Одразу зазначу, що тут не розглядатимуться онлайн-версії друкованих часописів на зразок «Друга читача» або «Газети по-українськи». Також нічого не казатиму про сайт «ЛітАкцент»: із причин цілком зрозумілих.
Оглядаючи інтернет-видання, що приділяють увагу літературі, буду спиратися на такі критерії: широта висвітлення, якість аналізу, якість сайту (дизайн, навігація), «тусовочність».
Комерційні інтернет-ЗМІ ще більшою мірою, ніж традиційні друковані видання, залежать від реклами, а отже, від кількості переглядів. Через те непрофільні новинні сайти майже не приділяють уваги літературі, зважаючи на вузьке коло потенційних реципієнтів таких матеріалів. Одним із винятків є видання «Правда життя», що входить до холдингу «Українська правда». Час від часу тут з’являються матеріали про літературний процес – в основному це стосується масштабних літературних подій, гучних скандалів, на зразок того, що стався через присудження Шевченківської премії цього року. Але, скажімо, рецензій на книжкові новинки тут немає. На підбір тем суттєво впливає загальний «жовтуватий» профіль холдингу: зокрема, матеріали про життя письменників ілюструються фотографіями оголеної Ірени Карпи, літератори опитуються на предмет їхніх алкогольних або тютюнових уподобань тощо. Навряд чи коректно говорити про якісь симпатії видання в літературних колах: якщо окремі матеріали і мають суб’єктивне забарвлення, то це, скоріше, обумовлено схильностями позаштатних авторів – а їх чимало. Кілька письменників мають на цьому сайті власні блоги, і їх тематичне наповнення редакцією не контролюється.
Так само на скандали, особливо ті, що пов’язані зі свободою слова та з медіа, звертає увагу видання «Телекритика» – спеціалізований ресурс про ЗМІ та масову комунікацію. Видання постійно «веде» теми комісії з питань захисту суспільної моралі, суперечок щодо численних літературних конкурсів, тему скандалу довкола Національної спілки письменників. Окрім того, в рубриці «Медіа-дайджест» час від часу передруковує з інших видань інтерв’ю з письменниками. Щоправда, добираючи їх досить випадково.
У цьому випадку є сенс говорити про просвітницьку роль видання: своїм читачам – журналістам та іншим спеціалістам із медіа – видання «підкидає» й літературні теми у звичній для них формі подачі. Важливо, що ці матеріали не виділяються в окрему рубрику, а подаються в загальній стрічці.
Протилежна ситуація – у культурній рубриці на сайті інформаційного агентства «УНІАН», своєрідному інформаційному «гетто» культури. До того ж, теми, які там висвітлюються, цікаві, переважно, самим журналістам, а не потенційній аудиторії. На цьому ресурсі тексти про літературу з’являються нечасто, серед них так само переважають репортажі і майже нема рецензій. А фігурантами є одні й ті ж обличчя: О. Ірванець, С. Жадан, Ю. Андрухович і кілька молодших письменників – очевидно, знайомих журналістки. Ці матеріали час від часу перемежовуються багатослівними патетичними текстами від посадовців Національної спілки письменників. Схоже, вони з’являються там під соусом постійної співпраці видання з НСПУ, і жодним чином не адаптуються до сприймання онлайн.
Очевидно, цей ресурс створювався для популяризації української літератури, а не для її професійного аналізу. Проте невідомо, наскільки основну аудиторію сайту інформаційного агентства здатні зацікавити матеріали на зразок тих, про які йшлося вище. Як свідчить статистика відвідуваності рубрики «Уніан-культура», цей показник нижчий, ніж у багатьох суто літературних сайтів.
Всі інші новинні портали звертаються до теми літератури лише епізодично. Наприклад, сайт «Обком» регулярно коментує книжки політиків – Олександра Мороза, Віктора Януковича тощо. А у виданні «ПроЮА» періодично друкується Андрій Кокотюха, який зрідка дозволяє собі написати щось і про книжки.
Інша справа – профільні літературно-мистецькі портали, що існують на ґрантах або на ентузіазмі. Одним із найбільш відвідуваних серед них є ресурс «Сумно?», який іменується спільнотою блогів про культуру.
Всі матеріали, в тому числі рецензії та критичні матеріали, тут пишуться користувачами самостійно, без особливого впливу редакційної політики. Переваги і недоліки такого формату очевидні. Доступ користувачів до наповнення сайту забезпечує «живість» ресурсу, зокрема, постійний зворотній зв’язок, цікавість тем для відвідувачів, неформальність стилю, а отже, легкість сприйняття.
Матеріали на сайті – виразно авторські, і це дає можливість орієнтуватися у прізвищах чи ніках: від одних чекаєш банальних «читацьких відгуків», від інших – досить веселої та глумливої критики, від третіх – ображеного і закомплексованого об***ння літературного процесу.
Ще більш відвідуваним є сайт «Артвертеп», який працює у форматі агрегатора довколамистецьких текстів. За майже повної відсутності власних матеріалів, ресурс відбирає найбільш вартісні публікації з кількох десятків джерел. У цьому випадку редакційна політика виявляється саме у відборі чужих матеріалів. Виходить дуже різноманітна тематична палітра, яка, проте, не охоплює літературний процес достатньо.
Наприклад, услід за статтею Юлії Стахівської про нові книжки видавництва «Смолоскип» іде інтерв’ю Мар’яни Савки газеті «Весь Кіровоград». Проте немає щодного слова про «Коронацію слова», переможців якої саме в той час нагороджували. Але, можливо, це й на краще.
Іще більшою популярністю, за нашою оцінкою, користувався би агрегатор, у якому, крім стрічки мистецьких новин та статей була б іще стрічка літературних текстів, яка би напівавтоматично формувалася зі свіжих дописів у обраних блогах тощо.
Натомість, на сайті «Буквоїд» висвітлення подій літературного життя достатньо систематичне і щільне. На відміну від розділу «Re:цензії», який формується за зовсім іншим принципом. Там небагато авторських матеріалів, до того ж, у них не висвітлюється книжковий «мейнстрім». Однією з «фішок» ресурсу є опитування відомих людей щодо їхніх читацьких уподобань. Часом трапляються геть несподівані відповіді, які відкривають нові обрії для читців, що загрузли в «сучукрліті». Це лише один із сучасних прийомів «просування» книжкової продукції та власного видання, які використовуються на «Буквоїді». Портал зроблено грамотно: він пропонує рейтинги продажів книжок, опитування та авторські колонки.
Не дивно, що на ньому з’явилися навіть рекламні банери. Однак відвідуваність сайту, як не дивно, залишається досить низькою порівняно з іншими згаданими вище ресурсами. Можливо, справа в тому, що цей портал – порівняно молодий. Але 9 місяців зазвичай цілком достатньо для того, щоб закінчити етап старт-апу.
Один із найстаріших фігурантів нашого огляду – портал «Проза» Толіка Ульянова. Свого часу цей ресурс був найскандальнішим і найвідвідуванішим в українському літературному сегменті інтернету. Незважаючи на російськомовність видання, на його форумах «висіло» чимало українських авторів.
Нині стратегія сайту, що полягає в епатажній контркультурності, дедалі більше вичерпує себе, особливо в очах україномовної аудиторії. За останні місяці я не знайшов жодного матеріалу, присвяченого українському мистецтву. Тому ми його згадали у цьому рейтингу суто за традицією :) Таким чином, перейдемо до видань імені своїх харизматичних лідерів, або видань-тусівок, на яких, проте, часом можна натрапити на слушні оцінки літературних феноменів. Зокрема, згадаймо сайт Сергія Пантюка «Інша література», який запам’ятовується перш за все жахливою навігацією та посереднім дизайном. Сайт корисний хіба тим, що активно публікує молодих авторів. Що ж до критичних матеріалів, то вони, зазвичай, присвячені тим, кого «треба» похвалити. Себто, тусівці письменників середнього покоління, далекій від мейнстріму, плюс прогресивним дещо старшим митцям, а також юним обдаруванням.
Зрештою, нема на що нарікати: задля висвітлення творчого життя цих письменників сайт і задумувався, і тому мав би збалансувати розглянуті вище ресурси. Проте для цього варто над сайтом іще попрацювати.
Своєрідною тусівкою є автори блогу про літературу «Транслітера», головна ознака якого – виняткова позитивність подачі інформації. Самої ж інформації там небагато. Зокрема, це кілька некомерційних авторських проектів на зразок «читацького фоторобота», для якого ті чи інші люди фотографуються зі стосами книжок, прочитаних останнім часом. А також життєствердні новини світової культури та анонси українських літературних подій.
Цей блог – свого роду ідейна протилежність до порталу «Проза». Попри те, що засновники обох ресурсів закінчували Інститут журналістики, та ще й приблизно в один час. Зрідка чіпляються літературні теми і в такому герметичному середовищі, як мережа громадянських журналістів «ХайВей». На неї можна було б не звертати уваги, проте там тусується чимала кількість народу. І їй час від часу серед потоку міркувань про широку коаліцію таки потрапляє на очі інтерв’ю Юрія Іздрика або біографічний матеріал про Миколу Лукаша.
Нарешті, своєрідним чином висвітлює розвиток літератури ресурс «ЛітФорум» Ані Процук. Якщо когось цікавлять саме читацькі відгуки на ту чи іншу українську книжку або автора, то найпростіше знайти їх саме тут. Звісно, у цьому випадку не може йти мова про жодну редакційну політику або журналістські стандарти. Проте видання є живим, на відміну від більшості інших форумів, і тут щодня розпочинається кілька нових дискусій.
Тепер коротко підсумуємо. Жодне з видань не зуміло вирватися в аудиторію, ширшу за традиційну мистецьку тусівку. Винятком є хіба що «Правда життя», яка, проте, знайомить літературно незаангажованих читачів лише з окремими рисами літературного процесу.
В умовах обмеженої аудиторії найбільший успіх забезпечують не сучасні інформаційні технології і не харизма засновника, а вірне відчуття загального настрою цієї тусівки, її вектора розвитку. Розуміння цього дозволить не лише паразитувати на найбільш рейтингових, мейнстрімових прізвищах, але й доносити до читача всі незнайомі йому грані літературного процесу, виконуючи свого роду просвітницьку функцію.
Проте, задля реального подолання власних меж, літературна інтернет-тусівка повинна опанувати всі сучасні методики просування контенту, і відштовхуватися від них, а не від традиційних чи нав’язаних уявлень про літературу.
