Праця Катерини Борисенко – чи не перше в українському літературознавстві окреме дослідження, присвячене явищу prosimetrum. За cловом, витвореним середньовічною латиною (зрощено латинську і грецьку основи), криється поєднання прози й віршів («метрів») ув одному творі. Хоч термін і давній, а явище, яке він позначає, старше від нього на кілька епох, він не є ще дуже широко вживаним ні на заході, ні в нас. Слушно й дотепно зауважив Ян Жолковський: «Термін «prosimetrum» не побутує сьогодні повсюдно, ніколи не побутував і, певно, що ніколи не набуде широкого вжитку. Хоча люди можуть відчути, що означає це слово, бо вони знають значення двох елементів, з яких воно складається, проте все ж убачають у ньому щось дивацьке й незграбне, аж поки їм не поясниш, що це таке…»
Prosimetrum Катерина Борисенко досліджувала на матеріалі текстів українського бароко. З погляду явища прозіметрії проаналізовані тексти мають учительний, панегіричний і полемічний характер. Неуникненними для дослідження давньої української літератури були постійні паралелі з античною літературою. Але дивує їх невідповідність заголовку праці: докладно сказавши про античні витоки дидактичної, панегіричної й полемічної літератури, авторка навіть не обмовилася про prosimetrum (який є предметом дослідження!) як явище з античними витоками. У читача може скластися хибне враження про prosimetrum як рису суто барокову чи (ще гірше) суто українську. Хоча насправді лише європейська «віршопроза» зародилася ще в ІІІ ст. до н. е., коли Меніпп із Гадари почав поєднувати два види письма у своїй «сатурі» чи «сатирі», яка й отримала назву за його іменем – «меніппова». А сам термін «prosimetrum» уперше був ужитий у ХІІ столітті. Що ж до географічної поширеності цього способу письма, то тут промовистим може бути хоча б зміст збірника «Prosimetrum», виданого 1997 року Гарвардським університетом: різні типи поєднання прози й поезії досліджено там на прикладі численних (і досить відомих) текстів, куди входять середньовічні ісландські саги і французькі лицарські романи, твори німецьких романтиків і корпус писань різних східних літератур.
Таким чином, часова перспектива цього дослідження prosimetrum’у вже є ніби обтятою на якісь півтори тисячі років часово – і вкрай обмежена просторово відсутністю порівняльного аналізу, який би відтінив український prosimetrum як окреме явище, висвітливши його національні риси. Але для першого окремого дослідження це, звісно, занадто високі вимоги: у ньому неминучою є певна каталогізація і накопичування матеріалу, що мимохіть послаблює аналітичний бік праці.
Вся барокова література – наскрізь риторична, але означення «риторична» вжито без тієї негативної патини, яка вкрила це слово сьогодні. Адже риторика для тих часів була універсальною текстотворчою наукою. І з позиції тодішнього «риторства» поєднання віршів і прози не є лише механічним ходом без певного сенсу. Прозовий текст упливає передовсім на логіку читача, а поетичний інтерпретує сказане в попередньому, сприяючи таким чином повнішому засвоєнню прочитаного. Саме такі функції має prosimetrum в одному з найдавніших його українських зразків, «Діоптрі» Віталія Лубенського.
Але прозіметрія зумовлена не лише метою автора учительної літератури «загітувати» (в первісному значенні — «схвилювати») читача. Адже поетичний текст здавна виконував функцію ілюстративну – як гравюра чи герб, він був лише оздобою, лише орнаментальним елементом книги чи присвяти до неї. Поетичний текст мислився як щось природно другорядне й допоміжне. Тому дуже прикро, що дослідниця не звернула увагу (або проартикулювала не досить чітко) на еволюцію стосунків поезії і прози в давній книжності – від суто механічого, реквізитного поєднання до ідейного зрощення-симбіозу, естетичного рівноправ’я.
Якщо в учительній літературі «віршопроза» має передовсім мнемотично-сугестивні функції, то в полемічній літературі високого бароко цей прийом має зовсім інше смислове навантаження. Перші православні полемісти з метою подивувати і вразити читача вдавалися до лавини колоритної пейоративної лексики. І в цьому теж була своя «поезія», мимохіть додамо тут, адже, приміром, у давнину Овідій написав цілу поему «Ібіс», яка і є довжелезною низкою соковитих прокльонів невідомому супротивнику. Але полемісти «нового покоління» ставляться до полеміки витонченіше. Трактати Лазаря Барановича, Іоаникія Ґалятовського, Стефана Яворського – це майже dolce stil nuovo полемічної літератури порівняно з попередніми поколіннями. Адже функцію «дивувати і вражати», акцентування на якій взагалі характерне для літератури бароко, тепер виконує не лайка, яка б не була вона соковита, а поезія, інкрустована межи теологічні виклади. Гарним прикладом барокової прозіметрії, вживаної в полемічному контексті, може слугувати фрагмент із трактату «Месія правдивий» Іоаникія Ґалятовського:
Знайдуєтся і о тим пророцтво в Книгах Сібілліних, же тілом чєловічим Бог приодітим Месія наш міл бити на крест прибитий, і крест той маєт подчас страшного суду на небі показатися, бо Книга віршов Сібілліних такою крест чтит піснею
О щасливоє древо! Бог бил на котором!
Земля тебе не поймет! Леч небесний тором!
Прохошатися будеш, гди сядеш на троні
І світ судити будет новий Бог в Сіоні.
Знайдуєтся і о тим пророцтво в Книгах Сібулініх (sic!), же Месіа на голові своєй міл носити корону терновую, і Бог єго міл жолнірская копією пробити, бо там написано:
Корону з тернєй будет на главі носити.
Бок єго маєт рука влочнею пробити.
Знайдуєтся там же в Книзі 1 пророцтв Сібілліних пророцтво і о тім, же Месія міл третєто дня з мертвих встати. І през обокол до неба вступити, бо там написании сут вірші такія:
Третєго дня гди з мертвих он повстанет,
І світлость єго науки настанет.
До небесного вознесется гмаху;
На оболоках, до горного даху.
Любо теди многіі певниі знаки пророцтва і фігури о Месії написанії показалем тобі з которих достатечне можеш зрозуміти, же юж прійшол на світ Месіа обіцанний і очекиваний.
Отже, «метри» не просто дублюють заявлене прозою, але надають ідеям вищої істинності. Такий прийом барокових письменників відсилає читача до витоків поезії – замовлянь та інших магічних формульних текстів (сибілли говорять не буденною «прозою», якою говорив навіть Журден, а поезією, як і оракули греків, які зчаста висловлювалися гарними гекзаметрами). Також примітно, що цитовані Книги Сибілл є апокрифічним твором, чим ще раз підкреслюється роль поетичної вставки як «відкриття» чогось сокровеннішого, ніж того, що містить посполита прозова форма. Але попри таке формальне протиставлення, не можна не помітити глибшої, ніж у попередні мистецькі епохи, інтеграції «метрів» і прози на ідейному рівні.
У книзі Катерина Борисенко аналізує й цитує тексти книжною українською мовою, польською і латиною – бо ж такими багатомовно-строкатими були тоді літературні практики. Але цитати не перекладаються ні в тексті, ні в примітках, що утруднює розуміння думки й цитованого атвора, й дослідника. Звісно, польська не є складністю, але польська в поєднанні з латиною може трохи затримати читача, залишеного напризволяще в цьому вавилонському змішанні мов. Прикладом може бути пасаж із панегірика Стефана Яворського: «Tylko co ma wschodzić w Cerkiew Swętą niby Sponsa ad Thalamu Ona Niebieska Ducha Swięte Oblubuienica Przena Swiętsza Panna, alić awe classicu wytrębene haslo: Ecce sponsa, exite obuiam illi».
Нам здається, що саме прозіметрія як явище не здобулася в праці К. Борисенко на цілком адекватне осмислення. Адже авторка передовсім розглядає світоглядні домінанти барокових письменників, тоді як прозіметрія розглядається дещо відірвано від цих домінант. Здається, для дослідниці найважливіше з’ясувати витоки цього явища в певному типі текстів, проте його естетичні функції в них розглянуто недостатньо, і тому справді може здатися, що prosimetrum – не більше, ніж риторична «грашка», яких було достатньо в бароковій літературі, багатій на виверти.
Якби ширше вписати prosimetrum у контекст барокового світогляду, то суть прийому висвітлилася б краще. Можна було б вийти на цікаві міркування з приводу змішання жанрів у бароковій літературі; про народження межових жанрів, а також про часті в бароковій естетиці діалектичні єдності (добра-зла, смішного-трагічного, гарного-потворного), до яких prosimetrum додає ще одну пару – поезія-проза як один із виявів цього довгого ланцюжка «неподібних подоб» і «неузгоджених відповідностей».
Головна заслуга дослідження – це те, що воно провокує на докладніший розбір українських барокових текстів з погляду прозіметрії, створює нагоду для того, щоб краще збагнути прийоми естетизації тексту (навіть наукового) в ту далеку мистецьку епоху. Але це лише перший крок, що наближує до явища. Після цього потрібен наступний, себто – розмова про prosimetrum.
