Нова книга поезій Петра Мідянки «Ярмінок», що побачила світ у видавництві «Факт», належить до тих літературних подій, що їх помічають або поети, або літературні гурмани. Сам П. Мідянка може бути уявлений і як «учитель загальноосвітньої школи та поет, що мешкає у загумінковому селі в Закарпатті», і як «четвертий у колі Бу-Ба-Бу», і як «органічний складник Станіславського феномену». На всі вище згадані парафрази знайдеться поважне підтвердження у «Плеромі» (Малій українській енциклопедії актуальної літератури), де автор глосарійного корпусу із захватом записує Мідянку до постмодерністського дискурсу, намагаючись таким чином порятувати – постмодернізм? Мідянку?..
«Ярмінок» є книгою вибраних поезій. Утім, уточнення не суттєве, адже П. Мідянка лишається майже незмінним – таким, як природа Закарпаття протягом останніх століть, як мова мешканців цього краю, як, зрештою, всі стихійно-автохтонні явища. В інтерв’ю арт-журналу «Azh» поет запропонував суто геопоетичний ключ прочитання своїх текстів: «…Я вважаю, що моя творчість виросла на певному ґрунті. Вона виросла з цієї місцевості, де я живу, де я пишу, де я творю. Виросла не в короткому часовому періоді, а в історичній тяглості кількох поколінь. Ці покоління поєднуються з різними державними формаціями, але це були одні люди. Це був один рід. Творчість не з’явилася на голому місці, ані з якихось книжних анналів». Безперечно, така предметна насиченість, багатобарвність і смачна фактурність може постати тільки на ґрунті особистого й колективно-родового досвіду:
Садів сливових відблиски нічні:
Ейфорія квітнева і рослинна,
Трагічний беркут у височині;
По долах цих – Карпатська Україна…
Це темне плиття. Вигаслий вулкан.
Сторожовий із грізним автоматом,
Ажурність лоз під синім Вигорлатом,
Крихке череп’я висить на кілках…
Цілком, як бачимо, хрестоматійний вірш, себто такий, що проситься до шкільних хрестоматій (а з ними П. Мідянка як викладач воює безперестанно, пропонуючи, наприклад, своє розуміння нью-йоркської групи в літературному процесі…).
Коли зустрічаєшся із автентичною і автохтонною поезією, для якої голос ґрунту і крові важить більше, ніж голос культури, завжди замислюєшся над таким питанням: мабуть, це непросто бути «другим Стефаником», «третім Антоничем» чи «десятим Артюром Рембо»… Не в сенсі «Aut Caesar aut nihil», а в сенсі якоїсь запаморочливої відданості ґрунту, коли неможливо окреслити роль поета як «медіума колективного несвідомого», бо цей крок його блискучих, уже хрестоматійних, попередників, виявляється невдячним і подеколи інерційним обов’язком. Отже, П. Мідянка як «поет із кола…», як митець, «що розвиває традицію…», може з гіркою іронією сказати:
І він, і я – кохались в русинах,
У лицях їх, у запраній одежі…
Тубільні жони в чорних лахманах
Стежки топтали вовчі та ведмежі.
Чорнобороді вештались попи
По благочинії, де міць набрала схизма.
У фантастичних випарах ропи
Кувалась наша руська модернизма…
Традиція, отже, – це карма українського поета, як геопоетична прив’язаність до даності, якою є «ґрунти тяжкі», «шпичастий гребінь рідної землі», «смертянка», волоські горіхи, «водичка ладна, особливо після водкі» і «на лубках мальований грибок»… Вряди-годи всю цю закам’янілу інерційність ґрунту розбиває раптовий сплеск теперішнього, як у Мідянчиному вірші звук мобілки зненацька пронизує лісову тишу.
І все-таки не погодимося з думкою поета щодо відсутності книжних анналів. У мистецтві поетичному П. Мідянки легко побачити традицію «неокласиків», з їхнім прагненням синтезувати українську автентику із античною традицією:
Перед плиттям тесаним, предвічним.
І ніхто не знає тих письмен…
Невідь ветхих вигуків античних,
Вогкість Аттики, вологу цикламен…
або:
І білий мармур – цнота й чистота,
Розкрита книга в золоті свята
Стіни отарної, рихтованої в Із.
Вочевидь, «неокласики» (а також «полегшений» Є.Маланюк) найближчі П. Мідянці і в ракурсі предметної насиченості поезії, і в суто ідеологічному ракурсі – адже від України-Еллади нескладно провести лінію до Закарпаття як унікального, хоч і запустілого, Центру Європи… Ідеологія подеколи римується із ритмомелодикою, а тому П. Мідянка і потрапляє у Станіславський контекст «Плероми». Хоча насправді творчість цього поета заслуговує глибших і точніших літературних зіставлень які, безперечно, мають подолати суто авторське позиціювання:
Ти карпатукран. Не рутен, не муско,
І кров твоя по Тисі потече…
Улюблений сайт літературної критики
