Традиційно вважається, що українська література доби незалежності почалася із Юрія Андруховича та Оксани Забужко, хоча я б назвала інші імена: Володимир Діброва та Галину Тарасюк. І, якщо Діброву ще сяк-так визнають за «предтечу», то Галина Тарасюк мейнстрім українських літературних тусовок або взагалі не помічає, або асоціює із чимось глибоко радянським, «совковим». Зрештою, якщо хтось вирішить пошукати дані про цю літераторку в Інтернеті, то з її інтерв’ю, наведених на сайтах інформаційних агенцій, постане образ дуже традиційний, із великими компонентами радянського пафосу. Але, попри таку медійну репрезентацію, її перший роман «Смерть – сестра моєї самотності», вперше виданий ще 1991 року, – це (свого часу помічений колегами й забутий нині) зразок нової, аж ніяк не радянської прози. Чи не перший повноцінний роман незалежної України. Досить відома публічна особа, дружина, нині вдова видатного радянського діяча, – Галина не називає її імені у своїх публічних виступах, то й ми не будемо – побачила в романі Тарасюк «Смерть – сестра моєї самотності» свою постать, свою долю. Сама Галина заперечує пряму прототипність: мовляв, усе було дуже сильно трансформовано, переосмислено.
Та, як би не було із реальними прив’язками, це психологічний роман, який жодною мірою не застарів і сьогодні, за інших умов подачі й розкрути літератури міг би вважатися класичним. (Мені незручно вихваляти себе, як це роблять молодші письменники, каже Галина у приватних розмовах). У центрі роману – конфлікт двох жінок – і аж ніяк не через чоловіка. Жіночий конфлікт, який не згас після смерті однієї з жінок. Якщо послуговуватися юнґіанською термінологією, це зіткнення двох жінок із сильно активізованими чоловічими принципами. А кажуть, що такої теми українській літературі взагалі нема. 
Одначе, цей сюжет є, він був заявлений і на дуже доброму рівні розвинений ще на початку 90-х. Так само жорстко в ньому звучить і тема переходу через рубіж зміни епох, тема кризи радянської еліти. І сама авторка цього роману цілком усвідомлює свою причетність до двох епох, двох світів. Занадто багато було прожито й пережито за тієї, попередньої епохи, — отож, і в цьому житті минулого вже не позбутися. Чи не тому письменниця, в текстах якої немає ні штампів, ні кліше української радянської літератури, а є вся складність і неоднозначність тодішнього й нинішнього буття, рекламує себе ще по-радянськи, використовуючи в промоційних інтерв’ю стереотипи радянських уявлень про славу, однозначні максималістичні моральні оцінки.
Після свого першого роману Галина Тарасюк написала багато великих і малих текстів. Її збірка оповідань «Дама останнього лицаря» написана в жанрі абсурдного реалізму, якому сприяла і сприяє пострадянська епоха, що втягла розгублених громадян у вир принизливого животіння й неймовірної винахідливості у пошуках стратегій виживання в Україні та за її межами. Адже абсурд – це філософська категорія, яка водночас уможливлює і саме поняття, і його протилежність. Це саме те, що ми спостерігаємо навколо нас протягом десятиріч, до чого звикли, без чого вже не можемо.
Темі пошуку українцями й особливо українками щастя на чужині присвятили свою прозу багато сучасних письменниць. У Тарасюк це виходить особливо пронизливо, хоча власного досвіду в неї на цих теренах нема, для створення своїх сюжетів вона послуговується чужим. І тут, кажучи про свій та чужий досвід у літературі, хочеться трохи зачепити вічну тему «Літератор з біографією». Що це таке? Це коли дуель Пушкіна, Греція Байрона чи стосунки Лесі Українки із Сергієм Мержинським стають такими ж фактами літератури, як і хрестоматійні твори відповідних авторів. Чи є Галина Тарасюк літераторкою з біографією?
Нині багато говорять про те, що кожному літератору варто було б розробити свій публічний імідж, який включає візуальний образ, легенду долі, концепцію написання своїх текстів, згідно з якими автору варто репрезентувати свою творчість та свою особу. Тут велике поняття «біографія» понижується до менш масштабного: імідж. Більшість українських літераторів не мають ні іміджу, ні біографії (що зовсім не означає, що вони є поганими письменниками). Але, звичайно ж, письменники з Біографією, або, принаймні, письменники з іміджем однозначно мають більше шансів донести до читачів плоди своєї творчості. А чи має щось подібне Галина Тарасюк?
…Кілька років тому я була у Сполучених Штатах в рамках міжнародної програми, запрошені були письменники з багатьох країн. Саме тоді в Україні відбувалися події, пов’язані з поділом Спілки письменників, розгортався конфлікт Володимира Яворівського й Наталі Околітенко. Коли розповідала про це своїм тодішнім колегам, вони коментували: от пощастило цим письменникам! Їхні книги, напевне, розкуплять, доведеться додруковувати! Мені було важко пояснити, чому в Україні цього не станеться.
Чому я згадала цей епізод? Тому що саме зараз ім’я героїні мого есею активно згадується в медіа у зв’язку із майновим конфліктом навколо Спілки письменників України. Нібито саме вона, Галина Тарасюк, написала листа до прокуратури щодо того дерибану спілчанського майна, який нібито відбувається за участю керівництва НСПУ – слідство ще не завершено і говорити про це однозначно ствердними реченнями ми наразі не можемо.
У медіа, особливо на інтернетних форумах, пожвавилася й тема спілчанського майна як такого. Колись воно було надане радянським письменникам як оплата їхньої лояльності до тодішньої влади, то чи варто його зберігати за письменниками тепер? У будь-якому разі, якщо українські літератори й мають позбутися спілчанського майна, то не для того, щоб збагатити керівництво спілки, — це так, у дужках. Адже зараз про творчість, а не про майно. А про майно та його дерибан лише тією мірою, якою це може сприяти промоції творчості всіх, як то кажуть, фігурантів. У першу чергу — Галини Тарасюк.
То ж чи сприятиме згадка імені Галини Тарасюк у контексті незаконного продажу спілчанського майна популярності талановитої письменниці? Дуже хотілося б їй цього побажати, це і є головна мета мого есею, однак гарантувати нічого не можна, адже в Україні зовсім інші закони виникнення та зникнення письменницької популярності, практики, відмінні від світових. І тому повернемося конкретно до Галини Тарасюк. До її творчості. Та до її іміджу, якщо не до її Біографії.
Я робила інтерв’ю з Галиною для популярної української газети, власне, цим інтерв’ю розпочалася моя авторська серія розмов із цікавими особистостями, яка триває й досі. Галина розповідала про своє перше кохання, Володимира Івасюка, і про свій останній, пізній, проте щасливий шлюб. Пам’яті свого останнього чоловіка Тарасюк присвятила роман «Між пеклом і раєм». Це розповідь про долю кіномитця і в радянські, і в пострадянські часи, про пізнє кохання, але не тільки. Ліричні сторінки межуються зі сторінками гіркої політичної сатири, головний антигерой роману, політик Козлорожин, є впізнаваним, проте письменниця виходить на узагальнення; коли мова персонажа є майстерним відтворенням тієї соціальної демагогії, яку ми чуємо від дня проголошення незалежності України, демагогії, що зводить нанівець будь-яку дискусію.
А останній роман Тарасюк «Цінь Хуань Гонь» – то суцільна політична сатира, головним персонажем якої є пострадянський дискурс тією ж мірою, якою дискурс радянський є героєм «Котловану» Андрія Платонова. Знову абсурд: одні й ті ж люди є водночас і «батьками нації», і «сучими дітьми». Нам усе це набридло, ми вже не дивимося в той бік, поринули в себе, шукаємо й іноді знаходимо інші світи. А Галина Тарасюк із упертістю невиліковної ідеалістки кричить: як так можна? Скільки триватиме безкарність і беззаконня? Кричить про це не лише своїми творами, а й своїми вчинками. Цілком усвідомлюючи, що той крик може лишатися не почутим.
Можливо, Галина Тарасюк сьогодні пише забагато, хоча ніхто не міряв, скільки варто писати письменнику. У кожного, зрештою, своя норма, своя доза. Її «Жіночі романи» – то просто добра актуальна проза, тоді як «Смерть – сестра моєї самотності» – то етапний твір української літератури, роман, який дуже повно репрезентує епоху, більше того — злам епох, межу між епохами. Вважаю, що цей роман варто перевидати, на нього мають звернути увагу солідні видавництва.
І все ж, хоч Галина Тарасюк і відсвяткувала вже «полудень свого віку», її краща книга ще попереду. Аби тільки Бог дав їй відвагу її написати. Бо ж іноді в розмові з Галиною доводиться чути абсолютно неймовірне знання про невідоме й забуте, але таке, що було етапом життя нашої країни. Наприклад, якісь дикі, разом з тим достеменні факти про життя злиденного повоєнного села. На запитання, чому вона не пише про це, Галина відповідає: «Не можу! В моєму селі дуже пильно читають все, про що я пишу! Критикують, питають, чому не писала про ту чи іншу жінку, про того чи іншого чоловіка! Вони, мої односельці – найуважніші мої читачі. Поки вони ще живі, я не можу писати про це.»
Дуже хочеться, щоб Галина Тарасюк одного дня зважилася й написала про все, що знає тільки вона. Як не побоялася написати стосовно спілчанських справ, хоч, гадаю, ризик був більший, ніж перспектива образити сусідку чи куму. А втім, хто знає, де ризикуєш більше, в житті чи в літературі. У творенні біографії — чи у творенні тексту?
Я гадаю, в Галини Тарасюк біографія є. Просто вона ще не стала фактом літератури. Бо ж біографія – це те, що твориться само собою. Шляхом свідомих зусиль можна створити тільки імідж, не біографію.
