Міфосвіт Антонича – вічне повернення

Видання «Три перстені», яке тільки-но побачило світ, має всі шанси стати книжкою року, зчинивши у просторі літератури справжній філологічний бум. І справді, в некращий рік для української літератури, коли Форум видавців у Львові «розродився» лише двома потужними книжками («Москалиця» М. Матіос та переклад «Гамлета», що його зробив Юрій Андрухович для «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Ги»), так більше нічим і не зміг похвалитися. Натомість через місяць після Форуму саме у Львові з’являється праця, яка має всі шанси стати перлиною якщо не цьогорічного Форуму, то принаймні прийдешнього. Це видання здійснило якісний стрибок в індустрії книговидання в Україні, адже дизайнерське рішення книжки вражає своєю креативністю, а по-нашому — ошатністю, витонченістю. Це унікальне «білінгвальне» видання, адже, з одного боку, в перевиданні «Трьох перстенів» подано вірші в сучасному наборі, а поряд — репринт, на якому — почерк самого Антонича, його написання, його Дух; літери, осяяні світлом Карпат, що справляють дивовижний ефект на читача. В епоху «ксероксу» та електронної книжки Україна ствердила, що в боротьбі між цифрою та буквою не все ще втрачено, — книжка може претендувати на зразковість і естетичну довершеність.

Тим більше, коли йдеться про Антонича.

Ми не одразу відкрили для себе «поганина» і «дітвака», який створив такий художній простір, що вивів українську модерністську поезію на європейський рівень, а може, й на світовий, адже утвердив модерністську тенденцію до поетики міфу. Міф(освіт) Антонича — це дивовижний духовно-естетичний простір, і його нині потрібно по-новому перечитати. На жаль, Антонич, пролетівши метеором і залишивши згадку про себе як про юнака, який побачив істину, не здобувся на таке прочитання, як, скажімо, юний Рембо (пророк, покидьок, католик, езотерик…), Лотреамон (його перевідкрило ХХ століття і, зокрема, сюрреалісти Сандрар і Бретон)… Антонич тільки заявив про себе, але його поетичний світ — унікальне поєднання міфу та уяви. Кожен поетичний текст, безперечно, — інтенційований акт, що ґрунтується не на реальності, а на фантазуванні, маренні. Про це писали представники феноменологічної школи, яку доречно згадати, адже дуже близьким у часі початку ХХ сторіччя і просторі Львова був до Антонича Роман Інгарден, засновник феноменологічної школи, який також ходив коридорами Львівського університету.

Ц. Тодоров у своїй студіях задавався питанням: що ж таке література (чи лише уява?), адже й міф — також уява? В Антонича художня уява майстра поєдналася з уявою поганина, з віровченням християнина в його не догматичному, але сутнісному вимірі. «Три перстені» мають цю символічну християнську основу, адже один із перстенів цієї книжки — Перстень Пісні. Про що йдеться? Насамперед про те, що ця пісня — хвала Богові за щедротні дари, як робив свого часу цар Давид. Пісня — це недискурсивна форма відтворення власного внутрішнього світу, це не лише мова, а й позамовне буття, стан неусвідомленої рефлексії, що базується на вірі. Віра в Антонича має особливу природу: це і віра Шопенгауера, і віра поганина, який бачить цей світ як нерозривну циклічну єдність. Саме тому, маючи в скарбниці української літератури такий діамант, як Антонич, важливо сьогодні повернутися до його перепрочитання. Після Ночі — також містить глибоке внутрішнє значення (згадаймо про «поетику ночі» в німецьких романтиків, зокрема — в Новаліса).

«Три перстені», з одного боку, підводять до цього, адже це найкраща, найдовершеніша в естетичному плані книжка поета (про що писав і Є. Маланюк, і що зазначає у глибокій і цікавій передмові професор М. Ільницький). Тим більше, це ошатне видання, яке в нас так неочікувано і довгоочікувано з’явилося, містить копії сторінок, на яких вірші на аркушах паперу виводив сам Богдан Ігор Антонич. Зазначу, що ім’я поета в книжці пишеться саме у такому варіанті: так позначав себе на письмі сам Антонич. Стиль написання важливий для розуміння художнього мислення Антонича. Сьогодні розроблено навіть теорії, які можуть за почерком встановити сутність людини. Безперечно, для літератури це нічого не дає, але дає для масового сприйняття постаті Антонича як людини-творця. Людина не-філологічна не буде дошукуватися тонкощів теорії естетики, але захоче відкрити для себе неординарність поета. І ця книжка дає всі ключі для такого відкриття.

Художнє оформлення видання постає як комплементар до книжки, воно повниться духом географічного світу Антонича, і це дає читачеві ключі. Для Антонича простір Лемківщини, простір Львова, простір Карпат мав неабияке значення. Антонич не є українським поетом (варто згадати про ті труднощі, з якими йому доводилось попервах писати українською), але він є поетом українського духу, який зробив його загальнонаціональним. Для Антонича земля — метафізичний простір, із якого народжується людина і в який вона повертається. Часом у поетичній лабораторії людина наближається до рослини, адже, за Антоничем, саме рослина залишається на все життя найвірнішою своєму місцю народження.

Незнищенність — можливо, цей концепт варто тлумачити в тому аспекті, що для Б. І. Антонича світ — колообіг енергії, речовин; Всесвіт, який не розвивається лінійно, але для якого в центрі руху — коло, що є, водночас, безмежним. Світ Антонича незнищенний, позаяк усе в ньому перетікає з однієї речі в іншу, це архаїчний світ, у якому немає протиставлення між людиною як суб’єктом та світом як об’єктом. Існує магічне коло, нерозривне коло, в якому існує світ — тваринний, рослинний, людський.

Заковика поетичного світу Антонича в тому, що на рівні онтології письма поет витворив простір міфу, а це є початком у цивілізаційному осяганні дійсності і себе в цій дійсності. Про це влучно пише в передмові Микола Ільницький. Неабияку увагу він приділяє дитинству Антонича, вказуючи на ті образи світу мрій та ілюзій, які залишилися з поетом на все життя, далі лише виявивши себе через модуляції, хоч сутнісних змін тих образів Антонича не було (його центральні образи — веретено, що заміщує сокиру). Подібне прочитання нагадує, як у ХХ столітті працював французький критик і теоретик Жан-Поль Вебер: він започаткував тематичну критику, що має вишукувати ці фундаментальні для художнього світу образи, котрі мають коріння в авторському «Я». І йдеться не стільки про лібідо, про травми дитинства, скільки про природу людського мислення і створення реальності у свідомості.

М. Ільницький згадує в передмові статтю «Міфосвіт Антонича» Марини Новикової, що свого часу, надрукована в «Сучасности», здійснила переворот у сприйнятті «дітвака». Здається, так, як написала дослідниця, більше про Антонича не вдалося нікому сказати, адже йшлося про надзвичайне проникнення в матерію письма, а теоретичні схеми, достосовані до поезії, виникають не як зовнішній ангажемент, а як внутрішня ентелехія. Міфосвіт Антонича — глибина художнього осяяння, що містить фундаментальні закони буття, що відкриває істину не в її дискурсивному позначенні (що неможливо апріорно), але релевантно до існування реальності, в якій існує істина. Якщо чесно, то саме цієї «міфосвітності», «міфосвіття», одне слово — міфопоетики мені в цій книжці не вистачає.

Сама метафорика трьох перстенів має глибоке символістське значення. Але у випадку з Антоничем треба добре розібратися, з яким саме символом маємо справу? Адже символістська поезія, що виникла в ХІХ сторіччі, насправді — явище давнє, закорінене у просторі середньовіччя, якщо пригадати символи-образи цієї доби, які розгортаються при катафатичному або апофатичному змалюванні. Чи, все ж таки, перед нами символ у розумінні Малларме? А може, йдеться про образ у тому значенні, яке в нього вкладав Езра Павнд (поєднання емоційного та інтелектуального в одномоментному акті осягнення)? Мені здавалося, що ця книжка у післяслові має містити нове прочитання Антонича, принаймні – мусить подати код до прочитання, який якщо не розгорнувся б уповні, то заклав підвалини для пошуку. На жаль, ця книжка не має належного нового теоретичного осмислення великого «дітвака», гіганта серед гігантів у світі праслов’янського язичництва.

Не можу не згадати свого часу видання Антонича, до якого писав передмову Дмитро Павличко (1967 р.). Звичайно, з позиції сьогодення можна закидати «ангажованість» деяких фрагментів, але такого прочитання Антонича, в якому думка інтерпретатора б органічно виростала з матерії поезії, з філософії поезії, ще не було. Прочитання, яке здійснив Дмитро Павличко, вражає когерентністю та адекватністю. Ішлося про утвердження нового Антонича. Хотілося б, щоб незабаром Антонич заграв усіма барвами, а для цього важливо оновити саму здатність осмислити Антонича інакше, ніж ми звикли. Скажімо, в цього поета сама тільки числова символіка може стати предметом окремого дослідження. Важливо вказати й на важливі магістралі творення пост-Антонича. Але, власне, ні про якого пост-Антонича не йдеться, це лише понятійна еквілібристика, насправді ж Антонич — величезний простір значень, який неможливо вичерпати в жодну культурно-історичну епоху.

Д. Павличко зазначав: «…у «Трьох перстенях» Антонич нагадує народних різьбярів, що обличчя розп’ятого Христа творили подлуг свого обличчя або частіше на взір обличчя того жебрака, що завжди тинявся попід лемківською церквою». В Антонича народження Христа у віршах «Різдво» і «Коляда», що належать «Трьом перстеням», змальовано не як здогад царя Ірода, а як подію поетичної реальності. І хоча вірш «Різдво» звучить ідилічно, проте в рядках «Народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі…» є й нотка неспокою: «на санях» у давнину — і не таку вже й далеку. У «Коляді» напруження внутрішнього драматизму поступово зростає:

Тешуть теслі з срібла сани,
стелиться сніжиста путь.
На тих санях в синь незнану
Дитя Боже повезуть.

їдуть сани, плаче Пані,
снігом стелеться життя.

Також хотілося б звернути увагу на перший катрен у вірші «Коляда»:

Тешуть теслі з срібла сани,
стелиться сніжиста путь.
На тих санях в синь незнану
Дитя Боже повезуть.

М. Новикова по-своєму трактує вірші «Різдво» й «Коляда» в Антонича: «З усіх сільських занять найчастіше в його світі згадуються ремесла. Втім, і ремесла переважно обираються ті, які й донині ближче стоять до магії, до сотворіння речі яко сотворіння світу. Та й тут іде відбір: Антоничеві теслі споруджують храм охочіше, аніж стіл, а стіл — імовірніше, аніж вориння (загорожу). Принцип зрозумілий. Чим символічніший, сакральніший предмет, тим швидше візьмуться його виготовляти Антоничеві майстри-маги. Якщо вже тесати сани, то не прості, а срібні, щоб їхала ними Ясна Пані — Божа Мати…» (Новикова М. Міфосвіт Антонича // Сучасність. — 1992. — № 9. — С. 86).

Мотив кресання належить до тієї системи мотивів, що є світотворчим (ткацтво, плетіння тощо — ці заняття мають архаїчну природу, їх пов’язано з космологічним ритуалом). Прочитавши перший рядок вірша «Коляда», хочеться поставити запитання: чому теслі тешуть сани зі срібла? Срібло неможливо витесати. Але саме як початок міфічного дійства можна пояснити цю візію. Світ, який буде витворено далі, неможливо пізнати раціонально, його можна лише пережити, в нього треба вірити, адже він апелює не до раціонального знання реципієнта. Перед нами відкривається містерія про народження Христа.

Попри все, нове видання поезії Богдана Ігоря Антонича засвідчує, що вивчення творчості цього поета має бути важливим етапом у розумінні системи української літератури ХХ століття. Аналізуючи його поезію, можна дійти висновку, що в історії української літератури ХХ століття Антонич був поетом із архетипним зором. Його модерністська поезія має вкрай потужне міфологічне забезпечення на рівні образної організації. У свою чергу, «міфосвіт Антонича» — це простір, що реалізується не лише на рівні образів, а й на рівні звукового вираження, адже фоносемантика постає в Антонича важливим засобом передачі художньої інтенції тексту, а тому потребує особливої уваги в студіях про специфіку поетичного світовідчування Антонича. Нова книжка дітвака Антонича — чарівна огранка цього скарбу, який нам іще належить усвідомити і розкрити.