Самотні жінки, нещасливі дружини, одинокі матері. Чоловіки, що зраджують жінок, еротичні колекціонери та нереалізовані науковці, занурені у рутину будня. Пустота і болюча самотність. Розчарування життям, яке вже пізно змінити. Все це знаходимо в збірці оповідань Людмили Тарнашинської „Парасоля на кожен дощ”. У цій невеликій книжечці зібрано твори 1987-2007 років. Використана авторкою лапідарна форма оповідання та багатство сюжетів, які описують індивідуальні, суб’єктивні історії, дозволяють представити широку панораму життя мешканців сучасного українського міста. Життя звичайного, повного сiрої, буденної рутини, часто жорстокого, проте змальoваного Тарнашинською зі співчуттям та прагненням зрозуміти людину у кожному становищі.
Людмилу Тарнашинську знаємо здебільшого як літературознавця, авторку ретельних наукових робіт (між іншим – монографії про творчість Валерія Шевчука). Як письменниця Тарнашинська поринає у сіру щоденність сучасного українського міста та створює виразні портрети людей, що живуть у замкнутому світі власних емоцій і почуттів. Обмеженість цього внутрішнього простору суб’єктивних переживань підкреслює коротенька за змістом форма оповідання та „густий” наратив у формі монологу. Герої майже всіх зібраних у „Парасолі…” творів неначе ув’язнені у часо-просторі; маніакально повертаючись до минулого, вони прирікають себе на життя у своєрідному безчасі. Таке мляве, зупинене життя символічно представлено в оповідані „Усмішка Мони Лізи”, героїня якого щовечора затримує всі годинники. Авторка пише про свою героїню: „На ніч вона зупиняє всі годинники, які є в цьому чудернацькому домі. Обходить свої володіння повільно, з пригаслим поглядом і магічним порухом руки спиняє час.”
Основним показником життєвої ситуації героїв „Парасолі на кожен дощ” видається відчуття самотності. Це самотність у всіх видах та варіантах, вона окреслена авторкою як духовне захворювання, що не дозволяє людині нормально жити. На присутність і значення самотності у творах Тарнашинської звертає увагу також Григорій Штонь. У післяслові до „Парасолі…” він пише: „Людмила Тарнашинська переважною більшістю своїх новель, оповідань і оповідок робить саме це – прорив по той бік кордонів людського буття, де багато хто не зрідка, а, вважай, шохвилинно чується тим, ким є – самотньою жінкою або чоловіком, у яких бува, формальних підстав для відчуття своєї покинутості (…) немає. А відчуття є – ось воно: куди не ступиш, про що не подумаєш – скрізь один ти.”
Самотнім є подружжя старих людей, які не знаходять собі місця у великому місті та відвідують чужі весілля, щоб хоча б хвилину побути в товаристві і відчути себе потрібними. Самотня молода мати, котра народжує небажану дитину. Самотні зраджені дружина та чоловік, який у чергових романсах шукає любві. Ці одинокі, перелякані люди не в силах жити по-справжньому і поступово погоджуються на існування, яке можна окреслити бутафорією життя. Бутафорією видається подружжя, у якому хвора і безвільна жінка з огляду на матеріальне забезпечення погоджується на брутальність чоловіка. Чоловіка, якого вона вже давно не кохає і не шанує та з яким пов’язана лише „формулою симбіозу.” Ось як авторка характеризує ситуацію героїні: „Тепер вона навічно прив’язана до нього безвихіддю. Хіба що сам покине…Та ні, не покине. Ніколи. Тут вона абсолютно спокійна. Він до неї прив’язаний ще дужче, ніж вона до нього: якщо Елеонора лиш матеріальною залежністю, то він іншим. Сусідка те називає симбіозом. Може, й симбіоз. Бо як же він без неї із зовнішнім світом спілкуватиметься (…)”
Бутафорією є також існування молодої матері, яка народжує небажану дитину, а сама мріє про „справжнє” життя у Венеції. Вона проклинає своє життя і свою маленьку дитину та ненавидить місто, в якому випало її мешкати: „Ну, яка Венеція тут, у цьому задимленому, загазованому, гуркітливому місті (…) де ні затишку ні прихистку серед широченних, відчайдушно розхристаних велелюдних проспектів. Де людські негаразди надійно ховаються за глухими бетонними стінами. (…) Яка Венеція серед оцієї асфальтово-буденної сірості, серед зумисно однакових плащів, зачісок, сумок, а також заклопотаних облич?”
Збірку „Парасоля на кожен дощ” можна окреслити своєрідним спектром життя несправжнього. У чергових сценах авторка представляє неавтентичну любов, удаване щастя, неправдиву дружбу, псевдо-кар’єру. Це життя побудоване на обмані. Життя–театр, у якому справжнє – лише нудьга, розчарування та байдужість. Герої неначе прикидаються живими, відіграють свої ролі щасливих дружин, розумних батьків, відданих науці працівників. Зразком цього постійного відчуття неавтентичності життя може служити монолог однієї із героїнь оповідання „І сонячний зайчик на схололій руці”, яка каже: „А я не живу (…) лиш вигляд роблю, що живу (…) Гра. Все довкола гра. Маски. Театр. Лицедійство (…) Самообман. Сховок до самих себе. Самовтікання та самовтішання. Самопозування (…) Самоілюзіювання. (…) Під облудою машкари. На сцені театру життя. В тенетах абсурду – самовитвореного».
Театр життя стає театром абсурду, у якому сценарій спирається на низку повторень одних і тих самих поведінок, думок, розмов. Щоденні суперечки, претензії, грубість та неповага до інших, а в підсумку й до себе, – те все складається на повсякденне життя героїв Тарнашинської. Життя, що не дає надії на зміну, що неначе змушує людину стати несправжньою. „Я ж знаю, що вони несправжні, бо насправді вони не такі, такими їх зробило наше життя,” – каже молода героїня оповідання „Номер сорок два” і продовжує: „І мені страшно, що й на мене чекають черги, втома і нещасливі діти.”
Тільки час від часу трапляється, що якийсь актор раптом прокидається з летаргії і, здивований, засоромлений, не може повірити, що це існування є справді його життям. Життям, що мало бути цілком іншим. Тоді починає гадати, що це, можливо, непорозуміння, що він переживає якесь дивне, не своє життя: „Часом її здається, що вона живе не своє – якесь чуже життя. Її життя мусило би бути інакшим. Цілковито інакшим. Але…”
Читати Тарнашинську боляче. Особливо тому, що, читаючи її, починаємо думати про своє щоденне, не завжди красиве життя і, зрештою, ставимо запитання: ми читаємо про інших, чи може, все ж таки і про самих себе? Але авторка не оцінює своїх героїв і не ставиться іронічно до порожнечі їхнього життя. Навпаки, вона підкреслює, що герої „Парасолі…” – „прості, але й не зовсім…Складні у своїй простоті”. І переконує „в справедливості слів, мовлених Антигоною в трагедії Софокла (…), що дивних багато в світі див, а найдивніше з них – людина.” Тобто Людмила Тарнашинська «навіює» читачам думку, що навіть у найсумніших буднях залишається надія на зміну. Якщо тільки в людині є сила, щоб мріяти і прагнути до чогось іншого, більш досконалого й справжнього.
Аспірантка кафедри Україністики у Варшавському університеті. Досліджує творчість Валерія Шевчука. До професійних зацікавлень належить література й ще раз література, переважно сучасна: особливо українська, російська й польська, а також так званої Центральної Європи та Латинської Америки. Словом, усе, що оригінальне, не дуже відоме, але дуже вартісне.
