26 травня в історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського відкрилася виставка «По той і по цей бік ґрат». Публіка, яка прийшла на відкриття виставки з колекції Музею шістдесятництва, опинилася по обидва боки ґрат. Експозиція не відкриває нічого кардинально нового, але вона є ще однією спробою провести певну історичну межу і дає багато подробиць для обговорення старих проблем. Виявляється, роз’єднують зовсім не ґрати.
Усе починається з фасаду фамільного дому Грушевських на Паньківській, 9, де тепер музей. Далі — сходи на третій поверх, там виставці відведено дві невеликі кімнати. Гурт людей, серед яких багато шістдесятників. Експоновано документи, самвидавні твори (неодмінний «бренд» шістдесятництва) та особисті речі найвідоміших представників руху
– Алли Горської, Івана Дзюби, Опанаса Заливахи, Валентина Мороза, Миколи Плахотнюка, Євгена Сверстюка, Івана та Надії Світличних, Галини Севрук, Людмили Семикіної, Вячеслава Чорновола і не тільки.
Відкриття виставки з ґратованою, як сонети Івана Світличного, назвою почалося з молитви «Христос воскрес із мертвих…», що актуально всі сорок днів по Великодню. А продовжилося виступами. Учасник дисидентського руху Микола Плахотнюк зазначив: «Шістдесятники скористалися трирічною хрущовською відлигою… То був вибух для молодих, вибух для творчості. Потім за ту творчість молоді люди опинилися по той бік ґрат».
Богдан Горинь передав до колекції Музею шістдесятництва книгу Віктора Невінчаного з 45 ілюстраціями до творів Гоголя, яку автор створював у тюрмі. А також розповів про таємні відзначання шевченківських днів за ґратами у 1967 р. і про те, як портрети Опанаса Заливахи вивозили звідти фрагментами.
Вшановували пам’ять тих, хто по обидва боки ґрат, читанням віршів — від Василя Стуса до Ірини Калинець. Лесь Танюк, який у буремні 1960-ті перебував «по цей бік ґрат», оповів про долю Леоніда Грабовського, якого Шостакович назвав «симфоністом рівня Прокоф’єва». Грабовський був змушений працювати сторожем у Москві. Згадав Кузякіну, авторку книги про Миколу Куліша, за яку їй довелося виїхати з України. За словами пана Танюка, поширювали самвидав і Микола Бажан, і Петро Кравчук: «Ці люди були складніші, ніж ми знали».
Подібні зустрічі шістдесятників під одним дахом завжди пов’язані з називанням імен та речей, які раніше артикулювати було небезпечно. Це така терапія промовлянням, яка повертає свободу або її ілюзію.
Справедливі скарги на проблему повноцінного існування музею шістдесятництва прокоментував Василь Овсієнко: «Коли чую багато песимістичних ноток у старшого покоління, я їх не поділяю. Щоб шістдесятники утвердилися, треба багато часу». І оптимістично згадав Надію Світличну, яка віддала частину грошей зі своєї Шевченківської премії для заснування Музею шістдесятництва, але його досі немає. («ЛітАкцент» уже озвучував про цю проблему — «Київ залишили без Музею шістдесятництва»). Микола Плахотнюк на відритті виставки підтвердив: «До президента зверталися, до його дружини зверталися, до мера… Немає музею!».
Ланцюжок виступів завершив Іван Драч. У себе вдома напередодні відкриття виставки він «надибав у паперах вірш, який у списку ходив як вірш Стуса». Це був клаптик пожовтілого паперу з текстом «Пам’яті Вишенського», який тут же було зачитано. Драч спробував дати власну дефініцію терміну «шістдесятники». Дехто прагне належати до них, дехто не називає себе так. Шістдесятництво за Драчем – це історична тяглість від УНР, УПА, яка триває досі. Іван Федорович згадав і Юрія Іллєнка. Можливо, тому, що режисер у своєму романі пише, як він став патріотом під впливом Драча. У нашій традиції поетам і політикам дозволяється бути трохи нарцисами.
Друга частина вечора — то, власне, екскурсія по музею, ознайомлення з експонатами. Дещо можна побачити на світлинах, але краще відвідати виставку: вона експонується до 20 вересня 2009 року (щодня, окрім понеділка, з 10.00 до 17.00).
На виставці показані друкарські машинки Леоніда Плюща, Тетяни та Вікторії Цимбал, Надії Світличної, Михайлини Коцюбинської, на яких частинами друкувався «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби. Потім фрагменти рукопису збирали докупи. Далі машинописні тексти фотографували та друкували на фотопапері в зменшеному вигляді. Про технологічні «хитрощі» розповідав Микола Плахотнюк.
Поруч із друкарськими машинками — радіопристрій, до якого приєднували пластинку, щоб «слухати голоси з-за бугра». Передачі були, на відміну від радянських, у верхньому діапазоні. Висить там і сукня Надії Світличної з вишитим відстібним комірцем, щоб його в таборі можна було ховати від наглядачів. Деякі з цих речей раніше експонувалися в музеї Нью-Йорка.
У шістдесятницькому русі було й подружжя Довганів: скульптор Довгань (автор відомої композиції «Шмон» і погруддя Василя Стуса) та його дружина Рита. Вони були по цей бік, але «у лещатах КДБ».
Прогулянка музейними кімнатами завершилася, але люди не поспішали розходитися — спілкувались. Чомусь подібні зібрання шістдесятників викликають враження, ніби тобі чогось не договорюють. Або не хочуть чи не можуть озвучити. Було багато сказано про шістдесятництво — але так, ніби на шістдесятих усе закінчилося. Проте ж не закінчилося…
Любов Якимчук народилася 1985 року на Луганщині. Закінчила факультет української філології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Магістрантка програми «Теорія, історія літератури і компаративістика»Києво-Могилянської академії. 2008-2010 - ведуча програм Національної радіокомпанії України (канал «Культура»), авторка передачі «Літературна кав’ярня». 2010 р. – стипендіатка програми Міністра культури і національної спадщини Республіки Польща «Gaude Polonia». За книгу „ , як МОДА” отримала три відзнаки: диплом І ступеня Літературної премії ім. Богдана-Ігоря Антонича „Привітання життя” (2008) та Літературну премію ім. Василя Симоненка (2010), а також лауреатство літературного конкурсу „Ноосфера” (2008). Лауреат Всеукраїнського конкурсу радіоп’єс «Відродимо забутий жанр» (за трагедію «Міміка», 2010), лауреат Літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» (2008) та лауреат Всеукраїнського конкурсу читаної поезії „Молоде вино” (2007). Співавторка проектів відеопоезії та аудіопоезії. Літературознавчі статті та рецензії друкувалися в журналі «Сучасність», «Дніпро», на «ЛітАкценті», «Буквоїді» та в ін. виданнях. Поетичні тексти перекладалися польською, івритом та французькою мовами.
