Про британську письменницю українського походження Марину Левицьку та її роман «Коротка історія тракторів по-українськи» «Літакцент» уже розповідав своїм читачам. Роман «Два фургони» цієї осені вийшов в моєму українському перекладі у видавництві Факт. І як журналіст Бі-Бі-Сі, і як перекладач, я кілька разів зустрічалася з Мариною Левицькою, і навіть була у неї в гостях у місті Шеффілд, у затишному англійському будиночку зі старими меблями й кухнею, якої не очікуєш від автора двох бестселерів.
Левицька народилася в таборі для переселенців у Німеччині в українських батьків. Вона має старшу сестру, про яку знають читачі її першого роману. Першою її мовою була українська. Але зараз у Левицькій українку не впізнати. Є деякі речі, яких українські жінки за шістдесят просто не роблять. Наприклад, вона любить «гуляти». На практиці це означає одягнути спеціальні товсті ботинки на шнурівці й годинами дертися «пагорбами» Пік Дістрікт, вузькими, спеціально для таких гуляльників огородженими стежинами між овечими полонинами та пасовиськом для корів. Вона їздить світом, від африканської країни Малаві, де живе й працює її донька, до Нової Зеландії, звідки родом її чоловік, і до різноманітних літературних фестивалів у невеличких англійських містах. Але, познайомившись ближче, у ній можна помітити й українські риси. Наприклад, водія вантажівки, який якось не так «підрізав» її автомобіль, коли я була в неї в гостях, Левицька обматюкала з чисто українським завзяттям і майстерністю, хоча й англійською мовою.
Пані Левицька дуже рада, що її книга «Два фургони» нарешті з’явилася в українському перекладі («Коротка історія тракторів по-українськи» продається в Україні в російському перекладі). Вона сподівається, що українські читачі таки побачать у її книгах те, що вона туди вкладає: не спробу якось «підколоти» Україну, а спробу зрозуміти своїх співвітчизників в Україні й Британії, і, звісно, її характерний – як я вважаю, український – гумор. На початку розмови я запитую, як годиться, про її наступний проект – роман, де, серед іншого, заторкнуто тему палестинсько-ізраїльського конфлікту. Коли ми говорили попереднього разу, Левицька нарікала, що ніяк не вдається писати про нього в іронічному стилі, якого від неї вже очікують читачі.
– Як ваша третя книга?
– Повільно, повільно просувається. Треба було б мені більше нею займатися. Я погано себе поводжу… але нічого.
– Коли плануєте закінчити, чи таких планів ще взагалі немає?
– Планувала закінчити до кінця листопада, але, чесно кажучи, не бачу, як я це зможу. Тим більше, що я зараз відлітаю до Малаві.
– Побачитися з донькою?
–Так.
– Про що нова книга?
– Книга називається «Ми всі зроблені з клею». Вона про близькість та прив’язаність. Вона про стосунки між парою і частково – про стосунки між ізраїльтянами й палестинцями. Але це все лунає дуже серйозно… Давайте підійдемо з іншого кінця: книжка про дуже стару, ексцентричну пані, яка живе в старому будинку-розвалюсі в Лондоні, у неї є сім котів і таємниця. Але вона ще й про зв’язок між людьми.
– Чи вдалося вам знайти трагікомічний кут у питанні ізраїльсько-палестинських взаємин?
– І так, і ні. Я думаю, це проступає крізь героїв: герої є водночас трагічними й комічними. Їх життєвий досвід, те, що з ними трапляється, є трагікомічним. Але я б сказала, що вся ситуація на Близькому Сході є більше трагічною, ніж комічною. Комедії я там особливо не знайшла.
– Ви їдете в Малаві, де живе ваша донька, і один із героїв книги «Два фургони» – також з Малаві, малавець. Це не випадковість?
– Ні, зовсім не випадковість. Він у загальних рисах базований на тих людях, з якими я познайомилася, відвідуючи свою доньку раніше. Я знаю Малаві дуже добре, і я дуже люблю цю країну. Я б хотіла написати про неї книжку коли-небудь. Але поки що завжди трапляється так, що я хочу щось написати більш терміново (сміється).
– У вашому другому романі, «Два фургони», майже все засноване на справжніх людях, і навіть пес справжній, чи не так?
– Це правда. Пес цілком справжній. І навіть пригоди, які траплялися з Псом, також справжні. То був Пес, який належав моїм друзям. Він приблудився до їхнього будинку пізно вночі, весь подряпаний, із закривавленими лапами, і не хотів від них іти. Ми часто гуляли в Пік Дістрікт – який ви, Світлано, добре знаєте, бо ми там ходили разом, – і він ішов обіч нас. І весь час ми знали, що в нього є таємне минуле, якийсь секрет. Ми знали, що він від чогось утік, але не знали, як спитати у нього: від чого? І я на цьому насправді досить серйозно зациклилася. А потім вирішила: я напишу про людей, які рятуються втечею, які тікають. І подумала: а з ними буде пес, який також тікає. Тому Пес – дуже справжній. А малавійський хлопець списаний з людей, яких ми знали в Малаві.
– А як щодо українців?
– Українці не списані з конкретних людей. Але вони народилися з розмов, які я мала, коли відвідувала мою родину в Україні. Я зупинилася на певний час у Києві і познайомилася з чудовою, дуже ентузіастичною молодою журналісткою, яка брала участь в Помаранчевій революції. Був 2005 рік. Усі були сповні надій та ідеалів, і було так чудово з ними говорити. А потім я поїхала на Схід, бо частина моєї родини живе в Луганську, тобто в серці синьо-білого краю. І від них я почула геть іншу історію. І не тому, що вони були дурні чи відсталі, а просто тому, що їхнє життя було інтегроване з російською економікою. І коли це все розвалилося, вони опинилися в злиднях. І було дуже цікаво порівняти ці дві частини України. Бо це одна країна, і зв’язки між цими частинами величезні. Але й різниця між ними також дуже велика. І це мені нагадало, звичайно, історію Ромео та Джульєтти.
– Ви пишете в книзі, що герої між собою говорять українською. Мені, як людині, чия перша мова – українська, було приємно, що у вас усі українці говорять однією мовою, але я не певна, що хлопець із Донецька говорив би українською мовою…
– Я вважаю, що в житті він говорив би українською, а не російською, бо моя родина говорить українською. Це не та українська, звичайно, що навіть у Києві…
– Вони говорять суржиком?
– Я б сказала, що суржиком, так.
 |
– Коли ви розмовляєте українською мовою, це страшенно цікаво слухати. Я б сказала, що це окрема мова. Як вам вдалося витворити оцю специфічну суміш, яка мені нагадує мій рідний суржик?
– Коли я росла, то говорила українською вдома, з рідними. То була перша мова, яку я вивчила. Потім пішла до школи й вивчила англійську. Тож моя українська бере коріння з родини, і в мене зовсім немає словникового запасу поза поняттями, пов’язаними зі стосунками чи їжею. Наприклад, я не вмію лаятися українською…
– Тусуйтеся зі мною, і ми легко виправимо цю ситуацію.
– Це було б чудово! Мені б треба вивчити трохи лайки, бо я тут безнадійна. Проблема в тому, що в моїй родині не лаялися, і я так і не навчилася.
– Шкода. Ви знаєте, що я уклала словник молодіжного сленгу?
– Он як! То ви мене навчите?
– Можу!
– Так ось, у школі я вчила російську мову, і це мене згубило. Я вивчила російську дуже добре, бо мені було це легко. І українською я також говорила вільно. Але, на жаль, я перестала їх розрізняти. Вони геть перемішалися. Ви кажете, що я говорю суржиком, але це насправді нещасний випадок у моїй освіті, що я говорю цими двома мовами й постійно їх змішую.
– Я думаю, це дуже цікаво з філологічної точки зору і взагалі дуже круто, що ви виробили свій суржик за 2000 миль від батьківщини суржика, і говорите українською майже так, як говорять у Полтаві, звідки я родом.
– Оо!
– Я б навіть сказала, що у вас і в Миколи Гоголя є дещо спільне – той же потяг до трагікомедії. Цікаво, що ваші полтавські корені так проявилися.
– Цікаво! В Україні, звісно, існує величезна традиція гумору. Тому я не могла зрозуміти, коли вийшла моя перша книжка, чому люди так серйозно до неї поставилися й так ображалися. Той-таки Гоголь тільки те й робить, що ображає, пародіює, описує стереотипи, творячи своїх героїв, і це все з гумором. Але чомусь існує оце очікування, що українські автори мають бути страшенно серйозними. Уявлення не маю, звідкіля це береться.
– А вам сподобався російський переклад «Короткої історії тракторів»? Ви змогли його авторизувати чи принаймні дочитати?
– Я лише прочитала кілька сторінок, але зате мій батько прочитав цю книгу російською мовою з великим ентузіазмом, і я з нетерпінням чекаю нагоди привезти йому ваш український переклад. На жаль, він майже осліп, і йому важко читати.
– Може, йому важко буде читати не тільки з цієї причини. Я намагалася перекласти всі діалекти, говірки, ламану англійську мову якимись відповідниками в українській мові, тим же суржиком. Навряд чи йому було б це легко читати.
– Мабуть, то було б надскладне завдання! Мені так шкода моїх перекладачів – не можу собі уявити, як вони дають собі раду з моєю мовою. Взагалі, я написала «Історію тракторів», щоб повеселитися, і для власного задоволення.
– Мені було водночас смішно й боляче під час роботи над перекладом: тортури й насолода в одному флаконі. Як садомазохізм.
Перекладаючи вашу гру слів, я билася головою об стінку. Малавійський хлопчик постійно грає словами, наприклад.
– Так, справді. Але його гра слів дуже відрізняється від інших персонажів. Він дуже релігійний. І я хотіла, щоб він говорив поезією, а не просто поганою англійською.
– Я це так і спробувала перекласти, вийшло чи ні – судити читачам. Але ця полячка Йола… Вона говорить дуже незвично, балаболить довжелезними реченнями, які ніколи не закінчуються…
– Але у Йоли це ще може бути потік свідомості. Вона не дуже зосереджена.
– Українці в романі говорять ламаною англійською мовою. Але є ще персонаж на ім’я Вулк, яке наводить на думку про Балкани…
– Найімовірніше, він походить із Придністров’я, але працював по всіх Балканах, а потім у Німеччині.
– Небагато англійців знають, що таке Придністров’я…
– … тому якби я припустилася помилки, то небагато хто мене зміг би виправити. Але я старалася все написати правильно. Нещодавно з того регіону знову передавали новини про політичну нестабільність…
– Так, знову постало сепаратистське питання.
– Вони всі божевільні, правда?
– Так, включно з деякими українцями.
– Абсолютно. Українці мають такий же ліміт божевілля, як і всі інші.
– Повертаючись до книжки: у ній навіть фургони мають справжні прототипи, чи не так? Адже й ви колись давно збирали полуниці десь у Кенті.
– Так, було таке. І фургони справжні. Але це не ті фургони, а ті, в яких ми жили під час відпусток у Девоні. Там було два каравани: кругленький і довгий такий, як коробка, і іноді ми зупинялися в одному, а інколи – в іншому. А коли я збирала полуниці в Кенті, ми тоді не жили в фургонах, а жили в перероблених свинарниках, і це було ще гірше, дуже неприємно.
– Коли ваш батько читає ваші книги, що він каже? Він читає їх англійською, чи вам доводиться переказувати йому українською зміст?
– «Два фургони» він зовсім не читав. Йому щойно виповнилося 96 років. Розуміння того, що є що в світі, швидко полишає його. Останній раз, коли ми до нього приходили з моєю донькою, в якусь мить він нахилився і простягнув моїй доньці копію першого роману російською мовою, і сказав: «Соню, ти мусиш прочитати цю книжку, вона дуже добра! Не знаю, хто її написав». Я думаю, він поняття не має, що книжка має до нього якесь відношення.
– І ще одне. В Україні часто люди нарікають на те, що письменники не можуть прожити з тих грошей, які їм платять за книжки. Як ви вважаєте: вам пощастило, чи це нормально в Британії, коли письменник пише і з цього живе?
– Я думаю, мені страшенно пощастило. Мені заплатили за книгу на початку 25 тисяч фунтів стерлінгів, і мене це шокувало, бо я думала, що отримаю хоча б чверть мільйона. І зрештою, так і сталося – з відсотків з продажів. Але одразу вам не особливо багато платять. Звісно, за другу книжку я отримала більше. Сума, яку вам платять, визначається на підставі того, скільки примірників попередньої книжки продалося. Це все якось науково визначається. І особливо мені пощастило, що я пишу англійською мовою. Думаю, люди, які пишуть мовами, якими не дуже багато людей читає, ніколи не зможуть цим заробляти на життя. І все одно вони пишуть! І я писала, навіть коли не сподівалася, що мене надрукують, коли жодної надії не було. Думаю, письменникам притаманне певне божевілля, і воно змушує не відступати.
Розмовляла Світлана Пиркало
