Сонце палило, дощі мочили ржищівські трави та голови відвідувачів міжнародного еко-культурного фестивалю «Трипільське коло «Земля» 2009». А любителів фестів, поезії, музики, фільмів, народних ремесел тут зібралося немало. Зокрема й шанувальників літератури, адже в програму цьогоріч були вписані і літературні події.
Фестиваль приємно вражав розмаїттям заходів і дійств. Тут і еко-майданчик із фільмами, іграми та конкурсами, і толока, де всі охочі могли долучитися до створення справжнього трипільського житла, і ленд-арт, і фаєр-шоу, і дві сцени – Мала й Велика, і літературний майданчик, і сінема-намет, і майстер-класи з чого тільки душа забажає і ще багато подій. Таким чином, цього року організатори вдало винесли на перший план саме розмаїття заходів, а не, скажімо, як минулого року, робили акцент на хедлайнерах музичної частини фестивалю. Одне слово, цьогорічні безмежні можливості проведення часу мають безліч плюсів і один-єдиний мінус.
Мінус – це програмка. Вона була платна. Викласти за неї потрібно було 12 гривень, що вважається несмаком для фестивалів міжнародного рівня, де програмка є безкоштовною. 12 гривень – це відносно висока ціна за програмку, якщо відвідувачі вже заплатили за вхід від 50 до 75 гривень. А без програмки було б дуже сутужно, адже заходів безліч, людей – море, а волонтерів, які б допомогли на місці розібратися, куди йти і де та що шукати – не так і багато було.
У пошуках літератури. День перший
Першого дня в «Зоні спілкування», біля якої начебто розташовувалась літературна сцена, мали читати свої вірші представники «Севами» – Кока Черкаський, Оксана Яблонська, Анастасія Духлій, Татарівна, Юрій Рудницький, Наталя Кондратьєва та інші. Взявши до рук мікрофон, Юрій Рудницький оголосив, що просто зараз почнуться «провокативні літературні читання». Оголосив він це не раз і не двічі. Втім, слухачів зібралося мало. Зовсім мало. Як виявилося, поетів було ще менше – Наталя Кондратьєва та Юрій Рудницький. Власне, пані Наталя пояснила, що поети будуть завтра, бо про сьогоднішні читання вони нічого не знали. Проте читати поезію все одно вирішили, хоч і в такому невеличкому складі. Не встиг Рудницький почати читати свої вірші, як з еко-намету вийшла дівчина і попросила поетів вимкнути мікрофон, бо вони заважають дивитися еко-фільми. Рудницького це явно розчарувало. Вирішили читати без мікрофона. І читали.
Як тільки стемніє, ішлося у програмці, то любителям літератури слід шукати Літбагаття, біля якого з 10 вечора починалися літературні читання. І таки правда, багаття я знайшов досить швидко.
І хоча Літбагаття відбулося дуже спрощено, проте якось душевно. Спочатку людей було небагато, невимушену атмосферу створювала заввідділу драматургії журналу «Дніпро» Ольга Лещенко. Читання почалися з поезії Богдана-Ігоря Антонича, яку читали студентки – бакалаври Інституту журналістики КНУ імені Т.Г.Шевченка Єлизавета Олійник і Євгенія Вятчанінова. Дівчата є ініціаторами створення аудіо книжок для сліпих дітей і нині разом із волонтерами працюють над записом саме української поезії. Втім, знову ж таки почитати повноцінно не вдалося, тому що з одного боку безперечно чудово грали барабанщики, а з іншого – хлопець на волинці, що для фестивалю є абсолютно природною ситуацією. Тому з літературних читань вечір плавно перетік у спокійні розмови про літературу та дотичні до неї теми.
День другий
Гроза та сильний дощ не розігнали молодих поетів, і вони досить таки непогано читали свої вірші. Цього разу в мікрофон.
Опісля, згідно з програмкою, любителі літератури мали вільний час.
Похлюпавши ногами в теплих водах Дніпра, я спрямував свої стопи на поле в пошуках круглого столу на тему «Образ Дон Кіхота в сучасній літературі». По дорозі в голові штовхалися думки: «Трипільське коло, Дон Кіхот, Дон Кіхот, Трипільське коло, круглий стіл…». Довкола лежали мокрі трави, ходили фестивальні люди та проглядався широкий Дніпро. Чомусь у голові уявився кругленький дерев’яний стіл посеред поля під палючим сонцем.
Покружлявши великою територією фестивалю, я не знайшов ні круглого, ні якогось іншого столу. Знаючи, як буває, плутає біс людей, водить їх колами, що не дивно на другий день фестивалю Трипільське коло, я швиденько рушив у напрямку прес-центру – опори, енциклопедичного довідника і книги скарг усіх працівників ЗМІ. Там мають знати все. Люди були зайняті реєстрацією представників преси, тому перенаправили мене до милої дівчинки – волонтера.
– Де у вас тут буде зараз круглий стіл із братами Капрановими? – поцікавився я, трохи хвилюючись, бо стрілки годинника показували третю – початок події.
– Що таке «капрани»? – у відповідь поцікавилась дівчинка, мило усміхаючись.
Я розгубився. А й справді, що таке капрани? Але думати над цим питанням в мене не було часу, тож я перепитав:
– Круглий стіл на тему Дон Кіхота, у якому братимуть участь видавці брати Капранови. Де він тут буде?
Дівчинка подивилась на мене чи то з жалем чи зі здивуванням, але про капранів більше не перепитувала.
– Це літературна подія, – уточнив я насамкінець.
– Літературна? Ну, то пошукайте десь, може, на літературній сцені…
Шукали. Літературну сцену. Якщо повністю довіритись карті, виданій тоді, коли купуєш вхідний квиток, то там, де має бути літературна сцена, її немає. А де вона є, ніхто підказати не може. Отже, я так і не дізнався ні про образ Дон Кіхота в сучасній Україні, ні чи був узагалі той круглий стіл, ні де все ж таки знаходиться літературна сцена. Жаль. Бо якщо все це десь відбувалося, то пересічному відвідувачеві фестивалю, такому, як я, було важко відшукати цю подію, а це страшенно засмучувало і чомусь навіть дратувало.
Молоді поети читали свої вірші, тільки-но їм випадала така нагода, не прив’язуючись до програмки. І це було вдалим рішенням. На другий день фестивалю, ближче до вечора, коли з великої сцени вже залунала музика, на Малій сцені, по завершенню всіляких виступів молодих виконавців та колективів, трішки почитали віршів.
Загалом, фестиваль мені страшенно сподобався, хай він і мав недоліки. А щодо літератури на таких фестах, то головне – добре продумати й чітко організувати такі дійства. Найкраще, щоб було одне конкретне місце для всіх читань, щоб не блукати фестивалем, і щоб читання припадали на такий час, коли ні вони, ні інші заходи не заважали б одне одному. Або навпаки: робити такі читання спонтанними і на всій території фестивалю, не прописуючи їх у програмці, щоб ті, кому це цікаво, ставали випадковими слухачами і залишалися слухати далі. Власне, щось схоже і було цього разу. Вірші лунали тоді, коли їх не очікували.
Фото – Марії Семенченко та Миколи Тимченка
