…Що відомо про зуби Зеді Сміт?

Мій чарівний стоматолог-араб стверджує, що у природі не існує ідеально білих зубів. Принаймні йому, людині досить поважного віку, ще ніколи не доводилося мати з ними справи. А от доволі молода й амбітна англійська авторка, Зеді Сміт, навіть присвятила їм книжку, так її і назвавши «Білі зуби». Втім, це аж ніяк не тонюсінька медична брошура, як можна було б подумати, а повновартісний понад чотирьохсот сторінковий фоліант із життя в суворих англійських буднях середини і кінця ХХ століття. Однак навіть цим зовсім не вичерпуються хронотопні межі оповіді. Місце мають детальні історичні ремінісценції, що сягають 1800-их років, до того ж і територіальна палітра виходить далеко за дощові райони Лондона, розширюючи романні обрії до заокеанських Ямайки та Бангладешу. Але про «зуби» потім, спершу – про Сміт.

Саді (Sadie), що в перекладі означає «співчуття, милість» або «принцеса», народилася 25 жовтня 1975 року в південно-західному Лондоні. Її батько – англієць (це був його другий шлюб), мати – родом з Ямайки. Рідні й зведені брати і сестри. Разом п’ятеро дітлахів. Звичайна мультикультуральна родина робітничого (за визначенням самої авторки) класу. Ще підлітком, у 14 років, дівчина змінила ім’я на Зеді (Zedie), що видавалося їй більш екзотичним. А от із типовим прізвищем вирішила нічого не робити. Нині воно якнайкраще пасує її новому соціальному стану – «дуже середній клас», що передбачає «дуже підозріле» сидіння в гамаку. «Важко писати в гамаку, – зізнається Сміт. – Не пробуйте».

Ще з дитинства письменниця на власній шкірі, а точніше – власною шкірою, її кольором, відчула не завжди доброзичливий погляд демократичного суспільства. Вона згадує, що в цукерні намагалася поводитися вдесятеро чемніше за будь-яку іншу, особливо білу дитину, аби довести, що підозрілі погляди продавщиці абсолютно безпідставні, бо мала не збирається нічого цупити.

Слава прийшла раптово. Сміт уже віддавна пописувала, але нічого масштабного. Втім, цього разу дещо змінилося, її, що називається, «понесло» і, треба сказати, дуже вдало принéсло. Та незважаючи на це, молода авторка й досі доволі критично ставиться як до себе, так і до власної творчості. Розповідаючи про творення свого славнозвісного першого роману, «Білих зубів» (2000), вона зізнається, що раніше писала лише короткі оповідання, проте коли спіймала себе на тому, що має вже 80 сторінок тексту, вирішила не зупинятися. Робота затягнулася більше ніж на два роки. Цього Сміт аж ніяк не очікувала. Зараз же винуватить у тому лише себе саму, а якщо точніше, то власні лінощі, через які вона часом боялася, що сил завершити взагалі не вистачить. До того ж, дещо розслабив її і наперед виплачений шестизначний гонорар (трохи менше чотирьохсот тисяч доларів; видавництва ледь чи не билися за право видати книжку цієї перспективної авторки, і то тримаючи на руках лише першу сотню сторінок) − і це дівчині, котра мала тільки 21 рік і вчилася на останньому курсі університету (хай навіть і Кембриджа)!

Сміт каже, що ніколи в житті не відвідувала жодних літературних гуртків. Навіть зізнається, що ставиться до них трохи з острахом, а мистецький рецепт бачить тільки в читанні й іще раз читанні інших книжок. У саморецензії для британського журналу «Butterfly» вона зауважувала, що її дебютний роман − «це літературний еквівалент гіперактивної яскраво рудої 10-річної дівчинки, котра вибиває чечітку» (в дитинстві Сміт і сама захоплювалася такими танцями, хотіла стати акторкою у музичному театрі, а в університетські роки спершу заробляла джазовим співом, потім же почала вправлятися в журналістиці). Водночас власний стиль авторка порівнювала зі «сценаристом Сімпсонів, котрий стисло об’єднав релігійні культи, а потім відкрив Фуко».

«Білі зуби» одразу ж очолили список бестселерів на amazon.com і отримали купу нагород (GuardianFirst Book Award, Whitbread First Novel Award, Common Wealth Writer’s Prize etc). За два роки книжку навіть було екранізовано (у вигляді телесеріалу). Потім світ побачили ще два романи авторства Зеді Сміт: «Торговець автографами» (The Autograph Man, 2002) та «Про красу» (On Beauty, 2005), за який вона 2006 року отримала премію Orange і який було внесено до короткого списку претендентів на Букера; також існують збірки її оповідань та есеїв, критичні огляди. 2008 року Лев Гроссман, книжковий оглядач «Time», назвав ім’я Зеді Сміт серед восьми молодих авторів (до 40 років), чиї книжки становили непересічний інтерес останніх років.

До улюблених авторів Сміт належать Володимир Набоков, Едуард Морган Форстер, Зора Ніл Харстон, а саму Сміт повсякчас порівнюють із Салманом Рушді, котрий, до речі, свого часу дуже позитивно відреагував на її перший роман, сказавши, що «Білі зуби» таки дійсно «кусаються».

«Романи існують не для самовираження. Вони про щось прекрасне, мудре й органічне. Підіть і подзвоніть у дзвінок у саду, якщо хочете себе виразити», – каже письменниця, а водночас не втомлюється повторювати, що «Білі зуби» аж ніяк не засновані на її особистому сімейному досвіді (хоча, звісна річ, певні перегуки й мають місце).

Тож тепер коротко про «зуби».

У середині оповіді – життя кількох британських родин; якщо точніше, то трьох, до того ж британських не зовсім по справжньому. Єдиним повноправним англійцем постає тут дрібний клерк Арчібальд Джонс (саме йому, умовно кажучи, й присвячено перший розділ книжки). Дружина Арчі – чорношкіра Клара Бовден «з Ямайки» (саме так вона заповнила графу «національність», коли підписувала шлюбні папери). Таким чином, їхня дочка Айрі (головна героїня третього розділу), так само як і Зеді Сміт, представниця міксованої національності. Друга родина – офіціант Самад і Алсана Ікболи та їхні сини-близнюки Маджід і Міллат (батьку віддано другий розділ, а хлопцям четвертий) – більш-менш правовірні мусульмани-індуси з Бангладешу. І нарешті третя родина, що наче «грім серед ясного неба» «ні сіло, ні впало» втрутилася в долю вже згаданих сімейств, — науковці-природничники Маркус і Джойс Чалфени та їхній син-улюбленець Джошуа – як виявляється, євреї польського походження. Всі вони яскраві, неоднозначні й непересічні, а головне, всупереч цілком розмаїтій кольорово-релігійно-громадсько-культурно-політичній палітрі, ніби витворюють єдиний субстрат, спрямований, звісна річ, на народження нового світу загалом і новітнього Лондона зокрема.

Як не дивно, проте, думаю, книжка стане у пригоді і багатьом нашим громадянам, бо ж незважаючи на колір шкіри, мову, віросповідання, громадянство, вони мають такі самі проблеми й прагнуть будь-якими шляхами дійти до осягнення кращого способу їх розв’язання. Новомодна тема дієт і штучного випрямлення волосся − може видатися до болю (в прямому сенсі!) знайомою вітчизняним модницям усіх вагових і вікових категорій. Перший сексуальний досвід, гетерогенне самовизначення, ставлення до геїв та лесбійок − так само будуть близькі нашим молодим співвітчизникам і співвітчизницям; травичка, алкоголь і контркультури − теж невід’ємна ініціація молодого (й не лише) покоління; релігійні секти − навіть моя прокомуністична бабуся не може не толерувати Свідків Ієгови, котрі вряди-годи навідуються до неї в гості! Можливо, лишень з природознавством виникне певне непорозуміння, хоча і його буде легко вирішити, бо від розвитку науки й техніки нікуди не подітися (на мій суб’єктивний жаль).

Також може вразити, а водночас і стати до певної міри близьким ще один пропонований погляд на події Другої світової. Національна пам’ять, травма, спроба порозуміння дається взнаки навіть у такій, здавалося б, віддаленій Великій Британії.

І тут у комплексі з «великістю», звісно ж, виринає і колоніальний контекст. Жодних засуджень або виправдань, узагальнень чи деталізації, просто погляд. Чи новий, чи старий, — ще один. Дещо незвичний, можливо прозаїчний, а в чомусь навіть акцентовано трагікомічний. І образ тієї сірої миші, що тікає на волю у невідоме майбутнє, вочевидь є символічним. Питання тільки в тому, що ж саме він символізує в цьому багатошаровому тексті, де можна чи то легко прочитувати різні коди, чи просто отримувати від нього насолоду або задоволення (це вже як для кого).

Втім, сучасне життя Зеді Сміт аж ніяк не вичерпується суто літературним середовищем. Нині ніхто не наважиться зарахувати її до когорти похмурих зарозумілих синіх панчіх. Так, у 2005 році Сміт посіла десятий номер у списку британського журналу «Harpers and Queen» серед «наймодніших і найстильніших жінок планети»; 2006 − вона ввійшла до сотні найвпливовіших людей світу за версією «Time» у рубриці «діячі мистецтва й індустрії розваг»; а 2007 − видання «Vogue» внесло її до «Повного списку гламурних жінок наших днів». І все це, думаю, не лише завдяки власній непересічній творчості. Не обійшлося тут і без яскраво білої усмішки, значно кращої за голлівудський стандарт.

P.S. Незабаром український читач зможе самостійно познайомитися з перекладом роману З. Сміт «Білі зуби», що готується до друку в одному з київських видавництв.