Переклад у ХХІ столітті: місія нездійсненна?

Від редакції. Розмову про проблеми, порушені учасниками круглого столу («Український переклад сьогодні: стихія проти системи?»), продовжує Дмитро Дроздовський.

Переклад завжди виконував дві найважливіші функції: долучення світової культури до національної та утвердження стильово-стилістичної потуги власної мови. Без перекладацької роботи частинки світу так назавше й мали б залишитися глухими одна до одної, адже міф про Вавилонську вежу — це міф-пересторога, історія про покарання людства за його закладене на найглибших рівнях генокоду бажання дорівняти себе Богові, а то й перевищити Його. З цього тотального гріха і постала потреба в тлумаченнях із однієї мови на іншу.

В українському перекладознавстві теза про важливість перекладу для формування незалежної історичної нації актуалізована у працях Роксолани Зорівчак, знаного теоретика перекладу, професорки Львівського університету ім. Івана Франка. Статті вже покійного Михайла Москаленка («Нариси з історії українського перекладу…»), блискучого тлумача, колишнього редактора відділу критики журналу «Всесвіт», також утверджували націотворчу функцію перекладацької роботи. Зрештою, якщо пройтися перекладацьким лабіринтом Лесі Українки, Г. Кочура, М. Рильського, то одразу розумієш, яку важливу функцію виконувала перекладацька робота на той час, коли українське слово в тоталітарній системі Російської та Радянської імперій було піддано остракізму. Щодо першої тези про «діалог культур», то вона видається настільки беззаперечною, що до її прихильників, без сумніву, можна зарахувати всіх перекладачів.

Щоб не бути багатослівним, дозволю собі означити проблеми й запропонувати конкретні механізми їх розв’язання. Передусім — хотів би висловити тезу, що проблема українського перекладу в нинішній ситуації означає: 1) розрив між традиціями українського перекладу, брак діалогу молодих перекладачів із попередниками (мається на увазі також і недостатнє опрацювання взірцевих творів, перекладених українською мовою, зокрема на прикладі творчості Г. Кочура, М. Лукаша, Є. Поповича та іню; 2) брак системного підходу в організації перекладацької роботи; 3) брак державної підтримки українського перекладу; 4) брак міжкультурної комунікації на рівні перекладу між різними літературами світу і непредставленість  української літератури мовами світу. Ці чотири тези будуть основними в статті. Переконаний, що названі проблеми можуть бути розширені або звужені, залежно від критеріїв, але саме ці чотири базових питання потребують нагального вирішення.

Перекладацька робота в Україні наразі має асистемний характер. Немає центру, який би розробляв план видань, що мають бути представлені на українському книжковому ринку (альтернативно було б цікаво укласти перелік видань, які відображають образ України в «інших світах», формуючи в такий спосіб канал комунікації між світом і нашою країною, а себто — її культурою, історією). Принцип, яким часто керуються перекладачі — мені це подобається, — важко назвати фаховим, він унеможливлює розвиток міжкультурного діалогу на національному рівні. Не існує державної програми перекладу суспільно (національно) значущих видань, як і не існує переліку тих українських праць, що обов’язково мають бути представлені на світовому ринку. Якщо за радянських часів у Москві був розташований головний центр, що займався фінансуванням перекладацьких проектів, то за 17 років в Україні такий центр і досі не створений. А в такому разі важко сказати, чи, приміром, іще довго твори Гарсіа Маркеса для українського читача залишатимуться табуйованими…

З одного боку, така неврегульованість призводить до посилення піратської діяльності. З іншого, все це свідчить про неприродність комунікації між культурами у царині перекладу. 2008 рік в Україні Президент Віктор Ющенко оголосив був роком міжкультурного діалогу. В такому разі, чи можна оприлюднити список, які книжки були перекладені в Україні, відповідно до цього законопроекту за фінансової підтримки української держави? І які українські імена були представлені в літературних колах країн світу? Доводиться констатувати, що в ХХІ столітті, в якому не існує кордонів і обмежень, твори найвизначніших авторів певної культури не можуть потрапити у поле іншої культури. Щодо ситуації з Маркесом, то ця проблема полягає в тому, що власники авторського права на твори цього колумбійського письменника, лауреата Нобелівської премії,  вимагають, щоби видавництва з постсовєтського простору, які мають намір надрукувати твори Маркеса у себе в країні, розрахувалися з боргами, що залишив СРСР. Десь-колись авторові не заплатили за видання його творів, автор розсердився — і сказав, що більше нічого не хоче мати спільного з цими країнами. Власне, не просто автор, а власники авторського права – агенція Carmen Balsels. Принаймні, коли торік у Києві проходила Міжнародна науково-мистецька конференція до 80-річчя Габріеля Маркеса (до речі, під егідою «2008 — рік діалогу культур», але держава не мала ані найменшої амбіції видати Маркеса в Україні, зокрема допомогти фінансово у придбанні авторського права та сплаті гонорару знаменитому авторові), я як співорганізатор цього заходу контактував із агенцією і мені чемно відповіли, що для видання Гарсіа Маркеса в Україні потрібно сплатити борг, видати Маркеса накладом не менше 50 000 примірників, сплатити відповідний гонорар за опублікований твір.

Скажімо, майже три роки тому в Росії видали «авторизований» чотиритомник Борхеса (видавництво «Амфора»). Видання з’явилося за сприяння двох славнозвісних літературних агенцій-гігантів — Synopsis і The Wylie Agency. В Україні видання повного зібрання творів Борхеса чи бодай одного роману Маркеса (не піратського) залишається великою проблемою. І розв’язати її не спроможні ані видавництва, ані держава. У перших зараз немає коштів для такого проекту, зокрема за умов теперішньої кризи. У других криза вже давно переросла в іманентно-стабільне явище, тому навряд чи хтось із Міністерства культури чи Міністерства освіти подбає про те, щоби нарешті забезпечити авторизоване видання творів Гарсіа Маркеса — письменника зі світовим іменем, твори якого, між іншим, входять до програм із зарубіжної літератури.  Що ж, у такому разі піратство в Україні набуває узаконеного державною політикою характеру. Безперечно, піратство є негативним явищем, неприпустимим у гуманітарному просторі, що керується міжнародним правом і етикою, але як справді найкраще вчинити в цій ситуації? Взагалі забути про Маркеса і про твори інших великих письменників, які потребують оплати, оскільки вони або ще живі, або не минуло 70 років від дня їх відходу в кращі світи? Зрештою, проблема пояснюється і браком дипломатичних зв’язків між Україною та Латинською Америкою, звідки і випливає такий рівень культурної співпраці. Як відомо, Посольство Колумбії розміщене в Польщі, а Україна входить до юрисдикції «за сумісництвом». Ось так і культура в нас «робиться за сумісництвом».

Як відомо, сучасні ради культури різних країн світу пропонують ґранти для перекладу сучасної літератури їхньої країни. Такі центри є в США, Великобританії (причому, для шотландської та ірландської літератур є окремі центри), у Франції тощо. Але в переважній більшості ідеться про надання фінансової підтримки для видання авторів, які мають успіх у літературі певної країни тут і тепер. І майже неможливо домовитися про фінансування автора ХІХ століття чи ще давнішого періоду. Так, у нас і досі не перекладено і не видано окремими виданням повного зібрання творів Джона Донна, Вільяма Блейка… А без розуміння естетики навіть цих авторів важко зрозуміти розвиток літератури панорамно. Це наче вивчати українську літературу тільки з ХХ століття — а І. Котляревський, Т. Шевченко, І. Франко, П. Грабовський, барокові автори вже ніби й не потрібні.

Зрозуміло, що європейські центри орієнтуються переважно на попит, адже пересічного читача в Європі цікавить літературний процес його часу, і лише фахівці мають у своїх хатніх книгозбірнях томики авторів давніших епох. Натомість, у нас із цим величезна проблема. Донна чи Блейка і справді можуть читати або фахівці (тоді переклад не потрібний),  або решта лише в російському перекладі, що почасти не відображає стилістики, поетики цих авторів. Думаю, що перелік таких імен можна розширити. Те, що в європейському вимірі відійшло до класики, в нас так і не було інтегровано в процес української культури. Якщо все, чого немає українською, ми читатимемо або в російському перекладі, або в польському, то ще довго в нас існуватиме проблема колоніальної гуманітарної залежності. Чи, може, поляки також Блейка читають російською? І французи, скажімо? Кожна культура у своєму арсеналі повинна мати переклади творів, що становлять світову класику. І такий підхід реалізує націотворчу функцію перекладацької роботи.

Чудово можна зрозуміти культурні центри інших країн: вони зацікавлені в комерційному успіхові своєї книжки на іншому національно-літературному ринку. Якщо книжка буде продаватися, то своє роялті отримають і автор, і податкова система цієї країни. Натомість із Джоном Донном чи Крістофером Марлоу складніше: авторів уже немає. Та чи означає це, що їхні твори не мають увійти до скарбниці інших літератур? Точаться дискусії щодо того, ким усе ж таки був Шекспір. Не йдеться лише про науковий вимір проблеми, а й про такі популярні видання, як «Гра про Вільяма Шекспіра, або Таємниця Великого Фенікса» Гілілова (безперечно, що в повноцінних культурах такі видання мали б уже давно бути перекладені рідною мовою. Ми ж натомість переклад із російської мови звели до чогось химерного: або автоматично на комп’ютері, або взагалі ніяк, нібито російська мова в Україні також є державною). Тільки-от чи зможе кожний читач зрозуміти, в чому суть проблеми, якщо він ніколи в житті не читав того ж таки Марлоу? Англійською йому важко відчути думку (не йдеться про фахівців-науковців). Якби вже хоч загальну думку вловити! А перекладів англійської ренесансної літератури не існує в природі. Така ситуація має викликати занепокоєння, тим паче, що йдеться не лише про англійську, а й про іспанську, французьку, німецьку літератури.

Українські посольства за кордоном не виконують функції представлення української культури в світі та формування позитивного іміджу про Україну. Що можна додати до того, що в Європі існують тільки дві кафедри україністики (в Італії та Німеччині)? В Оксфордському університеті у Великобританії лише майже два місяці тому відбулась презентація центру українських студій, що, правда, поки що належить до Департаменту славістики і не є самостійною кафедрою. А славістика в світовій практиці — це переважно русистика і трохи полоністики. Російська дипломатія тримає перші позиції, адже Росії дісталися у спадок розвинуті інфраструктури посольств по всьому світу. Натомість Україна поки що так і не спромоглася на належне місце в колі світової дипломатії, що позначається і на стосунках у царині культури.  Самі амбасадори часом жартують, що українські посольства кращі хіба що від албанських у Європі. В будь-якій країні світу, де мені доводилося бувати, я міг у книгарнях натрапити на переклади від Толстого й Достоєвського — до Пєлєвіна й Єрофєєва. Натомість у книгарнях США, Латинської Америки, Європи немає навіть творів Шевченка, попри те, що кілька днів на рік із усіх засобів масової комунікації від державних мужів можна почути «щирі» запевнення, що Шевченко — велет світової слави, український пророк… Такий підхід нагадує виступи на тему «Ленін у світовій літературі».

Переклади сучасної української літератури мовами світу (Ю. Андруховича, Т. Прохаська, О. Ірванця…) мають спорадичний і поодинокий характер, фактично, аж ніяк не впливаючи на загальну тенденцію. Але маю чітке переконання, що системний підхід має бути налагоджено насамперед у центрі тут, в Україні. Якщо в нас фестиваль «Слово без кордонів» перетворюється на «дешеву» (хоча це ще як сказати, бо кошторис складає 300 000 грн.) буфонаду з варениками, борщем, салом, пампушками та горілкою, то яких результатів чекати від його роботи? Ну з’явиться ще кілька перекладів членів правління Спілки, а далі що? Тиша? Натомість аналогічні конвенти в світі орієнтуються не на «відгодовування» перекладачів до нестями, а на видання перекладів і оплату гідної роботи перекладачів, на формування установчого Фонду для підтримки перекладу. На такі суми, що їх закладено в кошторисі «Слова без кордонів», у нас, можна видати англійською мовою всю Лесю Українку в ошатному виданні. Але ми часто більше любимо  ілюзії самозадоволення, ніж чіткі механізми співпраці: від задуму «що перекласти» до дистрибуції книжки на іноземному ринку. Державна політика в Україні постає вкрай необдуманою: ніби і з шиком, але дешевим. Наприклад, до роковин Голодомору українська делегація об’їздила європейські країни з концертами-реквіємами. Але ніхто не подумав про те, щоб підготувати антологію перекладів творів про Голодомор мовами світу, і не накладом 500 примірників, а таким, щоби це видання можна було вільно купити і на Оксфорд-стріт у Лондоні і на Адріану-стріт у Греції.

Усі ці міркування підводять до потреби практичних висновків:
1) сформувати при Міністерстві культури і туризму або при Міністерстві освіти і науки (в якому наразі першим заступником є знаний перекладач М. Стріха) Національну раду з питань перекладацької діяльності;
2) започаткувати Український національний фонд для підтримки перекладів українських авторів у світі;
3) розробити інфраструктуру для стажування перекладачів із різних країн світу в Україні і виконання водночас перекладацької роботи;
4) визначити механізми державної підтримки з боку Міністерства культури і туризму України для оплати авторського права творів, що потребують залучення до української культури і науки;
5) збільшити підтримку посольствам і консульствам України за кордоном для поширення культурницької діяльності, утвердження кафедр україністики в університетах світу;
6) сформувати відділ дослідження перекладацької роботи при Інституті літератури чи в Міністерстві культури для щорічного формування бібліографічних видань, у яких мають бути зафіксовані всі переклади, здійснені в Україні протягом року для відстеження динаміки перекладацької роботи і моніторингу міжкультурної співпраці.

Розумію, що ці кроки не є остаточними і можуть бути доповнені, але, на мою думку, їх виконання принесе чималі плоди вже в найближчому майбутньому.