Пайка на гать

Портрет Богдана Лепкого. Художник – Михайло Бойчук

Професор Ягеллонського унiверситету повертався додому після лекцій. Як завжди – не сам. Студенти щодня ледь не боролися за те, щоб провести улюбленого викладача української літератури, бо дорогою можна було поговорити на теми, не призначені для «вухатих» стін авдиторій. Крім того, розмова велася українською, адже Лепкий був змушений читати лекції для студентів співвітчизників польською. А поговорити було про що, адже з України в той горезвісний 1932 рік надходили аж ніяк не втішні вісті. От і зараз поруч із професором ішов один із його кращих студентів – Микола Климишин. Розмовляли, як завжди, про літературу, про історію. «А чого це Вас так довго не було на моїх викладах?» – раптом поцікавився Богдан Сильвестрович. Микола знітився. Сказати правду, хай навіть і улюбленому викладачеві, було дуже вже небезпечно. Але довіра виявилася сильнішою і по хвилі Климишин розповів про свою діяльність в ОУН і про те, що мусить часто перевозити нелегальну літературу. Лепкий усміхнувся і… похвалив хлопця. А потім розказав, як сам перевозив замолоду заборонені книжки із Західної України в Східну разом із батьком.

Мине 13 років, і Микола віддячить родині Лепких за щирість. Саме йому син Богдана Лепкого Ростислав довірить ключі від помешкання і, ризикуючи життям своїм і побратимів-оунівців, Климишин вивезе з радянської території найцінніші речі Лепких, серед яких – картини, родинний архів і посмертна маска Богдана Сильвестровича. Все це було доставлено підводою до Мюнхена. На жаль, багато речей не вдалося врятувати, в тому числі і дуже велику бібліотеку. Згодом Микола Климишин захистив дисертацію за творчістю Лепкого.

Заслужити таку повагу і вдячність учнів – успіх. Але в Богдана Лепкого було в житті чимало успіхів. Як і поразок. Правда, всі вони не були гучними і скандальними. Може, це одна із причин звинувачення в «кволості», адже поет без надриву в українській літературі досить часто вважається поганим поетом. А в житті Лепкого був лише один скандал, про який біографи цнотливо замовчують. У студентські роки довелося Богданові добровільно-примусово бути присутнім на офіційному святкуванні чогось там, організованому стриєм – коломийським катехитом Миколою Лепким.

Олександра Лепка. Фото з сайту www.iuf.npu.edu.ua

Отож Богдан приїхав, примостився на стільці й почав нудьгувати. Аж тут зайшли дівчата в народному одязі з пригощенням на тацях. На одну з них Лепкий задивився так, що аж упав зі стільця, чим розвеселив всіх присутніх в залі. То було кохання з першого погляду, хай би як пафосно це звучало. І кохання взаємне. Проблема була лише в одному – дівчина виявилася двоюрідною сестрою Лепкого. Більше двох років тривала боротьба Богдана й Олександри з ріднею. Закохані сто разів розлучалися і стільки ж сходилися. Лепкий писав сумну любовну лірику і відсилав її Олександрі. Багато з тих поезій дуже перегукуються з Франковим «Зів’ялим листям». Але трапляються серед тієї лірики й досить гарні зразки.

Не прошу любові ані ласки,
Бо любові випрохать не мож —
Будь мені як королева з казки,
Що заснула серед срібних рож.
Будь мені як тая біла дама,
Що по замку в тиху північ йде,
Будь мені неначе скарб Сезама —
Ключ пропав… Ніхто не віднайде.

Нарешті рідні не витримали й відіслали прохання в Рим до Папи, щоби той дав дозвіл на вінчання. Папа не заперечував. Брат і сестра повінчалися. Чи пожалкували вони бодай раз щодо такого кроку, не знає ніхто. Лепкий обожнював свою Лєнду (так називали Олександру Лепкі) все життя. Вона його теж. Але троє їхніх дітей росли хворобливими. Внуків у Богдана і Лєнди немає.

Богдан Лепкий і Василь Стефаник. Фото поч. 1890-х

Зате історія власного кохання змусила Лепкого взятися за пенталогію «Мазепа». Сім книг, в яких політичні погляди Мазепи (самого Лепкого?) та історичні події тьмяніють на тлі історії кохання гетьмана та його хрещениці Мотрі Кочубеївни. Така от данина коханій і Вітчизні.

Водночас «Мазепу» Лепкого сприймають по-різному. Багато хто вважає це графоманською писаниною. Є частина пошановувачів, які стверджують, що твір – геніальний. І ті, й інші перегинають палицю. Лепкий не був генієм, та й не претендував на це. Сам себе називав орачем. Казав, що українці мусять збудувати «високу гать», щоб захистити свою країну і культуру, а він, доки зможе, буде ставити «свою пайку на гать». Так і робив. Ці сім книг – частина пайки. Копітка праця. Без особливих претензій. Популяризація культу Мазепи через досить «легку» белетристику. Саме такі книги найлегше «проходять» в народ, найкраще сприймаються. Історичне підґрунтя роману складають лише праці Грушевського. Ніяких претензій на шедевр і безсмертя. Лише «пайка на гать».

Богдан Лепкий. Вибрані твори. – Київ: Смолоскип, 2007

До речі, гетьман Скоропадський уважно слідкував за написанням роману і був дуже зацікавлений у виданні «Мазепи» широким тиражем. Якби «все сталося, як гадалося», українці б читали Лепкого так, як тепер росіяни читають романи про спецназівців ув Ічкерії. Тобто – роман планувався як каталізатор національної свідомості й, одночасно, як виховна книга. Мазепа в розмові з Войнаровським озвучує слова самого Лепкого, які той часто повторював в колі друзів: «А я бачиш, Андрію, хочу виховати старшин, котрі б не боялися, а шанували свою владу, хочу виховати державний елемент. Без нього і держави бути не може.

Ще одним успіхом Богдана Лепкого є дві його поезії: «Журавлі» і «У світ за очі». Переписані від руки, ці тексти перевозилися українськими емігрантами, як молитовник. Це ті вірші, про авторів яких кажуть, що якби вони написали лише це, то вже б відбулися. А написано Лепким дуже багато. Літературні дослідження, збірки оповідань, поеми, переклади і навіть п’єса. До речі, переклад «Слова о полку Ігоревім» польською високо оцінив навіть Іван Франко, який у ті часи вже не надто щедрим був на похвали.

Цікаво, що особливо «працьовитим» Лепкий став після смерті батька, коли потрібно було допомагати матері піднімати чотирьох молодших дітей (а в Богдана уже й свої були на той час). Можливо, в цьому й полягає секрет великої кількості текстів, більшість яких сувора критика звинувачує в сумнівній якості. Адже з одного боку була необхідність заробити гроші, а з іншого – все те ж прагнення принести «пайку на гать». Для Лепкого, вихованого в родині націоналістів, патріотизм не був просто красивим словом (до речі, про це виховання він дуже добре розповідає у «Казці мойого життя»). Бажання допомогти всім співвітчизникам і підтримати культуру іноді навіть шкодило сімейству Лепких. Так у Кракові, в їхній квартирі весь час жив хтось із митців, у яких не було грошей на житло й т.д. Ті, хто не жив там, знали, що можуть прийти, щоб поїсти.

Могила Богдана Лепкого на Раковецькому цвинтарі в Кракові. Фото з сайту www.wikipedia.org

Про щедру душу Лепкого знали всі. Найгірше доводилося Лєнді, бо, як порядна хазяйка, вона мусила всіх пригостити, а грошей не вистачало навіть на родину. Олександра шила й перешивала, вигадувала економні рецепти, невідомо коли спала і весь час була привітною з гостями. За це поляки називали її мадонною, а Богдан присвячував вірші. Що ж, терпіння там справді було ангельське. Чого вартували лише бурчання одного з українських художників, який частенько й надовго «зависав» у Лепких, про те, що його погано годують, а діти заважають працювати, та й квартира у земляків могла би бути кращою…

Але така гостинність теж сприяла популярності Лепкого. Як і видання українських класиків, лекції з літератури, прочитані воякам та багато іншого. Весь час для людей, серед людей. Схоже, для Богдана Лепкого така активна діяльність, повсякденне спілкування з молоддю й культурними діячами були просто життєво необхідними. Він був одним із тих, хто не може жити винятково для себе. Мабуть, тому й помер завчасу, – після того, як заборонили викладати в університеті. Відчув себе непотрібним. Чи не вперше. Адже все життя його любили: від батьків, які переселилися «в провінцію», щоб бути ближче до сина-гімназиста, до селян, які побудували в дарунок на ювілей йому віллу «Богданівна». Все життя його поважали: від студентів до відомих політиків. А коли такі любов і повагу забирають, то краще піти і не перейматися тим, що ті земляки, батьки яких шукали в тебе допомоги, бояться прийти на твою могилу, могилу «буржуазного письменника». Адже успіх – це коли визнання приходить до тебе живого. А коли полеміка над твоєю творчістю спалахує через десятиліття, коли пишуться дисертації і таке інше, – то вже просто ігри нащадків.