Скрип пера полем небесним…

Був у мене період, коли я вже не міг читати Василя Старуна. Не тому що пише погано. Аж ніяк. Василь Старун, без перебільшення, є одним із найяскравіших українських поетів межі тисячоліть. Він видав усього п’ять, ні, шість книг, перша з яких – «Абетка світла» – вийшла ще 1989 року, а дві книги 2005 року («Голос і наголос» та «Калігули») висувалися на здобуття Шевченківської премії. Якщо зважити, що живе Василь у селі Данилівка на Луганщині й дуже рідко вибирається на столичні літературні обшири, то життєвому й творчому трибові життя Старуна не особливо позаздриш.

Василь Старун є одним із найгерметичніших поетів нашого часу. Таким він залишається і сьогодні. Оцей герметизм і вічні невтолимі пошуки СЛОВА є однією із найбільших мук Василевої творчости. Бо що більше він пише, – а пише Василь справді багато, – то більше в нього закрадається сумнівів про сенс написаного. І що більше сумнівів (за відсутности нормального літературного оточення), то більшу має поет потребу докричатися до читача.

Василь є поетичним мінімалістом. Пише короткі вірші, постійно експериментуючи зі змістом, формою і звуковим наповненням. Цей урбанізований старунівський вірш постійно заганяє читача на слизьке: тут усе настільки розмито в асоціяціях, що сам вірш набуває віртуального обрису. Аби все сприйняти, перетравити, осмислити, – потрібен не час, якого завжди нам бракує, потрібне терпіння і налаштованість на світ Василевих поетичних алюзій.

Останні видання Василевих поезій, – це такі собі поетичні ребуси. Я не знаю, чи сам Василь усі ці ребуси здатен відчитати, – напевно, поетові цього й не потрібно, – але інколи всі ці поетичні словесні формули відлякують. Це також є і це також треба пам’ятати.

«За некиївським часом» – не нова форма поетичного світовідчуття Василя Старуна; це новий поетичний крик у пустелі слова.

І все-таки я сходжуся на тому, що така поетична форма повинна мати й відповідне поліграфічне оформлення. Таких віршів не можна подавати багато в одній книзі. Тим більше не можна подавати по декілька віршів на одній сторінці. Тут має бути один вірш у відповідному художньому супроводі. Це має бути тандем художника й поета, інакше все це перетворюється навіть не на поезію, хоча такою вона все-таки є, а на тоталітарне переслідування словом. Так-так. Іноді й найталановитіший поет, якщо він не вміє чи не бажає обмежувати знайомство із власним світом, перетворюється на поета-«рецидивіста». І читачеві не залишається іншого способу врятуватися, як закрити книгу.

Усе це я говорю для того, аби Василь Старун нарешті зрозумів, що не досить написати талановитого вірша, треба ще зуміти його донести до читача, звабити у пастку власного слова. Особливо таке вміння повинен виробляти у собі поет Старунової асоціативности, глибини й підтексту. Адже і стародавні японці, і стародавні китайці все це розуміли, недаремно вони супроводжували свої твори графічними доповненнями. Слово і графіка витворювали своєрідний ефект сприйняття, коли хотілося не просто читати поетичну книгу, а наповнюватися світом образів, кольорів, відтінків.

Направду я розумію, що Василь Старун є унікальним поетичним явищем нашого буденного і невиразного сьогодення. Але я все більше втомлююся «вилущувати» оцю старунівську унікальність з оцього сізіфівського поетичного мішка, якими є сьогодні поетичні книги Василя Старуна.

Деякі з поетичних відчитань/відображень Старуна наведу:

три гілки
ще засвідчують
журу

де скити остовпілі –
там і край землі

застояний кінь
на шпилі
верховіть

дорогий виказ
народних мас
оминув твій хист –
поетарю

політ оси
лютневим
коридором –
помітні зміни
в нашому
сумлінні:
ми – зазвичай –
брехливі в самоті

клин калини
виросте на
горбку –
от і вся маячня
Слави

Можна цитувати ще і ще Старунові поези, але це не прояснить суті. Можна шукати аналогії і пробувати інтерпретувати із використанням різного літературознавчого інструментарію, – але це не наблизить до поета. А можна просто відкрити навмання сторінку, прочитавши вірша, який у твоїй уяві виростає і стає індивідуальним світом буття. Такого вічного і такого короткотривалого…