В останні хвилини 2008 року в Україні встигла статися ще одна значуща подія. У світ вдячних нащадків вислизнула книжка Ігоря Артемчука, в якій подано чималу і розмаїту колекцію смішних епізодів та діалогів із життя тих, кого прийнято вважати великими людьми, – від Авіценни (він же Ібн Сіна) до… нині сущого, ба навіть всюдисущого Михайла Слабошпицького. Отже, книжка цікава насамперед тим, що йдеться в ній не тільки про класиків, а й про сучасників, тобто тих, кого ми ще можемо перестріти на якій-небудь презентації фуршетного типу й поспитати: мовляв, чи справді таке було, чи це добродій Артемчук пускає нам в очі зоряний пил?
Утім, живих класиків (у прямому й переносному значенні цього штампу) в книжці представлено всього трьох: Євгена Дударя, Олега Чорногуза та вже згаданого Михайла Слабошпицького. Вочевидь, Ігор Артемчук не ставив собі за мету подавати факти з життя саме живих, хоча всі, кого він «засвітив» у цій книжці, будемо сподіватися, безсмертні. Отже, треба думати, книжка про активних [с]учасників літературного (театрального; музичного; малярського) процесу – це наступний його проект. А подібних проектів за своє поважне життя Ігор Артемчук здійснив кілька. Спершу були «Цікаві бувальщини», які витримали три перевидання: 1966, 1969 та 1974 р. Потім – книжка літературних бувальщин «Навколо Парнасу» (1989) та театральних бувальщин «Усмішки в антракті» (1991).
Які аналоги цим виданням можна назвати? З найвідоміших на думку спадають хіба збірники А.Мухи «Музиканти сміються» (з продовженням «Музиканти сміються знову») та «Від великого до смішного…» з серії «Антологія світового анекдота». Десь на початку 90-х іще вийшов збірник цікавинок із творчих та житейських буднів акторів радянського театру та кіно, але широкого резонансу він не мав. Знаєте щось більше – поділіться.
Тепер, згідно з останніми рекомендаціями ВАКу, має йти обґрунтування актуальності видання. Бо ж аргумент «ця книжка варта уваги вже хоча б тому, що я про неї пишу» не спрацьовує. Отже, обґрунтовую. Хто вчився у школі (а таких, я думаю, знайдеться небагато, бо ж у школі, як правило, не вчаться, а бешкетують), той пам’ятає, як учителі-моволітератори розповідали про убронзовічнених класиків. Може, тепер усе вже не так. Може, нинішні освітяни намагаються показувати учням не обслинених лжепатріотами ідолів літератури, а живих людей зі своїми слабкостями, відкривати в них академіків та ще й одчайдухів-зухів… Може, до шкіл уже прийшла нова когорта вчителів, котрі розуміють, що класик – це не тільки апостол, пророк, борець за народ, який пише коротко і страшно, невтомно закликає поховати та встати й любити Україну і в якого повні груди болю, бо у нього стукотить у грудях грудочка любимої землі… Може, нинішні вчителі вже не хапаються за серце чи замашну указку, почувши від учня якусь дражнилку (бо то ж таки не пародія) на хрестоматійний текст Шевченка, і не радять заплющити рот, коли учень намагається з’ясувати: «Чому як в Івана Яковича – то наголос авторський, а як у мене – то неправильний?» Може, теперішні вчителі усвідомлюють, що саме заскорузла в глянці й однобічна подача пантеону класиків і є першопричиною, яка спонукає до вишукування в тих класиків дрібніших і більших вад, – це ж бо третій закон Ньютона, проти якого ще ніхто й ніде не попер: сила дії рівна силі протидії (даруйте за спрощене формулювання: з мене був ніякий учень, зате добрячий бешкетник). Одне слово, якщо у вашій школі таких учителів іще немає, то книжка Ігоря Артемчука «Великі жартують» має до вас прийти. І лягти на столі (як на учнівському, так і на вчительському) поруч зі шкільною хрестоматією з літератури. То більше, що в ній немає модного зазирання класикам під спідниці та стягування з них штанів. А крім того, в жартах (хоч подекуди й перчених) видатних людей концентрується їхня не книжна, а життєва мудрість, із дібраних упорядником епізодів найкраще видно кредо того чи того «небожителя», а головне – небожителі стають ближчими й зрозумілішими. Пам’ятники набувають людських рис.
Хіба Артемчук лікувався в Авіценни, пив із Шевченком і грав у більярд із Тютюнником? Звідки він усе це взяв?! На це запитання в післяслові відповідає сам автор: «Джерела оповідок, звичайно, різні: і мемуаристика (інколи страшенно нудна), і спогади, і критичні статті, рецензії, монографії, біографічні довідники і т.п.» Тобто І.Артемчук перелопачує томи й томи тієї літератури, якої за великим рахунком ніхто, крім фахівців, не читає, і виловлює звідти перлини своєї колекції, якими відтак тішить нас. «Цінними для мене є розповіді очевидців, сучасників, – веде далі упорядник. – Так багато цікавого розповіла мені свого часу Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко про свого чоловіка Остапа Вишню, а ще ж були Юхим Мартич, Юрій Мокрієв, Олесь Жолдак, Федір Маківчук. Цікаві факти записані з уст Владислава Бойка, Володимира Бурбана, Дмитра Молякевича, Ростислава Пилипчука, Михайла Прудника, Олега Чорногуза». Не треба думати, що це зграя п’яних спілчанських пліткарів та вигадників наплела один про одного та про хрестоматійних класиків сім мішків гречаного Данила, а І.Артемчук усе те позаписував. Бо ж, кажу, більшість із поданих у книжці епізодів можна перевірити за іншими поважними джерелами, перелік яких упорядник подає в кінці книжки.
Конкурентами І.Артемчука на шляху увічнення «смішного й небайдужого» з життя класиків є сучасники. Ті, які видають спогади, значну частку яких оте «смішне» й становить. Тут можна назвати й А.Дімарова («Прожити й розповісти»), і вже покійного В.Дрозда («Музей живого письменника, або Моя дорога в ринок»), і Є.Дударя («Спогади про себе»), і книжку А.Кокотюхи та М.Розумного «Лірика дев’яностих. Любити живих», де подано мішок цікавих подробиць із творчого життя та творчого побуту тих, кого умовно називають «дев’яностиками». Це, до речі, мало кому з фігурантів книжки подобається, бо ж багато хто відійшов од пострадянської романтики, посоліднішав, запанів. Так, Олександр «Шия» Яровий став доцентом і відпустив бороду, Максим Розумний загубився в політиці (чи в політології?), Роман Кухарук загубився взагалі, а Сергій Жадан, написавши «Капітал», їздить Україною, збирає повні зали зігнаних студентів і розповідає їм про благодіяння радянської влади та мертвий індастріел.
Це все я до того, що книжка Ігоря Артемчука «Великі жартують» неодмінно має стояти у вашій хаті на видноті й бути напохваті. Якщо, звичайно, вам дорогі імена Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка, Остапа Вишні та Михайла Слабошпицького. Або якщо ви, готуючи на урок української (російської, єврейської, польської, білоруської, англійської) літератури реферат, хочете пожвавити його цікавим фактом із життя обраного письменника. Або якщо ви нудитеся за чашкою чаю (кави; смоли).
А тепер, керуючись останніми рекомендаціями ВАКу, подаю окремим додатком ілюстративну частину, аби й ви лигнули з живого джерела невмирущого гумору наших літературних небожителів.
Розрахувались
Розповідають, що, перебуваючи в Яготині у Рєпніних, Тарас Шевченко користувався загальною увагою як відомий уже на той час український поет. Один панок, що був тут у гостях, усе ж ставився з погордою до недавнього кріпака. Знайомлячись із ним, подав йому мізинець. Шевченко весело промовив:
– Ой, та навіщо ж мені так багато? Нате вам півпальця здачі, – і простяг панові дулю.
Пара гравців
В ірпінському будинку письменників здавна була більярдна зала. От заходить туди якось Григір Тютюнник, а в більярд грають письменники Микола Шеремет і Микола Шаповал.
– Яка прекрасна пара гравців – Шаромет і Шаровал! – вигукнув Тютюнник.
Олександр Стусенко народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині – Вінницька область). Закінчив літературне відділення Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Автор чотирьох книжок. Лавреат літературної премії «Благовіст». Член Національної спілки письменників України. Виступає у пресі як поет, прозаїк та критик.
