Останній романтик

Чингіз Айтматов. Фото з сайту www.common.regnum.ru

У Бішкеку відбулися урочистості з нагоди 80-ліття всесвітньо відомого киргизького письменника Чингіза Айтматова.

На жаль, сам ювіляр до круглої дати не дожив: 10 червня ц.р. під час зйомок документального фільму в Татарстані (землі предків матері Чингіза Торокуловича) у нього стався напад ниркової недостатності, після чого хворого терміново доставили в Німеччину, де його оперували, — проте врятувати письменника все ж не вдалося. Похоронили Чингіза Айтматова в його рідному Киргизстані, за кілька десятків кілометрів від Бішкека, у меморіальному комплексі Ата-Бейіт.

Із покладання квітів до могили письменника й почалися минулої суботи заходи в рамках Міжнародного форуму «Айтматов і його сучасність». Ата-Бейіт у перекладі з киргизької означає «Пам’ять батьків» (читачів Ч.Айтматова ця назва змушує повернутися подумки до роману «І понад вік триває день», у якому старовинне кладовище Ана-Бейіт є важливим концептом твору, що так само, як і реальний Ата-Бейіт, нагадує про зв’язок часів і відповідальність живих перед пам’яттю предків). Меморіальний комплекс спорудили після того, як 1991 року відкрилася таємниця цих місць: у 1930-ті тут, неподалік від будинку відпочинку (!) НКВД, закопували тих, хто став жертвою репресій. Серед репресованих був і батько Чингіза Айтматова.

Того ранку Ата-Бейіт огорнуло туманом. Двома рядами в почесному караулі стояли, витягнувшись по струнці, солдати, – очевидно, із військової частини «Едельвейс»,

Могила Чингіза Айтматова в меморіальному комплексі Ата-Бейіт

розташованої недалеко від комплексу. Перші квіти лягли до центральної частини меморіалу, схожої на вершечок юрти, що пропускає всередину світло. Поруч із нею, на краю гори, — свіжа могила Айтматова, вся у вінках. Серед тих, хто покладає квіти, – міністр культури та інформації Киргизької республіки Султан Раєв та міністр культури і туризму Туреччини Ертугрул Гунай. Над меморіалом дзвенить, пронизуючи вологе сиве повітря, печальна киргизька мелодія, – їй, напевно, не менше тисячі років…

Ата-Бейіт, пам’ять батьків… Кожен, хто приходитиме сюди, щоб уклонитися Чингізу Айтматову, вшановуватиме й тих невинно убієнних киргизів, яких поглинув морок сталінського комунізму. Тим самим відновлюватиметься трагічно перервана пам’ять, і якраз у цьому – мудрість заповіту Чингіза Айтматова, письменника, для якого ПАМ’ЯТЬ завжди була однією з головних моральних цінностей. Про це свідчать його твори.

Рустан Рахманалієв, один із найближчих друзів письменника, подарував кожному з учасників форуму свою книжку «Імперія Айтматова», в якій подано вельми цікаву статистику. Виявляється, у 1901-2004 роках твори Ч.Айтматова видавалися 176 мовами! Цей показник більший, ніж в Е.Золя (112), Д.Лондона (124), М.Горького (132), У.Еко (134) і навіть Папи Римського Івана Павла ІІ (142). Далеко позаду – Т.Драйзер, М.Пруст, З.Фрейд, С.Моем, В.Набоков, А.Ахматова, М.Дрюон, Д.Фаулз, Х.Кортасар, П.Коельо… Так само далеко позаду всі Нобелівські лауреати! Попереду тільки Л.Толстой (216) і А.Чехов (183).

Відкриття Міжнародного форуму «Айтматов і його сучасність»

За іншим показником – загальний тираж видань у 1901-2004 рр – Ч.Айтматов займає 20-ту сходинку, пропустивши поперед себе таких грандів, як Л.Толстой, Е.Золя, А.Чехов, М.Твен, Л.Фейхтвангер, М.Дрюон, Р.Бредбері…

Відкривався міжнародний форум «Айтматов і сучасність» у приміщенні філармонії (де в червні відбувалося прощання з письменником). Найширшим було представництво від тюркського світу, що й зрозуміло: киргизи, турки, казахи, таджики, туркмени, татари, башкири відчувають себе як культурно-історичну спільноту. Поза культурним космосом гір і степів Євразії неможливо уявити і творчість Ч.Айтматова – «громадянина світу» із Манасом у душі. Десять років тому Айтматов був серед фундаторів Платформи «Діалог Євразія», покликаної будувати мости взаєморозуміння між Європою й Азією. Форум «Айтматов і сучасність» якраз і був таким діалогом (участь у ньому взяли також письменники й науковці з Грузії, Вірменії, Росії, Індії; Україну представляли письменниця й журналістка Теодозія Зарівна та автор цих рядків).

Ювілейний характер форуму не міг не відбитися на його «стилістиці»: атмосфера урочистостей домінувала над розважливим науковим обговоренням феномена Айтматова. Заготовлені доповіді довелося згорнути, оскільки велика кількість тих, хто бажав виступити на секційних засіданнях, зводила регламент до абсолютного мінімуму (3-5 хвилин). Заглиблюватися в конкретику й деталі не було змоги, проте все ж у ході роботи форуму прозвучали важливі думки підсумкового характеру (був і характерний східний пафос на зразок: «Айтматов – сонце всіх пастухів»). Особливо яскравими були виступи академіка-індолога Ростислава Рибакова, письменника з Казахстану Мухтара Шаханова

Блакитний Іссик-Куль

(разом із Ч.Айтматовим він кілька років тому написав сповідально-прогностичну книгу «Плач мисливця над безоднею»), міністра культури і туризму Туреччини Ертугрула Гуная, філософа Рустана Рахманалієва… Найчастіше йшлося про «космічний» характер художнього мислення Ч.Айтматова, його зв’язки з культурною традицією киргизів і казахів, а також із європейським художнім досвідом, про характер гуманізму письменника, масштаб його унікальної творчої особистості.

Форум «Айтматов і сучасність» був лише частиною ювілейних урочистостей. Водночас у Киргизії відбувався кінофестиваль, і теж міжнародний. Адже творчість Ч.Айтматова широко представлена і в кіно – більшість його повістей та романів мають екранні версії.

В урочистостях брали участь дружина письменника і двоє його синів, сестра Роза. В усьому відчувалося, що Айтматов – символ і гордість Киргизії. Завдяки йому світ дізнався про киргизів – колись кочовий народ, який у ХХ ст. явив світові свою культурну вість, закріплену в книгах, що виходили 176 мовами. «Він виставив для нас дуже високу планку», – сказав, виступаючи на форумі, один із промовців. І це справді так: одній людині, виявляється, під силу «підтягти» за собою цілу націю. Якщо цій людині даровано вищий дар – увібрати в душу дух свого народу і відбити його в слові. А водночас Чингізу Айтматову дано було відкривати в людині – загальнолюдське. Він був відчайдушним охоронцем вічних цінностей і … останнім романтиком, Дон Кіхотом, який гостро відчував трагізм буття, – і все ж продовжував вірити в творчу силу людини.

Родич айтматовського Каранара («І понад вік триває день») – охоронець Іссик-Куля

Жаль, що в сучасній Україні ім’я, твори Ч.Айтматова знають менше, ніж, скажімо, в часи моєї студентської юності і молодості, що прийшла їй на зміну: тоді його романи «І понад вік триває день» та «Плаха» були справжніми бестселлерами. В Україні побачили світ 25 видань творів Айтматова загальним тиражем 1 млн. 60 тис., – проте востаннє це сталося, здається, ще 1991 року, коли у видавництві «Освіта» під однією обкладинкою вийшли «Плаха» і «Білий пароплав».

До речі, – про білий пароплав. Киргизи кажуть, що побувати в їхній країні і не побачити озеро Іссик-Куль – значить, не побувати в Киргизії. Саме з іссик-кульського берега виглядав свій білий пароплав – свою мрію – хлопчик, герой відомої айтматовської повісті. На березі Іссик-Куля стоїть будинок Чингіза Айтматова. І я не міг стриматися: подався «на перекладних» до того загадково-блакитного озера, до містечка Чолпон-Ата за 260 км. від Бішкека, і був винагороджений тригодинними блуканнями порожнім (бо не сезон!) берегом дивовижного озера, картиною легких і білих, схожих на хмари, гір, зустріччю з верблюдом, який нагадав мені айтматовського верблюда Каранара, довгими розмовами в таксі з попутниками-киргизами – про життя-буття, киргизьке й українське.

І про Чингіза Айтматова – також.

Київ-Бішкек-Київ