1. Які Ваші твори останнім часом перекладалися й видавалися за кордоном? Якими мовами?
Мені відомо тільки про одну публікацію перекладів моїх віршів за останні три роки – у польському щоквартальнику «Akcent» (№ 4, 2008), переклала Анета Камінська. Усі інші згадувані мною переклади моїх віршів іншими мовами були опубліковані до 2006 року.
2. Хто був ініціатором цих перекладів (Ви самі, іноземна сторона, вітчизняні видавництва, спонсори, грантодавці…)?
Це публікація текстів, перекладених Анетою Камінською набагато раніше, – те, що свого часу не ввійшло до добірки в краківському журналі «Studium». Тоді ініціатором публікації була редакція журналу.
3. Чи відомо Вам щось про іноземну рецепцію Ваших творів, а також сучасної української літератури загалом?
На жаль, мої римовані вірші практично неперекладні; мої оповідання тримаються на ритмі (фактично це поема), тому вони також практично неперекладні; мої вінки сонетів неперекладні за визначенням – тому що це вінки сонетів. Перекладаються лише окремі тексти зі «Звичайної мови». Щодо іноземної рецепції сучасної української літератури, то мені відомо, що, наприклад, Любку і Коцарєва перекладено чи не десятьма мовами, тоді як Герасим’юка і Малковича, якщо я не помиляюся, – трьома, Мідянку і Лишегу – тільки двома. Колись Грибоєдов цікавився: «А судді хто?» Сподіваюся, моє «А хто перекладачі?» звучить тут не менш риторично. Перекладачі-аматори (і то не тільки української поезії) почали ставитися до текстів як до фаст-фуду. «Фест» – це іноді дуже добре, але іноді це всього лише «фаст», тобто занадто швидко. Крім того, нині перекладання стало одною з форм натурального обміну (саме тому дуже часто перекладають конкретно окреслене коло «своїх»). Тільки, на жаль, переклади, зроблені у такому форматі, переважно не виходять за межі зазвичай невеликих і в основному надзвичайно закритих середовищ, які функціонують за добре знаним у Галичині принципом «свій до свого по своє».
4. Що, на Ваш погляд, потрібно, аби українська література була повніше представлена за кордоном?
Для цього повинні з’явитися висококласні (або принаймні добрі – і при цьому незаангажовані «малими середовищами») перекладачі – причому три-чотири знакові імені повинні бути тільки вершиною айсберга. Це мають бути перекладачі, вибору яких довіряв би і видавець, і читач, і навіть критик. Ці перекладачі повинні любити українську літературу в цілому (бо я переконана, що перекладач мусить бути синхронічно-діахронічним; не можна перекладати актуальну літературу, не знаючи традиції), а ще вони повинні бути професіоналами (тобто основним заняттям перекладача має бути саме переклад). Голишев колись сказав, що у перекладача, як у хірурга, професійна зрілість настає не раніше ніж за 10–15 років безперервної праці. А хто систематично перекладав українців? Одиниці-подвижники, причому це були переважно люди із середовища до-київської «Сучасності» (Віра Вовк, інші). На жаль, неукраїнців поміж цих перекладачів майже не було.
Зараз ситуація поступово змінюється. У Польщі – завдяки насамперед перекладам Олі Гнатюк і Богдана Задури – стався справжній великий прорив української літератури. Це річ надзвичайно знакова насамперед через те, що поляки упродовж кількох сотень років не сприймали наше письменництво серйозно. Але в Італії, Франції, США і т. д., і т. д. нас усе ще зовсім не знають.
І ще одне. Нашим письменникам за кордоном потрібно навчитися безкорисливо і максимально об’єктивно згадувати у розмовах з журналістами і видавцями, у розмовах із перекладачами імена інших наших письменників, можливо, не обов’язково своїх найближчих друзів. Останнім часом на Заході й у нас утвердилася ось яка практика: з нагоди проведення того чи іншого фестивалю нашвидкуруч перекладаються декілька простеньких віршів учасників цього фестивалю, ці вірші друкуються, скажімо, у фестивальному бюлетені чи програмці – і все. Тобто ці тексти фактично не потрапляють в культурний обіг, у журнали чи збірники, їх нема в антологіях. Це ніби «мертві душі»: насправді їх немає. Проте гордий автор неодмінно вносить в CV помітку про переклад своїх віршів (чомусь із прозою це трапляється набагато рідше) ще однією іноземною мовою. Так і набирається аж 17 мов (!) – а по суті це мильна булька.
Так от, я переконана, що ця «тусовочна» практика дуже маргіналізує літературу. Всі наші письменники, хто здобув визнання на Заході, від самого початку вибрали стратегію активної співпраці з видавцями. Мені здається, це єдина дійсно безпрограшна стратегія для автора-іноземця: тільки так письменник може прийти до свого читача. Фестивалі – це радше приємно, ніж по-справжньому корисно. Тому що навіть великі та «розкручені» фестивалі так чи інакше відбуваються за принципом «свої для своїх» (скажімо, літератори – для літераторів). А для українських письменників, в умовах цілковитої відсутності культурної політики на рівні держави, стратегія активної співпраці з їхніми закордонними видавцями є нині чи не єдино можливою із реально дієвих. На жаль, закордонні видавці не завжди об’єктивно про нас поінформовані. На щастя, всі справді добрі видавництва прагнуть видавати справді добру літературу. У нас добра література. Тому на те, аби українська література була повніше представлена за кордоном, потрібно тільки трохи часу. Наші майбутні перекладачі ще не чарівники; вони ще тільки вчаться ними бути…
Улюблений сайт літературної критики
