Ігор Гирич : Київ УНРівський

Наш читач не балуваний довідковими виданнями з історичної проблематики. Будь-який пошук інформації на тему визвольних змагань 1917-1921 років одразу наводить на масу труднощів, які часто-густо неможливо швидко подолати.

Не знаємо до пуття розташування в Києві сучасних міністерств і відомств, а що вже казати про адреси міністерств незалежної України дев’яносторічної давнини! Жодного такого покажчика чи путівника годі шукати. Відомі путівнички (три видання) УРЕ «Київ», що з’явилися у часи святкування 1500-річчя міста, не називають жодної адреси «контреволюційної буржуазно-націоналістичної» УНР та інших українських небільшовицьких державних утворень. Наявність пам’яткоохоронних дощок на будинках, пов’язаних із антидержавницькими протиукраїнськими комуністичними заколотниками, досі справляє враження, що революцію 1917 р. ми сприймаємо крізь призму тоталітарного мислення червоно-коричневої диктатури московських комісарів. Деякі зрушення відбулися під час підготовки «Зводу пам’яток історії і культури Києва», що виходить у 1990-ті – 2000 –і роки. Там є згадки про розташування міністерств і відомств незалежної України 1917–1920 рр. Але, по-перше, цю інформацію дужке важко віднайти серед нагромадження іншої інформації. По-друге, не всі такі об’єкти там зафіксовані.

На щастя, знаний публіцист і письменник Олександр Кучерук зацікавився цією проблемою й видав дуже цікаву та корисну книгу, яка заповнює цю історико-топографічну прогалину. Вона виконує кілька функцій. Передусім — це путівник по революційному українському Києву 1917-1919 р. В ньому системно зафіксовано адреси і зображення будинків — свідків головних подій революції, а також місцезнаходження державних органів УНР, Української Держави та Директорії УНР. З іншого боку, книга є довідником із хронології діяльності усіх урядів незалежної України та хрестоматією текстів учасників подій з описами займаних приміщень. Якщо додати, що книга щедро ілюстрована (до того ж не лише візуальним матеріалом київських вулиць, а й архівно-бібліотечними знимками та портретами історичних персоналій), то вона ще має і значну освітньо-популяризаторську вартість.

О. Кучерук передусім розповідає про місцевідбуття визначальних маніфестацій і з’їздів: будинок, де було проголошено Центральну Раду й де вона діяла; місця, де проголошувалися універсали УЦР, відбувалися військові, селянські й робітничі з’їзди. Найскладнішим було розшукати і ідентифікувати будинки, в яких перебували Генеральні секретаріати УНР. Вони часто міняли адреси й будинки, окремі департаменти мали власні помешкання. Більшість споруд центру не дійшла до нас через масові руйнування вулиць центральної частини Києва в часи Другої світової війни та у повоєнний час. Низку будівель фундаментально перероблено і впізнати їх нелегко. Авторові довелося добряче попорпатися в фототеці Києва рубежу минулого й позаминулого століть, перегорнути не одну карту старого міста. Великим позитивом видання є унаочнення міських об’єктів. Досягнуто це поки що нетрадиційним для нас способом: автор подає сучасне фото об’єкта — і поруч «прикладає» фотографію сторічної давнини. Причому, сучасне фото намагалися знимкувати з того самого місця, що й на дореволюційній світлині. Для зручності ідентифікації застосовано оригінальний прийом – кольорові стрілочки, якими на старому фото, де зображено кілька будинків, позначається саме той, який цікавить читача.

Для того, щоб книжка не перетворилася в сухий набір фактів, О.Кучерук у своїй праці скористався великим набором наративних джерел, спогадів та щоденників, діячів української революції. Зокрема, споминами М.Грушевського, В.Винниченка, Д.Дорошенка, М.Ковалевського, М.Єреміїва – ключових діячів Центральної Ради; військових діячів В.Кедровського, М.Галагана та ін. Крім того, автор використав друковані матеріали: документи, видані Інститутом історії України («Українська Центральна Рада: документи і матеріали у двох томах»), відшукав у Центральному державному архіві вищих органів влади архівні джерела, використав тогочасні газети, передусім — орган УСДРП («Робітнича газета»). Ці матеріали, зрештою, мають самостійне значення.

Не менш важливими є й додатки: списки всіх урядів УНР, Української Держави та Директорії, а також поіменний список членів Центральної Ради і їх партійну приналежність. Такі речі не вичитаєш навіть у спеціальних книжках, присвячених українській революції,тому вони виглядають цілком доречними у праці О.Кучерука.

На читача, навіть обізнаного з історією Києва, чекають несподіванки. Наприклад, мало хто знає, що зі знаменитим будинком В.Городецького на Банковій пов’язана діяльність міністерства юстиції. Або що в будинку за Бесарабкою, де на першому поверсі тепер «Пузата хата», у 1918 р. розміщувалося відділення міністерства міжнаціональних стосунків, що відало справами великоруського населення України.

Із помічених неточностей у книзі можна назвати хіба кілька. 1) Троїцький народний дім (тепер театр Оперети) будувався не за гроші Старої Громади. У неї просто не було таких сум, а на кошти казни й меценатів, виділені на Товариство грамотності. Останнє ж у 1902 р. очолював тодішній лідер Старої громади Володимир Науменко, який намагався цю нагоду використати для потреб української культурної справи. У стінах Троїцького народного дому деякий час містилася редакція «Киевской старини». 2) М.Міхновський засновником РУП не був, хоч і писав для неї програмний документ. Засновником РУП варто вважати передусім Дмитра Антоновича. 3) У підписі під ілюстрацією на с.57 подано неправильну адресу – Б.Хмельницького, 10; у тексті правильно – Т.Шевченка, 10 (ріг із вул.Пушкінською).

Насамкінець — варто зазначити розкішну поліграфію та ошатну верстку книги. Видавництво «Темпора», взяло для себе за правило здійснювати наукові, науково-популярні й джерельно-документальні видання на високому книжково-мистецькому рівні. Ось і цього разу: праця О.Кучерука прийшла до вдячних читачів у досконалому «вбранні»: не доводиться сумніватися, що вона стане в пригоді не лише фаховим історикам, а й учням середніх шкіл, студентам та всім, хто цікавиться історію.