|
Володимир Рутківський свого часу завоював своє місце у першому ряду одеських поетів, але забаг більшого. Захотів бути не «в ряду», а окремо, ще й мати змогу і підстави дивуватися з того, що і як пише. Хто ж міг порадити, як дійти такого рівня творчості? Тоді багато хто дивився у бік Москви, там діяв літературний інститут. Володимир зумів вступити до нього.
В інституті мінливі та неоднорідні лави літературних учнів пильно моніторили московські видавці, шукали «геніїв» для негайного практичного використання їх на своїх об’єктах. Володимир не зчувся, як з ним подружили двоє редакторок дитячої літератури й стали вимагати прози для дітей. Пояснення, що він поет та ще й український, на тіточок не діяли. Довелося піти назустріч – написати повість-казку «Бухтик из тихой заводи». Видали у Москві без проблем. Довчаючись, написав ще й повість «Аннушка», яка також не залежалася в рукописах. В Україну В. Рутківський повернувся дитячим письменником. Аби всі це зрозуміли, переклав і видав «Бухтика з тихого затону»… А що? Не всім писати «Війну і мир» чи «Василя Тьоркіна», про які так часто згадували лектори того інституту. Треба комусь складати і добрі дитячі книжки.
Повісті «Гості на мітлі», «Канікули у Воронівці», «Намети над річкою», «Слуга баби-Яги» були добрими, про це свідчили шкільні бібліотекарки та діти, які зачитували книги до дірок. Автор відчував, що може чимало такого ще написати. Але, от лихо, подібний процес уже не дивував його. Наставав час пошуків нової оригінальності.
В. Рутківський цікавився українською історією давно, тепер він вирішив припасувати до неї свої твори. Обирав ті періоди, про які знав мало й хотів би сам знати більше. Спочатку начитувався істориків. Якось подумалося про героїв російських билин київського циклу, – вони ж могли, протидіючи степнякам, час від часу опинятися поблизу його черкаської Воронівки?! Могли. І з’явилася повість-легенда «Сторожова застава» («Український письменник», 2001), одним з героїв якої є Ілля Муромець… Синьоводська битва і Куликовська битва. Перша сильно вплинула на хід східноєвропейської історії, важливість другої була придумана письменником Карамзіним. Чому популярного в народі козака, зображеного на лубках, звали Мамай? Роздуми над подібними питаннями змусили перекопичити масу літератури й створити роман-трилогію «Сині Води» («Зелений Пес», 2004)… Чому у повісті «Джури козака Швайки» («А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га», 2006) автор звернувся до перших початків дніпрового козацтва? Тому й звернувся, що про ті початки ніхто нічого певного не написав. Тож відкривався широкий простір для вивчення, роздумів та додумування.
І ось видано в Одесі нову повість «Потерчата». Твір дитячий та автобіографічний, цих дві якості, звичайно, ще не можуть свідчити про його оригінальність, адже не один український письменник описував свої дитячі літа. Але якщо додати, що сімдесятирічний автор обрав для зображення лише перших вісім років свого існування на цьому світі, що вводить до сюжету спостереження за собою та батьками з наступних десятиліть, а книжку адресує не дошкільнятам, а дітям уже школярського віку та дорослим, то обриси жанрової непересічності починають окреслюватися. Планував зробити щось схоже на мемуари? Але чи бувають мемуари, писані на основі лише перших років життя? Думається, той, хто візьме в руки «Потерчат», не роздумуватиме так, як я, його одразу захопить гострота розгорнутих подій.
Тендітні зародки свідомості малого Володька та його молодшого братика Вікторика задимила друга світова війна. У перших розділках подаються деталі, які свідчать про її наближення. Ось хлопчик ковзає по льоду на ставку, і саме туди прибігає помирати свинка, вирвавшись од невмілих коліїв. Вигляд осклілих очей тварини наносить першу травму дитячій психіці. Наступний випадок – купання з батьком на ставку, коли малий мало не втопився, але, замість цього, навчився триматися на воді і пливти. Оці випадки-провіщення ніби пророкують, що під час великого лиха Володько знову ледве-ледве… , але таки випливе. Правда, якою ціною?
Густота подій неймовірна. Просто дивуєшся, як їх зумів укласти у прозору і навіть з гумором розповідь автор… Два дні тому провели у школі випускний вечір, а нині вранці батько-директор школи вишикував хлопців-випускників, виголосив перед ними патріотичну промову, посадив на підводи й повіз на фронт. Сільські молодиці не слухали пояснень, що так розпорядилося районне начальство, посилали тихі прокльони вслід директорові й відповідно поглядали на його дружину-вчительку. Тож коли фронт наблизився, мати не стала чекати, посадила двох дітей на возика, запряженого шкільним конем, і кинулася на схід. Кількох днів вистачило, щоби у веремії великого відступу втратити всі речі й коня та з немовлям на руках і старшим Володьком, що пробив ногу й ледве дибав позаду, верстати шлях від Дніпра додому (події відбуваються на правобережній Черкащині).
Рідне село надовго місцем для відпочинку не стало. Усе тут помінялося. Скажімо, шкільний завгосп Степан Мусійович із догідливого дядька перетворився на суворого старосту, який заявив, що повернулися ті хлопці, яких директор возив до червоного війська. До того війська мало не один він і пробився, а хлопців на задніх підводах завернули назад німецькі мотоциклісти. Хлопці майже всі влилися до місцевої поліції, а їхні батьки вимагають розправи над учителькою та її дітьми. Він, староста, звичайно, до цього не допустить, але жінка мусить прихилитися до нього душею і тілом. Наслідки перемовин можна було передбачити. Трохи походивши на примусові польові роботи, мати зібрала дітей і кинулася на третє село до свого батька.
Дідусь постав перед Володьком, ніби казкове чудовисько. Він з криком погнав матір від ганку своєї хати за те, що вийшла заміж без його благословення «за якогось поляка». Батько зумів перед владою приховати, що у Польщі перебувають його батьки та сестри (за кордоном!), вступив до партії, а тесть якимось дивом про все це довідався. Звичайно, дідові, на столі якого весь час лежала Біблія, не так пекло національне питання, як те, що зять заради політичної благонадійності не дозволив похрестити своїх дітей, його онуків, і ті ростуть потерчатами… І про це йдеться в повісті.
Тільки-но фронт перекотився на захід, як по селах Черкащини заснували туди й сюди невеликі енкаведистські групи. Відчувалася близькість Холодного Яру, у якому переховувалися ще недавно партизани, що боролися проти окупантів, і партизани, які боролися і проти німців, і проти червоних. Саме по це говорили жінки, спостерігаючи за діями районної міліції та її постійних «шептунів» із сільчан, а від матерів про це дізнавалися шести- та семирічні герої В.Рутківського… І про це мовиться у «Потерчатах», автор яких зробив рішучу заявку на нову тему для дитячої прози.
Повернемося трохи до початку розповіді. Поки мати із синами пробувала евакуюватися, їхню хату пограбували. Володько особливо страждав від втрати іграшок, котрі поцупив Тимко. Пішов з друзями їх відбирати, а Тимко покликав на допомогу дядька-поліцая, попросивши проткнути Володька багнетом. Дядько бабахнув з гвинтівки, і почалася погоня. Доросліші хлопці швидко втекли, а малий герой побіг по прямій дорозі в поле, до матері, яка там працювала. І весь час уявляв, як багнет увіткнеться йому у спину.
У короткому відгуку просто немає місця для належного аналізу цього епізоду, що пройшов потім як невроз через багато й дорослих років Володимира… Чи якийсь невдалий рух зробила тоді мати: розкрила руки для прийняття сина в обійми, а той чекав, що вона кинеться на поліцая? Чи малий розцінив цей рух, як бажання матері зловити його й передати переслідувачу? Досить того, що ночував п’ятирічний хлопчик у полі в кукурудзі і відтоді його мучив один жах, щойно він засинав. Бачив себе у глибокій ямі-схованці. Та ось небо над схованкою затуляли двоє облич, поліцая і матері. І хлопчик у холодних дрижаках прокидався. На деякий час він утратив здатність розмовляти.
Ось так, мати, яка для кожної дитини є першим прихистком і захистом, тут стала сигналом смертельної загрози! Я, наприклад, до цієї повісті В. Рутківського про такі неврози, чесно кажучи, не чув.
Підмічено, що нині водночас із пониженням серед молоді авторитету науки і культури, розвивається й інший процес. Активна юнь прагне розібратися в тому, що бачить, у причинах нинішніх суспільних явищ, сприйняти або всіма силами протидіяти їм. Вона щодня судить старші покоління, деколи – з позицій «одурених синів» «батьків-банкрутів». Нова книжка В. Рутківського повертатиме таке мислення дещо в інший бік, спонукатиме юнацтво ставати не вище чи нижче старшого покоління, а поряд з ним. Не поспішати виносити вердикти, а відчувати нерв пережитого батьками та дідами.
У чому оригінальність твору?.. В одному із своїх відступів від основної розповіді автор каже: «Я, мабуть, письменником став тільки для того, щоб написати цю сповідь. З висоти свого віку вдивляюся в себе малого, вдивляюся в мільйони таких же, як я, потерчат і не можу збагнути, як нам вдалося проскочити по лезу між смертю і життям, любов’ю і ненавистю, вірою і безнадією. А найдивніше для мене те, що ми не лише проскочили, а й не збожеволіли.
Утім, хто його знає. Інакше чому людство робить усе можливе для того, аби знищити себе»?
Микола Суховецький народився 15 січня 1947 року в селі Писарівці Волочиського району Хмельницької області. Навчався на філологічному факультеті Одеського університету, вчителював, працював редактором художньої літератури в Одеському міжобласному видавництві «Маяк», в одеських газетах. Член Національної спілки письменників України. Є автором книжок оповідань і повістей «Три кілометри від станції» (1977), «Хоро» (з життя болгар півдня Одещини, 1981), «З коханих рук» (1985), «Кімната для ігор» (1989), «Мистецтво копати картоплю» (2009), роману «Розигри» (2004); збірки віршів «Зустрічі нашої світло» (2001); дитячої книжки «Вірші для Христинки» (2005).
