Від редакції. Стаття Івана Андрусяка, вочевидь, «спровокована» рішенням експертів рейтингу «ЛітАкценту-2009» щодо збірки вибраного Павла Гірника «Посвітається»: вона потрапила до списку лідерів у номінації «Золота булька». Як артефакт зі знаком мінус. Не заперечуючи того, що культура видання є проблемою украй гострою, Іван Андрусяк пропонує зосередитися на поетичних текстах Павла Гірника.
Кажуть, що кожен поет усе життя пише одну книжку. Це не зовсім так. Принаймні до Тараса Шевченка, з яким це твердження передовсім асоціюють, воно достосовується найменшою мірою: все ж ранній Шевченко-романтик і пізній Шевченко-модерніст (саме модерніст – я свідомий того, про що мовлю) суть дуже різні поети. Про Франка чи Рильського тим паче й мови тут бути не може. А ось Свідзінський чи Бажан і справді наче одну книжку писали – щоправда, «середина» в Бажана відверто провалюється (ну, на ту пору все провалювалося, цілих два десятиліття поезії в Україні практично не було), але ж, скажімо, «Будівлі» й «Нічні концерти» просякнуті одним і тим же «духом культури». Прикметно, що навіть у рамцях одного покоління бувають поети, які, раз уловивши власну тональність, шліфують її все життя; а водночас бувають поети, здатні суттєво, часом навіть радикально змінюватися. Скажімо, Леонід Талалай і Володимир Базилевський – обидва шістдесятники (Василь Герасим’юк якось сказав, що з того, що шістдесятники роблять зараз, саме ці два поети йому найцікавіші – і я схильний із цим погодитися). Проте голос Талалая отаким тихо проникливим був завжди, тоді як голос Базилевського нинішніх рокітливих конотацій набув доволі пізно. З вісімдесятниками та ж історія: світлої пам’яті Ігор Римарук усе життя вражаюче писав про свою межу тисячоліть, тоді як Василь Герасим’юк у «Київській повісті», «Єзавелі» чи «Сухій різьбі» все ж суттєво інший, ніж він був у «Дітях трепети»…
Проте чи не найточніше під визначення «поет однієї книжки» підпадає цьогорічний Шевченківський лавреат Павло Гірник. Уродженець Хмельниччини, син відомого свого часу поета Миколи Гірника, він дебютував 1983 року збіркою «Спрага» (відомою мені з інтернет-версії на poetry.uazone.net), де в програмовому тексті – поемі-циклі «Спадщина» – вже тоді означив ключові мотиви своєї творчості: відчитування українського національного культурного коду, оприявненого в глибинно складній простоті самого народного життя. Фактично це було – тоді ще на декларативному рівні – «прийняття» духовної спадщини Тараса Шевченка, слово якого
може окови,
Навіть мури міцні розтрощити.
Може сіяти зерна любові,
З бідаками ножі освятити.
Чи вербою схилитися в тузі,
Добрим сонцем зійти над полями,
Чи розвитись калиною в лузі
І затьохкать над ґроном духмяним.
Як бачимо з цитованого фраґменту, автор практично не виходить за рамці усталеної на ту пору поетики й традиційно сповідального постромантичного патосу. Однак у найкращих текстах збірки «Спрага» – таких як «Весілля», «Чураївна», «Зрада», «Коні» – вже виразно присутня ота унікальна енергетика, яка відтак зробить голос Павла Гірника не схожим ні на чий. Наразі ж важливо, що в його розумінні «маленький всесвіт джерела, В якому спрагу погамує кожний, – Поезія, яка завжди була». Важливо – бо саме в напрочуд вузьких формально рамцях отого «завжди була» поет зумів знайти колосальні можливості для розвитку. Й відтак уже в своїй другій збірці «Летіли гуси…» (К.: Молодь, 1988) постає той Павло Гірник, якого ми знаємо нині як одного з найпотужніших сучасних українських поетів – недарма ця збірка майже повністю увійшла до тому вибраного «Посвітається» (Хмельницький: Видавництво Алли Цюпак, 2008), удостоєного Національної премії ім. Тараса Шевченка.
***
Із наступними виданнями Павлові Гірнику відверто не щастило: третя збірка «Китайка» побачила світ 1994 року в Хмельницькому мінімальним накладом як літературний додаток до газети «Пробудження» – у відверто «самопальному» форматі, який страшно навіть узяти до рук. Те ж стосується й четвертої збірки «Се я, причинний…» (Хмельницький, 2004) – хоч до неї й увійшли найкращі, як на мене, тексти з дотеперішнього доробку автора. Ще були збірки «Вибране» (на poetry.uazone.net її вихідні дані зазначені так: 1996, «Бедрихів край» – ???) та «Смальта» (відомий лише рік видання –2006), які мені так і не вдалося бодай потримати в руках. Усі ці видання до читача практично не дійшли – як і згадана збірка вибраного «Посвітається», так само відверто «самопальна». Фактично залюблений у поезію сучасний український читач, не приналежний до кола особистих друзів автора (від якого тільки й міг би отримати ці відсутні в книгарнях книжки), може судити про творчість Павла Гірника з двох видань, які побачили світ за сприяння Асоціації українських письменників: мініатюрної збірочки «Брате мій, вовче» (Л.: Кальварія, 2000), яка походить з ініційованої Ігорем Римаруком серії «поетичних касет» «Ковчег»; та з книжки «Коник на снігу» (К.: Факт, 2003), яка побачила світ в ініційованій Тарасом Федюком серії «Зона Овідія». І ще – зі згаданого вже інтернет-порталу «Поетика» (poetry.uazone.net), де маємо наразі найповнішу і «найпритомнішу» добірку текстів цього непересічного поета.
Одне слово, за «особливостями» приходу до читача Гірник, попри всю традиційність його поетики, належить до найандеґраундовіших митців нашого часу. Я, може, й не робив би цього екскурсу в історію його видань, якби не статейка Олександра Стусенка «Освячене Шевченком визнання», у якій знущальницьким (?!!) тоном зроблено спробу поставити на карб поетові всі численні поліграфічні й видавничі ляпи збірки «Посвітається». Ясна річ, культура видання – дуже важливий чинник, навряд чи хто зважиться це заперечувати; одначе відсутність її в більшості книжок Гірника, як на мене, свідчить зле не про нього (тим паче як поета!), а про наше споживацьке суспільство, яке втратило духовні орієнтири. Гірник не зобов’язаний бути «підприємливим» чи «пробивним». Він є таким, яким він є. З мене досить того, що він є прекрасним поетом! Те, що він не зумів знайти адекватного постійного видавця, – його біда, а не вина. Зрештою, й біда це більшою мірою не його, а наша…
***
…Проте завершимо з цим малоприємним відступом і повернімося до головного – до поезії. Ми вже з’ясували, що поетика Павла Гірника, повноцінно сформувавшись у другій збірці «Летіли гуси…», відтоді суттєвих змін не зазнала. Це традиційна українська силабо-тоніка з переважанням тристопних і частим звертанням до чотири- і навіть п’ятистопних розмірів; схильність до максимально розгорнутих, хоч і дещо «пісенних» (так би мовити, «розлитих» у тканині тексту) метафор; елементи персоніфікації, гіперболізації та інші кореспондування до народної поетики; на тематичному рівні – ретроспективний поетичний аналіз старожитніх цінностей і гостре переживання їх поступової втрати; постромантичне мислення на рівні «герой – ворог» (іноді трансформоване в «дивак – світ»); увага до показових житейських деталей і наділення їх символічними рисами; мовлення-розмисел наголошено ведеться від першої особи, інтонація сповідальна, суттєво переважають мінорні настрої; нерідко звучать покликання до дитинства, дитячості світовідчуття як туги за природністю тощо. Ось один із «типових» Гірникових віршів, у якому «вмістилося» майже все з переліченого:
Спокій і тиша.
Сам на обійсті.
Сам собі знову, та й був собі сам.
Скинуте небо торішнього листя
Не дорікає порожнім лісам.
Просто живи, підгортай бараболю.
Довго і нудно сапай буряки.
А уночі попитай свою волю –
Хто ти, чого і навіщо такий?
Ні – не надбав, тільки втратив чимало,
Навіть на людях до себе не звик.
Боже, навіщо душа повставала,
Йшла на безодні, на глум і на крик?
Спокій і тиша.
Дим і тумани.
Ніби й не збігли роки і віки,
Ніби в дорогу ховаєш від мами
Вогку цигарку і три сірники…
Вочевидь така поезія має всі підстави «не подобатись» як тим сучасним читачам, які звикли до граничної концентрації метафор (тут її маємо лише одну, в третьому-четвертому рядку першої строфи – зате ж яку!), так і тим, хто віддає перевагу постмодерному пастишу. Направду, так нині не пише ніхто – а ті, хто все ще пишуть у подібному ключі, зазвичай не без підстав трактуються критикою як графомани…
Одначе ж про цей – цілком «середній» у Гірника – текст можна казати що завгодно, проте навряд чи знайдеться критик з елементарним смаком, який ризикне обізвати його графоманським. Незважаючи, нібито ж, на всі формальні ознаки письма, яке «проїлося», яке «несучасне» тощо.
Чому?
Передовсім, гадаю, тому що ця поезія справляє враження напрочуд щемке – і досягається воно завдяки дивовижній «густині» тексту. Одначе це не та «густина», до якої ми звикли, читаючи, в метафористів і яка витворюється множинністю трактувань, асоціацій і алюзій. Тут вона інша – «густина» пережитого і «вилитого» у вірші. І форма, і зміст – «рідкі», а «густим» сприймається те, задля чого все ще було висловлене, – враження.
Відтак логічне запитання: якими ж формальними засобами автор цього враження досягає?
Припускаю, що справа тут у фонетиці. Простежмо бодай за парадигмою голосних у перших двох строфах:
оііиа ааоіі
аоіоу ауоіа
иуееооіооиа
еоіаеооііа
ооии іоаааоу
ооіуоаауаи
ауоіоиаоуоу
оиоуіаіоаи
Перше, що впадає в око, – превалювання звуку «о». Він зустрічається тут аж 26 разів, тоді як другий – «а» – 19. «О» – голосний заднього ряду середнього піднесення, «а» – заднього ряду низького піднесення. «О» задає ключову тональність тексту, тоді як «а» її підсилює – виконує роль свого роду «бек-вокалу». Високий «і» (15 разів) виступає фоном, для того, щоб виразніше відтінити головну партію. Тим часом гармонійний «е» зринає винятково там, де в тексті метафора (!), а «у» й «и» вступають лише в другій строфі, де в тексті монотонний будень протиставляється нічному розмислу… Одне слово, ви уявляєте собі, шановний читачу, в якому емоційному тембрі витримано текст і як цей тембр видозмінюється залежно від змісту (а голосні саме й витворюють текстову емоцію, яка передається на підсвідомому рівні в той час, коли свідомість засвоює рівень змістовий).
Однак це ще не все. Наступне, що привертає увагу в парадигмі голосних, – динаміка їх повторюваності. Фактично кожен звук – за мінімальними винятками – запаралелений! Уже в першому рядку бачимо: іі, аа; далі ширше: іі-іі, а-аа, о-о, відтак іще ширше: оіі-оіі. Нібито «випадає» лише «и», але його функція інша: він у поєднанні з приголосним «ш» покликаний наголосити на отій «тиші», яка саме тут означується в тексті. Ця закономірність простежується в кожному рядку, ба більше: «фонетичні ключики» рядків, а далі й строф теж запаралелюються між собою, що все дужче посилює емотивний уплив на читача.
Я взяв для прикладу перший-ліпший вірш, розгорнувши книжку «Посвітається» навмання. Однак ви, шановний читачу, можете проробити для себе такий фонетичний експеримент із будь-яким Гірниковим поетичним текстом. Ясна річ, тональності в кожному конкретному випадку будуть різними, принципи повторюваності теж видозміняться – але фонетичні закономірності залишаться.
***
Утім, не сама лише фонетика «робить» вірш Гірника. Це, так би мовити, первинний рівень його структури – і сам по собі він не справляв би того ефекту, який справляє в поєднанні з символікою.
Щоби зриміше показати те, що я маю на увазі, дозволю собі, долаючи нехіть, цитату зі згаданої вище статті Олександра Стусенка «Освячене Шевченком визнання». Юний критик-максималіст, у якого очевидні проблеми з поетичним смаком, зокрема пише: «Ось вам перелік тих ключових слів, на яких побудовано 90% поезії П.Гірника: козак, дорога (додому), самота, ніч, тиша, світанок, дим, туман. Звичайно, буде великим і несправедливим перебільшенням сказати, що поезія в «Посвітається» – це світ у краплині попси з тематико-стилістичним забарвленням «могилка, бандурист і скіфська баба». Але засилля національно-кітчевих маркерів саме собою лізе в очі й забиває полином та димом усі смакові й запахові рецептори, якщо, звичайно, поезія має запах і смак».
Критик, ясна річ, лукавить, наївно намагаючись переконати нас у тому, що текст Гірника «тримається» на восьми ключових словах. Однак він має рацію в тому, що ключові слова (якщо вже братися їх лічити, то доведеться зупинитися десь на п’ятому десятку) відіграють ключову-таки роль у Гірниковій поезії. Ось лише те явище, яке необізнаний критик намагається обізвати «національно-кічевими маркерами» (якби він потрудився знайти в словнику значення слова «кіч», то збагнув би, що до Гірника цей термін можна вжити хіба сп’яну), в літературознавстві зветься дещо інакше. Зокрема Карл Ґустав Юнґ називав подібного штибу ключові слова архетипами. Принаймні, саме в такій якості використовує їх поет Павло Гірник: у нього це не просто ключове слово, яке «кочує» з вірша до вірша, а елемент колективної пам’яті українців, до якої автор регулярно покликається. Розглянутий вище фонетичний зріз його тексту створює необхідне емоційне тло, на якому, скажімо, вжите автором слово «козак» у читацькому сприйнятті автоматично «підключає» до підсвідомості чималенький дискурс найрізноманітніших образів, асоціацій, рефлексій, вражень, які в українця кореспондуються з цим словом.
Себто, якщо для якогось конкретного читача від слова «козак» у підсвідомій пам’яті спливають передовсім шаровари, гопачок, псевдовишиванка і хор Вірьовки, – ну, то такий читач Гірникової поезії не відчує. Не вловить ні її болю, ні її любові, ні її сили, ні її… слабкості, врешті-решт.
Саме так: сила поезії Павла Гірника в тому, в чому її слабість – ця поезія надто глибоко вкорінена в український культурний дискурс. Підозрюю, що при перекладі будь-якою іншою мовою вона втратить значну частину свого чару – або ж потрібен буде адаптований переклад із заміною ключових слів так, щоб вони вже кореспондувалися з колективною пам’яттю іншого народу. Зрештою, хіба ця теза не стосується й поезії, скажімо, Тараса Шевченка, так само надзвичайно глибоко вкоріненої в українське колективне підсвідоме?..
…Нарешті, ще один суттєвий у цьому контексті момент, покликаний остаточно з’ясувати відмінність між «національними маркерами» (про кіч і тут мови не буде) та поетичним поклика́нням до архетипів. Наприпочатку я цілком свідомо подав фраґмент раннього, ще художньо не визрілого тексту того ж Павла Гірника, – із поеми «Спадщина». Там іще бачимо «маркери» – декларативність і патосність. Далі ж від них не лишається й сліду – бо далі починається поезія…
***
На цьому вочевидь можна поставити… трикрапку. Я зупинився лише на двох аспектах поетики Павла Гірника, котрі мені як його читачеві цікаві передовсім. На моє розуміння, саме ці два формальні «ключики» – фонетичний і архетипний – відкривають двері до розуміння непересічності, ба навіть унікальності цього поета в сучасному українському культурному просторі.
Далі можна – і треба – було б говорити про те, що ми бачимо за тими дверима:
У зимну днину, в лиху годину
Летіли гуси над білим ставом.
А ватаг крикнув, що Україна –
І серце стало…
Здається, цього вірша більше ніж достатньо для того, аби збагнути, про що далі треба було б говорити.
Але я цього робити тут не буду – з тієї просто причини, що далі неупереджений читач упорається вже й без мене. Набагато краще впорається – віч-на-віч із текстом і власними його переживаннями…
Скажу лише, що Павло Гірник – і справді поет однієї книжки. Це не «добре» і не «погано» – так є, і все тут. Причому, не так і суттєво, як та книжка у висліді зватиметься – «Посвітається», «Коник на снігу» чи «Се я, причинний…» (остання назва, як на мене, наймісткіша і найдоречніша – але не варто нічого нав’язувати, час усе розставить на свої місця). Суттєво, щоби вона врешті-решт вийшла в належному поліграфічному виконанні й доступним для всіх, хто забажає з нею поспілкуватися, накладом.
А хто забажає і буде на це внутрішньо спроможний – той не пошкодує.
