Обкладинка нової книжки харків’янина Олега Коцарева «з порогу» дивує якоюсь невідповідністю агресивної назви й оптимістичного життєрадісного оформлення: «Мій перший ніж» – авангардний малюнок на сірому тлі. Як на мене, виглядає досить двозначно. Та саме ця «невідповідність», здається, і дає читачеві один із ключиків до книжки: «перший ніж» – це первинність будь-якої щирої (!) пристрасті, хай то буде любовна жага чи ненависть.
Попри небезпечну «гостроту» назви, автор уже з перших рядків приємно дивує світлою ліричністю, якоюсь нестримною радістю від життя й молодості, неприхованою залюбленістю у світ і в «прекрасну даму» – усім тим, що літературознавці звикли називати «кларизмом»:
я ховаюсь на зупинці подряпаній
від пасом і рук води
коло шестиметрової літери
«Л»
я прагну все любити
і трохи виходить
тому мені все одно
все все все все –
одно
(«Жінки»).
Ліричність у «Моєму першому ножі» так вражає, що раптом стає очевидно, чого так бракує поезіям Коцарева. Їм бракує рими, повнокровної вишуканої небанальної рими. І нібито ж раз-у-раз рими проскакують ув Олегових рядках, от тільки якісь надто несміливі, неповні, нетипові:
Крапає теплий дощ на мозаїку,
Де застигли в польоті з мечами
Міцні й рішучі чоловіки.
Одразу видно, що це той самий
Драматичний двобій свободи й рабства,
Якого вчить нас всесвітня історія,
Обережно йдіть, не наступіть на героя!
(«Двобій у горизонтальних площинах»).
Окрім кларизму, до незаперечних «плюсів» поезії Коцарева я би додала ще сюжетність. Чи не кожен вірш у збірці – ритмізована мініатюра, то іронічна, то з нотками трагізму, який усе ж таки у виконанні Коцарева змушує всміхнутися. Звісно, трапляються не зовсім вдалі речі. Та разом із тим у книжці знайдуться направду гарні, завершені речі, – приміром, «Повернення Пенелопи», «День народження Раїси Троянкер», «Останній день», «Додатковий сервіс», а також дошкульний вірш «Двобій у горизонтальних площинах». Зрештою, «Мій перший ніж» – справді пошук себе в поезії, як слушно зауважено в анотації. Поет учиться в модерністів і авангардистів (Кручоних, Семенко), ба – навіть у поетів-сучасників, які раз-у-раз виринають на сторінках книжки то як дійові особи віршів («…Ішов Бодя Горобчук / І вдивлявся у болісні переливи / Своєї маленької піци…»), то у присвятах, то в назві розділу «Тести і візії», то в назві самого вірша («Цілодобово»). Однак автобіографічні сюжети навряд чи можна назвати найкращими в доробку Коцарева. Натомість значно важливішим є те, що він актуалізує і повертає своєму читачеві цікаві сюжети з періоду «розстріляного відродження» (не забуваймо, що в поетів-двотисячників трохи інша читацька авдиторія, ніж у того самого Юрія Лавріненка, який видав антологію «Розстріляне відродження»).
Олег Коцарев мовби обирає між стилями й формами, коли поряд із «традиційним» верлібром пробує себе у візуальній поезії, або ж у танка, бавиться алітераціями («бронзовий березень бронзовий вересень» або «таємну тривожну тайожну відповідь»), коли ставить місцями зовсім недоречні «смайлики» й уводить у текст власне ім’я, коли обриває закінчення або ж сучасно, тонко й часом навіть дотепно грається в міфопоетику й виконує майже футуристичні операції зі словом. Нерідко поет імпровізує з верлібром, прагне оновити вже, здається, застарілу форму – так, певно, склався розділ «тести й візії». Зрештою, історія літератури свідчить, що саме в пошуку й вдалих-невдалих спробах щоразу оновлюється поезія.
Найкраще ж із коцаревської поезії поки що вимальовується ув окремих деталях, у надзвичайній метафоричності слова, ув імажиністичній образності письма («дощ починає падати / як грандіозні бульки на воді – груди / як веселка – волосся / як крапля – язик…») й найвиразніше – у повсякчасному оживленні неживого:
Якась мить – і на церковних банях
Так спалахнуло сонце
Що засвербіло вулиці в носі
Вона розвернулась і чхнула –
Аж камінці з бруківки полетіли в небо
Полетіли на дахи
На дерева
На дощ
(«Репортаж»).
І неживе місто у віршах Коцарева теж олюднюється, стає повноправним персонажем «Мого першого ножа» на рівні з поетами-двотисячниками й літераторами 20-х років минулого століття (Раїсою Троянкер і Віктором Петровим-Домонтовичем). Харків у поезіях Коцарева стає напрочуд зворушливим, тонким, чутливим: «Перед домом у деревах / Застрягла хмарка зелена» («Ранкові гоління й зачіски»). І хоча автор час від часу зі щирою симпатією пише про інші міста, все ж із любов’ю виписані будинки, вулиці й навіть дерева рідного міста проступають ледь не в кожному вірші. Ба навіть ті самі поети й письменники «розстріляного відродження», про яких так любовно розповідає Олег, є часткою харківського тексту 20-х років.
«Мій перший ніж» – справді книжка-пошук, причому пошук, що дає ґрунт сподіватися вдалих «знахідок». Однак, гадаю, поки що зарано чіпляти на її автора бодай якийсь ярлик (тоді як ярлик «двотисячника», здається, варто було б уже здерти). Адже поки що єдина домінанта, яку можна відшукати в новій (хоча й далеко не першій) книжці Олега Коцарева, – це рух, незаперечне становлення.
Народилася 1988 року на Київщині. Закінчила національний університет «Києво-Могилянська академія». Авторка численних статей, оглядів і рецензій для журналів «Однокласник», «Український журнал», «Критика», «Барабука» видання «Друг читача», сайту «Великий Їжак» тощо. Авторка книжки для підлітків «Солодкі поцілунки»
