 1928 року і як тоді, так і тепер використовується штучно й непослідовно. Порівняйте «аматора» зі словосполученнями «істота справи» та «крапка зору». І припиніть писати «все голосніше» та «все більше» замість «дедалі голосніше» або «чимраз більше». Насмішив і С.Константинов, який у врізі про себе сказав, що «працював до 2001 року, коли ЧАЕС остаточно ЗАЧИНИЛИ». Як ото крамницю на обід. І таких штук можна знайти не на один випуск «Здібних булочок»!

По-справжньому вразив матеріал «Встань, Тарасе, подивися…», приурочений до вручення чергової Шевченківської премії. Мало того, що він явно писався до минулорічного нагородження й цілий рік блукав невідомо де, так іще й (це теж видно неозброєним оком) кимось був добряче переписаний, оскільки рясніє фактологічними неточностями, провалами в телеграфний стиль і вставками чужих думок, які випадають із загального тону статті. А те, що Ліна Костенко відмовилась від Шевченківської премії, – взагалі п’яна фантазія. Вона відмовилася від звання Героя України, а премію взяла й не скривилась. А може, і скривилась, але все одно взяла. Уважнішими треба бути, панове редактори, якщо не всі ваші дописувачі достатньо компетентні.

Література як така представлена доволі скупо: віршем Тараса Федюка «за жисть», який він додав до своїх роздумів про поезію. Порада: таке варто практикувати (хоча б як ілюстративний додаток до інтерв’ю чи розповіді про постать). Висновок: газета «Друг читача» має свою (хай, судячи з накладу, нечисленну) аудиторію, але щоб по-справжньому бути ближчою до тієї аудиторії, вона має прийти до неї в містечко, селище, в районну, шкільну бібліотеку. Туди, де про неї ще не знають.

А зараз буде плач і скрегіт зубів, бо на черзі – слово про «Літературну Україну», газету, в якій, власне, сама література представлена найширше. За останні два роки газета суттєво змінилася. Стала гострішою та цікавішою, про що свідчать наклади: у січні тижневик мав 7720 примірників, у червні – 9070. «ЛУ» залишається чи не єдиним літвиданням, яке надає свої шпальти письменникам без огляду на їхню тусовочно-кланову приналежність, їхній вік та літературний стиль. Тут друкується і юродивий ІБТ, і поважний БЮТівець В.Яворівський, якого «Друг читача» чомусь переселив назад у НУНС, тут друкуються професори та студенти… Більше того, «Літературка» надає місце й для читацьких реплік. Це важливо.

Мінусом я як читач вважаю засилля політичних матеріалів (донедавна з номера в номер друкувалась епопея «На Майдані», яка є передруком тексту двадцятихвилинки В.Яворівського на радіо). Письменники, письменники-депутати й екс-депутати (екс-письменники) звертаються через газету з відкритими листами до найвищих державних посадовців, часом із далеко не літературних питань, чим викликають вогонь на всю без винятку Спілку. Перші шпальти незрідка віддають під публіцистичні роздуми не першої свіжості, під ту риторику, якої й без того скрізь вистачає: про статус української мови, голодомор, Шевченка й Гоголя… Якщо без цього не обійтися, то чи не скоротити бодай обсяги таких матеріалів? Нещодавно редакцію критикували й за розлогі літературознавчі матеріали, що нагадують уривки з дисертацій не найкращого ґатунку, та за такі ж велетенські уривки з прозових творів, які ломом битимеш – то й лома зламаєш: треба бурову установку… Критикували газету й за те, що вона «нацьковує письменників одне на одного». Втім, це в «ЛУ» не нове.

Останніми часами в «Літукраїні» розгорілися дві дискусії, котрі з повним правом можна вважати скандальними. Серії публікацій М.Наєнка, М.Мачківського, В.Яременка та О.Зінкевича про «шістдесятників» читач О.Ємець запропонував видати окремою збіркою, однак той діалог, який кілька чисел поспіль на значних газетних площах вели М.Наєнко та В.Яременко, навряд чи прикрасить збірку, бо то вже не так розмова про досі актуальну літературознавчу проблему, як з’ясування особистих стосунків: хто професор липовий, а хто яловий, хто кому що двадцять років тому не те сказав тощо. Свій розділовий знак у сварці спробував поставити вчорашній студент В.Левицький, але спроба – ще не знак, хоча заглиблення в проблему серйозне.

До слова кажучи, газета розпочала новий раунд розмови про літературні дев’яності. До дискусії вже долучились О.Яровий, М.Розумний та В.Герасим’юк.

Другий скандал розгорівся навколо економічної діяльності Спілки письменників, який вилився не просто у звіт секретаря А.Крима «Наш капітал» та гризню Галини Тарасюк, В.Яворівського, редактора «Літукраїни» М.Сидоржевського, деяких голів реґіональних Спілок (це ґрунтовно висвітлювалося в газеті), а у спробу висловити недовіру голові Спілки та звільнення з посади редактора «ЛУ». Читаючи ці матеріали у своїй келії, я волав тільки одне: люди, до чого тут література?!

Втім, літературу в ці нелегкі часи «ЛУ» теж друкувала. Однак аналізувати той чи той велетенський прозовий уривок, як-от розділ роману «Симон Петлюра» В.Фольварочного, річ марна. Кожен сам має взяти газету й побачити, що там напетлюрив той чи той прозаїк. Я для себе відзначив фраґменти спогадів А.Дімарова «Чотири чарочки» (дещо вже друкувалося в книзі «Прожити й розповісти»). Гумористична рубрика «Гостина в Енея» (колишній «Вишняк») з’являється не щономера, і це таки правильно, бо справді свіжого, дотепного й талановитого в цій галузі напрочуд мало. Як невдалу спробу пародій (чи то вдалу спробу не-пародій) можу назвати добірку В.Власюка. Частим гостем на сторінках «Літукраїни» є В.Базилевський: він виступає і як поет, і як дискутант, і як автор літературного портрета Д.Кременя «Мінерал поезії», а то – як жертва інтерв’ю (відповідає на запитання В.Бондаря). Потішила публікація М.Дочинця «Покликаний світлом» – заповіді 104-річного Андрія Ворона: як жити довго в щасті й радості. А от що здивувало, так це «критична студія» (хоча вельми скидається на рецензію) донецького літератора О.Солов’я на «Дванадцять обручів» Андруховича. Здається, ці «деякі міркування» п. Олега вже років п’ять як не на часі. Нічого нового для себе я не дізнався і з замітки І.Бондаря-Терещенка про посмертну долю М.Гоголя.

Щодо поезії, то й тут «ЛУ» себе не зраджує: друкуються як представники школи «професорської поезії» (Ю.Ковалів, О.Астаф’єв, А.Мойсієнко, Б.Чіп), так і студенти (В.Левицький, Анна Лук’яненко). Потішили добірки В.Гужви та І.Павлюка: в них трапляється справжня поезія. А в добірці В.Науменка, відомого також як редактор журналу «Березіль», варто відзначити «Баладу віри». Зневірені люди на вутлому човнику пливуть крізь стихію, хтось уже й кинув весло, але маленький хлопчик перекрикує грозу: «Повірте, – гукав він, – повірте: // Високе вода не схова». І люди повірили. Хтось його навіть мав за янгола, «який захистить і спасе».
І вже коли берег замріяв,
Що й весело стало комусь,
Почув він: «Хоч плавать умієш?»
І хлопчик сказав їм: «Навчусь!»

Це той випадок, коли найменше уваги звертаєш на формальні незґрабності.

Гадаю, що скидати демократичну «Літературку» з рахунку, називати її органом сталінського колгоспу, макулатурною Україною чи літературною урною зарано. Справді, газета переживає нелегкі часи, в ній часом не вистачає молодіжної розкутості та ядучості (голобельна чи пахова критика до уваги не беруться), мало відгуків на літературні новинки, в тому числі на ті, які продукує цех «двотисячників», але це минуще. Було би бажання не гризтись, а «своє робить».

Попри те, що література в нас у зародковому стані, критики нема (зате є достобіса критиків), та не все так погано в нашому царстві. Кожен зацікавлений читач знайде свого «друга» в річищі преси. Літературної чи небайдужої до літератури.

Від редакції. Стаття Олександра Стусенка — п’ятий (і останній) огляд у нашому серіалі «Література і ЗМІ». Дистанцію пройдено — час ставити крапку. Головний висновок: літератури в засобах масової інформації украй мало, особливо на телебаченні, у «звичайних» газетах та в новинних журналах. Причин такого стану справ є кілька:
1) відсутність нормального книжкового ринку в Україні, який би тиснув на ЗМІ, змушуючи їх запроваджувати рубрики, сторінки, колонки, передачі тощо;
2) млявість літературної критики, дефіцит її пропозиції для ЗМІ;
3) зорієнтованість значної частини ЗМІ на що завгодно (політичні скандали, кримінал, світські плітки), крім літератури; упередженість частини працівників редакцій, які «сидять на культурі», щодо українського як такого.
4) Вузькість самого українського інформаційного простору (один київський єврей сумно жартує, звертаючись до українців: «ми з вами, як представники нацменшин в Україні…»).

Можливо, є й інші причини. Дехто нарікає на саму українську літературу: мовляв, що там у вас може бути цікавого…

От із цим якраз і не погоджуємося. Цікавого — чимало. Але щоб зацікавитись — треба цікавитись. Для початку можна зазирнути на «ЛітАкцент» (теж, до речі, «засіб масової інформації»!).