Д’горі, до Франка!

Музей Івана Франка в Криворівні

Від редакції. Услід за Євгеном Бараном (див. Криворівня: картинки з натури) повертаємося до Криворівні вдруге: надто цікавою, багатою на розмаїті сюжети є ця карпатська літературна Мекка!

У долині річки Чорний Черемош, на схилі найвищого – Чорногірського – гірського хребта українських Карпат розкинулося мальовниче гуцульське село Криворівня. Відоме воно, насамперед, тим, що на початку ХХ ст. було такою собі «літньою столицею», місцем відпочинку творчої та наукової еліти. У різні роки тут бували І. Франко, М. Грушевський, В. Гнатюк, Г. Хоткевич, Леся Українка, В. Стефаник, М. Черемшина, К. Станіславський, О. Кобилянська, Н. Кобринська, О. Маковей, А. Крушельницький та багато інших літераторів, художників, науковців.

Із Франківська до Криворівні можна дістатися двома шляхами: через Коломию й Косів, або через Ворохту й Верховину. Я обрала другий маршрут, адже саме ним до Криворівні щоліта, впродовж 11 років (від 1901 до 1914, окрім 1905 і 1908), приїжджав Іван Франко: до Ворохти – залізницею, а далі – кіньми.

Василь та Анна Якіб’юки

Уперше на відпочинок до Карпат письменник приїхав 1898 року (в село Довгополе), а від 1901 р. відпочивав уже в Криворівні, в «малому селі гуцульському», яке «напувало душу супокоєм, тихою красою». Зупинявся спершу в хаті місцевого знахаря Проця Мітчука. Цю «оселю літників», або «оселю холериків», знайшла Ольга Франко, приїхавши на літній відпочинок із дітьми на рік раніше – на запрошення родини Гнатюків, яка тут уже «освоїлася».

Від 1906 року Франки почали винаймати житло (одну кімнатку) в іншій хаті, що належала трохи багатшому Василеві Якіб’юку. Господар хати був славетним різьбярем (за витончену різьбу по дереву отримав від цісаря Франца-Йосифа чотири медалі на віденських виставках!), лікарем-самоуком і … фотографом. «Знимкував» село, односельців, гори і, звичайно, своїх гостей. Роботи сільського фотографа початку ХХ століття нині є частиною експозиції Літературно-меморіального музею Івана Франка. Музей, власне, й створено в його хаті, яка дивом уціліла (горіла у Другу світову війну, та її встигли загасити. У 1944 р. пішли з життя господарі оселі – Василь та Анна Якіб’юки: енкаведисти розстріляли їх на власному подвір’ї; того ж дня загинули й двоє їхніх синів).

Піч із кахлями Бахматюка

Кімнатку, в якій жили Франки, працівники музею намагалися відтворити якнайточніше. Тут є «Франкове» ліжко, великий стіл, лава, маленький робочий столик і стілець, за якими письменник працював. А ще – розкішна піч із кахлями Бахматюка. Окрім речей побуту – це єдина в кімнаті річ, що не «пам’ятає» письменника, її було перенесено з іншої оселі.

Перебуваючи в Криворівні, Іван Франко багато працював, графік його був дуже щільний. Тут він написав оповідання «У кузні», повісті «Як Юра Шикманюк брів Черемош», «Великий шум», «Захар Беркут», поему «Терен у нозі» (з присвятою З. Бурачинській, мешканці с. Криворівня, яка надсилала йому до Львова фольклор), окремі поезії, переклади. Письменник багато читав, активно листувався, збирав народну творчість.

Полюбляв Іван Франко мандрувати – обходив не лише всі навколишні вершини, а й села: Довгополе, Жаб’є (за «совітів» перейменоване на Верховину), Ясенів та ін. Часто ставав до бесіди з гуцулами – розпитував про побут та звичаї, записував примовки, пісні, казки.

Парох Криворівнянської церкви і громадський діяч о. Олекса Волянський, сучасник Івана Франка, у своїх спогадах описав, як до церкви на одне з недільних Богослужінь прийшли Іван Франко

Франко з дружиною Ольгою, дочкою Ганною, синами Андрієм, Тарасом, Петром

з Михайлом Грушевським, і ця подія «… викликала велике вражіння на населення, яке вимальовувалося на їхніх лицях … за те, що не стидалися зайняти своїх місць у церкві межи господарями і так, стоячи врівень із ними, слухали Служби Божої». О. Волянський був одним із близьких знайомих Франків. Нерідко супроводжував Івана Франка у його мандрах Криворівнею. Часто ходив із письменником ловити пструга (форель). І Франко був доволі азартним рибалкою (серед експонатів музею є сак для риби, подарований письменнику В. Якіб’юком). А ще – грибником. О. Волянський згадував, як одного разу Іван Франко разом із наймолодшою донькою священика принесли дуже багато грибів, яких тут ніколи не їли (гуцули досі «грибом» називають лише білий гриб, боровик, і лише його вживають до їжі). О. Волянський заборонив їх готувати, на що Франко сказав його дружині: «Ви, добродійко, зваріть, а я прийду та буду їсти». Після того, як Франкові нічого не сталося від грибної трапези, криворівняни і собі почали вживати їх у їжу».

Останні роки життя письменник приїжджав уже хворим. Він страждав на хворобу Рейтера, через що мав паралізовані руки. Це дуже ускладнювало йому літературну й наукову працю.

Музей М. Грушевського

Василь Якіб’юк залишив такий спогад про останні роки письменника: «Франко пізно клався спати – о 10–11, встав рано, десь о 5 годині, зібрався, з’їв сніданок, кошик на руку – і на гриби. Лише приніс – зараз до праці. Читав мало, сидів під явором, диктував мені, я записував. Подає що з давнього століття дату, рік де було, як було – без книжки. Обернеться, а я подивлюся в книжку, чи то правда. Все то правда. Голову мав дуже велику».

Приїжджав до Криворівні на відпочинок і Михайло Грушевський. Спершу він також винаймав житло, аж поки 1906 року купив собі в Криворівні віллу на березі Черемоша та півтора гектара землі у Владислава Пшибловського. Саме в Криворівні застала М. Грушевського Перша світова війна. Про повернення до Львова не могло бути й мови, тому Грушевські з Криворівні виїхали до Відня. А 1917 року віллу «першого президента» спалили російські війська, відступаючи з Галичини. Зараз на цьому місці сучасна хата, у якій живуть інші люди. Проте через дорогу — музей Михайла Грушевського, у новому приміщенні, максимально точно відтвореному за описами та спогадами.

Платоніда Хоткевич

Після 1905 року на Галичину емігрував Гнат Хоткевич. У Львові Володимир Гнатюк порадив йому поїхати на рік до Криворівні – і Хоткевич залишився тут… на шість років. Згодом він напише: «Коли я приїхав на Гуцульщину, то роззявив рот. Шість років ходив із відкритим ротом і виїхав з відкритим ротом».

Оселився Гнат Хоткевич у господаря Петра Потяка, хата якого, зважаючи на вік, не збереглася. Майже рік тут у Хоткевича гостював Лесь Курбас. У сусідньому селі Красноїлля у 1910 році Хоткевич організував гуцульський театр, з яким їздив у Чернівці, Краків, Харків, Миколаїв, Одесу, Москву. Одну з вистав його театру – «Довбуш» – мав намір поставити Станіславський (про що вони активно листувалися), але цим планам перешкодила Перша світова війна. У 1938 році Гната Хоткевича було репресовано й розстріляно. І аж 1953 року до Криворівні повернулася вдова Хоткевича Платоніда: за сприяння ректора Львівського університету ім. І.Франка Євгена Лазаренка вона створила музей Франка й стала його першим директором.

Ну і, звісно, саме в Криворівні Михайло Коцюбинський написав повість «Тіні забутих предків», а через півстоліття Сергій Параджанов зняв фільм з такою ж назвою. У Верховині, в хаті, яку на час кінозйомок винаймав із трупою С. Параджанов, тепер відкрито приватний музей фільму. Втім, «Тіні забутих предків» – то вже історія іншої мандрівки.